Читати книгу - "Бомбардир"

– Може, вона побачила в ньому щось особливе?

– А що особливого може бути в людині, у якої в голові тільки м’яч і ворота? Ви ніколи про це не замислювалися? Незабаром вони з Богданою почали регулярно зустрічатися, він мало не переселився до неї. Вона дала йому ключ від своєї квартири… Ні, до нас він, звичайно, час від часу забігав – сяяв, став говорити про весілля. Але з розмов із ним я усвідомив, що стосунки в них складаються досить бурхливо і, незважаючи на його ейфорію, справа йде до розриву. Сергій… він же ні греця не розумів у жіночій психології, а Богдана з тих, до кого потрібний особливий підхід. Гаряча, імпульсивна, сім п’ятниць на тиждень і вісім настроїв на день…

– Як вам здається, вона його кохала?

– Не мені судити. Коли ми зустрічалися в спільній компанії, я іноді спостерігав за нею. На людях вона поводилася рівно. Я – дівчина Гайдука, так вона себе позиціонувала. Але якщо Сергій почувався абсолютно щасливим, вона, як я дедалі частіше помічав, уже нудилася. Занадто вони були різні. І потім: що він міг їй запропонувати, крім своєї закоханості? Який з нього чоловік? У нього всередині зовсім інша начинка, він з іншого тіста. Вона звикла, що весь світ крутиться навколо неї. Вона робить тільки те, що на думку спаде, а він живе за графіком: тренування, школа, матчі, поїздки, тривалі розлуки… І з кожним місяцем у нього лишалося все менше вільного часу. Дійшло до того, що вона зажадала, щоб Серьога кинув футбол, мовляв, треба думати про майбутнє, про бізнес. Але де Гайдук і де бізнес? У нього була єдина надія – на перший серйозний контракт…

– Вони розійшлися?

– А як ви думали?.. Але чекайте, це ще не найголовніше… Той рік узагалі видався складним. І в мене, і в Сергія одночасно почався ігровий спад. Позначилися перевантаження. Команда просіла в турнірній таблиці, почались інтриги, поповзли плітки, у підсумку з лідерів ми втрапили в середняки. Усе це било по нервах – майбутнє знову стало здаватися невизначеним… Та й Богдана до Сергія охолола. Він повернувся до нас, тому що бачилися вони тепер тільки тоді, коли їй цього хотілось. А вона повернулася до свого звичного ритму: тусовки, вечірки, подруги, давні приятелі. Ні, остаточного розриву не було – вона його не кидала, але тримала на довгому повідку. Йому, звичайно, скрутно було, але він усе ще на щось сподівався. І якось пізнього вечора, без дзвінка, але з цілим оберемком троянд з’явився до неї – остаточно з’ясувати стосунки. Ключ від її апартаментів у висотці біля метро «23 Серпня» все ще лежав у нього в кишені… Ну от… А Богдана була не сама. З іншим…

Шевчук пригальмував, немов очікуючи на мою реакцію.

Зненацька мені захотілося глянути на цю Богдану. Може, навіть поговорити з нею. Хоча ніякої особливої необхідності в тому не було. Чи змінилася вона? Чому все розвалилося? Як вона зараз ставиться до цього давнього зв’язку? Напевне, вона, як і раніше, живе в місті, то чому б не скористатися з нагоди…

– Пробачте, Вікторе, а ви не порадите, як мені побачитися з Богданою? Вона все ще в Харкові?

– У Харкові,– спокійно підтвердив він.– Живе в котеджному селищі за Окружною. У неї великий будинок і двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Але ніякої зустрічі не вийде.

– Чому?

– Тому що це моя дружина. І сказати їй вам немає чого. Тим більше що я цього не допущу в жодному разі.

Деякий шок я, звичайно, відчув. Однак швидко впорався, щоб поставити останні питання. Час на повітря. Забагато кави, до того ж, тупо щемить серце.

– Як склалися ваші долі в команді?

– Як? – навіщось перепитав він.– Та гірше нікуди… Ви, напевне, вже здогадалися, що в ліжку Богдани був я. Ну що ви так дивитесь? Сергій був мені другом. Попри всі його заморочки, він мені подобався. І я хотів, щоб увесь цей любовний морок закінчився і він побачив цю жінку такою, яка вона є… Замість цього він витяг мене звідти й по-звірячому побив. Я навіть опиратися як слід не міг – у нього наче диявол вселився. Бачите оце? – Шевчук торкнувся скроні, де було видно блідий шрам.– Пам’ятка від друга… Що ж до Богдани, то ми з нею давно симпатизували одне одному, а ця історія нас остаточно зблизила…

Отак от. Приховати нам, звичайно, нічого не вдалося. Сергій мене добряче покалічив. Я в лікарні, у нього обдерті до м’яса кісточки на обох руках,– про що тут ворожити? Його просто викинули з клубу, рішуче, незважаючи ні на що. Зі мною, коли я прочухався, керівництво уклало контракт. Я відновився, почав грати в другій лізі, потім травма – порвав «хрести»7. Дві операції, рік на реабілітацію, але повернути форму я вже не зміг. Зав’язав із футболом у двадцять два. А якщо чесно, то пріоритети змінив ще до травми. Ми з Богданою одружились, і, як бачите, все непогано…

– А що з Бондарем і Федорковим?

– Бондар через рік опинився в київському «Арсеналі». Наскільки я знаю, грав разом із Гайдуком. Але чотири роки тому Боня загинув.

– Як це сталося?

– Гадки не маю. Наче нещасний випадок. Він завжди був неуважний, і ця його вічна меланхолія… Не виключаю, що міг накласти на себе руки…

– Були причини?

– Просто припущення.

– А Федорков?

Шевчук поморщився:

– З ним, по-моєму, все, кінець. Спочатку алкоголь, потім трава, потім «спіди» та опіати. Живе від дози до дози… По суті, його батьки самі винні.

Він замовк, мерзлякувато повів плечима, глянув на дисплей айфона.

Я підвівся, щоб подякувати йому.

Шевчук провів мене до дверей кабінету. Попрощалися ми сухо – він, певно, вже жалкував про свою відвертість.

Утім, я був упевнений, що вже за годину він геть забуде про мій візит.

Сутінки вже огорнули місто, коли я знов опинився на Сумській. Сніг і далі сипав, якийсь неправдоподібно лапатий, ліхтарні стовпи були прикрашені гірляндами, що підморгували крізь снігову сітку, повітря було сповнене свіжості й невдоволених гудків автомобілів, які повзли в сніговій