Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бомбардир 📚 - Українською

Читати книгу - "Бомбардир"

187
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бомбардир" автора Кирило Круторогов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 65
Перейти на сторінку:
каші по бруківці. Комунальні служби, як водиться, перебували в летаргічному сні.

Я поглянув на годинник – сорок хвилин до відправлення вечірнього експреса. Рівно стільки, щоб дістатися до вокзалу, купити квиток і пірнути у вагон. Я пройшовся до площі Конституції, помилувався на місцеві затори й спустився в метро…

У вагоні швидкісного поїзда виявилося задушливо – майже як у кабінеті Шевчука. Обігрівачі були виставлені на максимум, хоча ми ще не рушили з місця і запізнілі пасажири тинялися в пошуках своїх місць.

Я вийняв блокнот, збираючись дещо записати. Надряпав кілька рядків, але очі сльозилися від напруги, тупо й часто стукотіло серце. Я спробував продовжити – і раптом відчув, як повіки самі собою змикаються.

І відразу хтось став енергійно трусити мене за плече.

– У чому річ? – іще не опам’ятавшись, невдоволено буркнув я.– Що сталося?

– Прокидайтеся, громадянине! – поруч стояла молоденька провідниця, вагон був зовсім порожній.– Станція Київ-Пасажирський!..

Глава 6

Складне в мене було відчуття. І розбирався я з ним цілий тиждень після повернення з Харкова.

Шевчук тут був ні до чого – він повівся так, як міг би багато хто, у цьому не було нічого екстраординарного. Ні, я кляв себе за те, що прийняв пропозицію англійців, і в сотий раз питав себе: навіщо мені це знадобилося? Гроші? Без них я цілком міг обійтися, мої фінансові обставини не такі вже й погані. Набридла редакційна рутина, схотілося різноманітності? Непряма участь у справах клубу, який я обожнюю, полестила самолюбству? На що, власне, я сподівався?!

Який вигляд мають більшість футболістів-професіоналів у дзеркалі спортивних медіа?

Ось стандартний портрет. Чудовий молодий гравець, провів стільки-то матчів у складі клубу й збірної, кількість голів, середній показник тактико-технічних дій. Народився там-то, виховувався в дружній родині, яка пишається сином. Думка батька, цитата з висловів матері… Одружений зі скромною дівчиною… Ось змахує скупу сльозу перший тренер. А ось прогнози й оцінки футбольних експертів. Потім інтерв’ю: наш герой присягає на вірність клубу, висловлює патріотичну, громадянську позицію, заперечує участь у договірних матчах, водночас визнаючи, що такі подеколи мають місце. Він і сам одержував подібні пропозиції, але від кого конкретно – невідомо. Реверанс у бік уболівальників – ясна річ, найкращих у країні, усі перемоги здобуто завдяки їм. Чутки про можливі трансфери не коментуються.

Другий варіант – ветеран, який іще грає, або футболіст, що завершив кар’єру. Спогади про тренерів, з якими випало попрацювати, про команди, за які персонаж виступав, нездійснені переходи, періоди безгрошів’я, несправджені надії та епізоди, про які можна тільки пожалкувати… Загалом – мемуари.

Є ще й третій варіант, екстремальний. Гравець, який зажив поганої слави, але не без таланту. Дебошир, хам, скандаліст, бабій. Герой жовтих газеток, одіозна, епатажна постать…

У сприйнятті фанів існують тільки оці три категорії. З невеликими девіаціями. Наприклад, гравець – завсідник соціальних мереж. У них він сам формує власний імідж і створює коло шанувальників. У нього тисячі френдів і кілометри коментів.

Але нікому немає діла до зворотного, непублічного боку медалі. Образи футбольних зірок – насамперед витвір нашої власної фантазії. Нас не цікавлять їхнє повсякдення, боротьба з нудьгою, депресії через невдачі або недовіру тренера, конфлікти з партнерами, наслідки тиску преси або вболівальників. У кожного – батьки, брати-сестри, інші родичі. Хтось із них хворіє, у когось серйозні проблеми, вони потребують допомоги, і не завжди все вирішують гроші… Вони сваряться з коханими, розлучаються й ділять майно, їхні діти вередують ночами й не дають виспатися. Вони живуть у надзвичайно суворому ритмі, де все розписано похвилинно, і свобода, доступна кожному з нас, їм тільки сниться…

І все-таки тим, хто напружено стежить за кожним кроком хлопців у футболках із номерами на спинах, які дев’яносто хвилин бігають полем з єдиною метою – забити й вирвати в суперника перемогу, на це начхати. Усе, що їм потрібне,– це Гра, велике дійство, яке дарує мільйонам людей чудову напругу всіх нервів і щастя співпереживання.

На цьому тлі я почувався, як щур у кошику з брудною білизною. Те, чим я займався, не було звичайним журналістським розслідуванням. Сергій Гайдук, яким я його знав дотепер, був цілком симпатичним, хай і небагатослівним хлопцем. Зате фантастично обдарованим. Таким його любили фани, таким подавали публіці телекоментатори й автори газетних репортажів. А я займався тим, що крок за кроком руйнував цей усталений образ.

Від цього мені ставало недобре. Часом накочувало гостре бажання зв’язатися з Ґленном Бейлі, подякувати за довіру й відмовитися від співпраці. Повернути «представницькі» і, як то кажуть, закрити тему.

Я був уже за сантиметр від того, щоб піти на рішучий крок, коли в суботу раптом зателефонував колишній фізрук із Марганця.

– Доброго здоров’я, Петровичу! Як тобі ведеться?

– Дякую, вашими турботами! Як життя, В’ячеславе Йвановичу?

– Як у кота в березні! – засміявся він.– Нещодавно зазирнув у ваш журнальчик, натрапив на твої огляди. Прочитав із задоволенням. Тямиш у тому, про що пишеш, не прискіпатися.

– Дякую на доброму слові.

– Слухай, а що це за дурниця – «Динамо» нібито зіграє останній матч у групі Ліги чемпіонів з «Маккабі» без глядачів? Не брешуть?

Довелося підтвердити. Я й сам, уболівальник «Динамо» з багаторічним стажем, був також обурений.

– І що ж там таке сталося?

– Під час матчу з «Челсі» якась групка фанів – нібито українських – затіяла бійку й побила кількох чорношкірих уболівальників. Хтось відзняв відео, наступного дня деякі британські газети вийшли з метровими заголовками: «В Україні панує расизм!»

– Ох ти ж, мати рідна! От шкода! – засмутився фізрук.– А я ж мріяв подивитися гру. Я «Динамо» живцем не бачив аж відтоді, як вони ще за Лобановського вийшли в плей-оф Ліги чемпіонів… Ну, мабуть, не фарт…

– Слухай, В’ячеславе Івановичу, а як щодо того, щоб усе-таки побувати на матчі?

– Яким чином? – зі смішком поцікавився фізрук.– Запасним впишеш мене в заявку? Та я для таких речей уже старий!

– Ні, без жартів. Акредитованих журналістів буде допущено. Можу зробити перепустку й для тебе. Посидиш у ложі преси, познайомишся з нашими піраньями, послухаєш прес-конференцію тренерів. Може, навіть побачишся зі своїм колишнім підопічним. Чим не варіант?!

– З Гайдуком, ти маєш на увазі? Ну, його я б не став тривожити. Та й сам не хочу хвилюватися.

Переконувати його я не став. Хоча його небажання зустрічатись із Сергієм здалося мені дивним.

– Добре, як хочеш. Останній пункт викреслюємо. Все одно приїдь. Після матчу в мене заночуєш.

– Та якось незручно…– пробурмотів В’ячеслав Іванович, хоча, судячи з

1 ... 28 29 30 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомбардир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бомбардир"