Читати книгу - "Бомбардир"

Я поглянув на годинник – сорок хвилин до відправлення вечірнього експреса. Рівно стільки, щоб дістатися до вокзалу, купити квиток і пірнути у вагон. Я пройшовся до площі Конституції, помилувався на місцеві затори й спустився в метро…

У вагоні швидкісного поїзда виявилося задушливо – майже як у кабінеті Шевчука. Обігрівачі були виставлені на максимум, хоча ми ще не рушили з місця і запізнілі пасажири тинялися в пошуках своїх місць.

Я вийняв блокнот, збираючись дещо записати. Надряпав кілька рядків, але очі сльозилися від напруги, тупо й часто стукотіло серце. Я спробував продовжити – і раптом відчув, як повіки самі собою змикаються.

І відразу хтось став енергійно трусити мене за плече.

– У чому річ? – іще не опам’ятавшись, невдоволено буркнув я.– Що сталося?

– Прокидайтеся, громадянине! – поруч стояла молоденька провідниця, вагон був зовсім порожній.– Станція Київ-Пасажирський!..

Складне в мене було відчуття. І розбирався я з ним цілий тиждень після повернення з Харкова.

Шевчук тут був ні до чого – він повівся так, як міг би багато хто, у цьому не було нічого екстраординарного. Ні, я кляв себе за те, що прийняв пропозицію англійців, і в сотий раз питав себе: навіщо мені це знадобилося? Гроші? Без них я цілком міг обійтися, мої фінансові обставини не такі вже й погані. Набридла редакційна рутина, схотілося різноманітності? Непряма участь у справах клубу, який я обожнюю, полестила самолюбству? На що, власне, я сподівався?!

Який вигляд мають більшість футболістів-професіоналів у дзеркалі спортивних медіа?

Ось стандартний портрет. Чудовий молодий гравець, провів стільки-то матчів у складі клубу й збірної, кількість голів, середній показник тактико-технічних дій. Народився там-то, виховувався в дружній родині, яка пишається сином. Думка батька, цитата з висловів матері… Одружений зі скромною дівчиною… Ось змахує скупу сльозу перший тренер. А ось прогнози й оцінки футбольних експертів. Потім інтерв’ю: наш герой присягає на вірність клубу, висловлює патріотичну, громадянську позицію, заперечує участь у договірних матчах, водночас визнаючи, що такі подеколи мають місце. Він і сам одержував подібні пропозиції, але від кого конкретно – невідомо. Реверанс у бік уболівальників – ясна річ, найкращих у країні, усі перемоги здобуто завдяки їм. Чутки про можливі трансфери не коментуються.

Другий варіант – ветеран, який іще грає, або футболіст, що завершив кар’єру. Спогади про тренерів, з якими випало попрацювати, про команди, за які персонаж виступав, нездійснені переходи, періоди безгрошів’я, несправджені надії та епізоди, про які можна тільки пожалкувати… Загалом – мемуари.

Є ще й третій варіант, екстремальний. Гравець, який зажив поганої слави, але не без таланту. Дебошир, хам, скандаліст, бабій. Герой жовтих газеток, одіозна, епатажна постать…

У сприйнятті фанів існують тільки оці три категорії. З невеликими девіаціями. Наприклад, гравець – завсідник соціальних мереж. У них він сам формує власний імідж і створює коло шанувальників. У нього тисячі френдів і кілометри коментів.

Але нікому немає діла до зворотного, непублічного боку медалі. Образи футбольних зірок – насамперед витвір нашої власної фантазії. Нас не цікавлять їхнє повсякдення, боротьба з нудьгою, депресії через невдачі або недовіру тренера, конфлікти з партнерами, наслідки тиску преси або вболівальників. У кожного – батьки, брати-сестри, інші родичі. Хтось із них хворіє, у когось серйозні проблеми, вони потребують допомоги, і не завжди все вирішують гроші… Вони сваряться з коханими, розлучаються й ділять майно, їхні діти вередують ночами й не дають виспатися. Вони живуть у надзвичайно суворому ритмі, де все розписано похвилинно, і свобода, доступна кожному з нас, їм тільки сниться…

І все-таки тим, хто напружено стежить за кожним кроком хлопців у футболках із номерами на спинах, які дев’яносто хвилин бігають полем з єдиною метою – забити й вирвати в суперника перемогу, на це начхати. Усе, що їм потрібне,– це Гра, велике дійство, яке дарує мільйонам людей чудову напругу всіх нервів і щастя співпереживання.

На цьому тлі я почувався, як щур у кошику з брудною білизною. Те, чим я займався, не було звичайним журналістським розслідуванням. Сергій Гайдук, яким я його знав дотепер, був цілком симпатичним, хай і небагатослівним хлопцем. Зате фантастично обдарованим. Таким його любили фани, таким подавали публіці телекоментатори й автори газетних репортажів. А я займався тим, що крок за кроком руйнував цей усталений образ.

Від цього мені ставало недобре. Часом накочувало гостре бажання зв’язатися з Ґленном Бейлі, подякувати за довіру й відмовитися від співпраці. Повернути «представницькі» і, як то кажуть, закрити тему.

Я був уже за сантиметр від того, щоб піти на рішучий крок, коли в суботу раптом зателефонував колишній фізрук із Марганця.

– Доброго здоров’я, Петровичу! Як тобі ведеться?

– Дякую, вашими турботами! Як життя, В’ячеславе Йвановичу?

– Як у кота в березні! – засміявся він.– Нещодавно зазирнув у ваш журнальчик, натрапив на твої огляди. Прочитав із задоволенням. Тямиш у тому, про що пишеш, не прискіпатися.

– Дякую на доброму слові.

– Слухай, а що це за дурниця – «Динамо» нібито зіграє останній матч у групі Ліги чемпіонів з «Маккабі» без глядачів? Не брешуть?

Довелося підтвердити. Я й сам, уболівальник «Динамо» з багаторічним стажем, був також обурений.

– І що ж там таке сталося?

– Під час матчу з «Челсі» якась групка фанів – нібито українських – затіяла бійку й побила кількох чорношкірих уболівальників. Хтось відзняв відео, наступного дня деякі британські газети вийшли з метровими заголовками: «В Україні панує расизм!»

– Ох ти ж, мати рідна! От шкода! – засмутився фізрук.– А я ж мріяв подивитися гру. Я «Динамо» живцем не бачив аж відтоді, як вони ще за Лобановського вийшли в плей-оф Ліги чемпіонів… Ну, мабуть, не фарт…

– Слухай, В’ячеславе Івановичу, а як щодо того, щоб усе-таки побувати на матчі?

– Яким чином? – зі смішком поцікавився фізрук.– Запасним впишеш мене в заявку? Та я для таких речей уже старий!

– Ні, без жартів. Акредитованих журналістів буде допущено. Можу зробити перепустку й для тебе. Посидиш у ложі преси, познайомишся з нашими піраньями, послухаєш прес-конференцію тренерів. Може, навіть побачишся зі своїм колишнім підопічним. Чим не варіант?!

– З Гайдуком, ти маєш на увазі? Ну, його я б не став тривожити. Та й сам не хочу хвилюватися.

Переконувати його я не став. Хоча його небажання зустрічатись із Сергієм здалося мені дивним.

– Добре, як хочеш. Останній пункт викреслюємо. Все одно приїдь. Після матчу в мене заночуєш.

– Та якось незручно…– пробурмотів В’ячеслав Іванович, хоча, судячи з