Читати книгу - "П’ятий номер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Звів очі й спокійно зирнув на набрякле й червоне лице Піддубного.
– Морду б тобі побить слідувало, – сказав той із притиском.
– Може, н слідувало, але не вам, – так само спокійно відказав Горбатий. – А знаєте чому, дядьку, Горбатий наблизив до нього обличчя й підморгнув, – а тому, що ви боягуз, хіба ні?
Піддубний не заперечив. Мотнув рудими повіками і скривився.
– Десятка! – сказав.
– Хіба ж я у вас прошу грошей, – обурився Горбатий. – Я, дядьку, не жебрак і не шарлатан. До вас газети приходять? Дасте мені триста газеток, і ми розщитаємося…
Каструлька закипіла, і Горбатий кинув у неї кілька жмень вермішелі. У животі в нього начебто кіт шкрябався.
Став на коліна біля примуса і майже побожно дивився, як вирує в каструльці біла піниста вода, викидаючи й топлячи верткі вермішелини. Тоді схилився нижче і вдихав солодкий дух, хоч так догоджаючи своєму котові у животі. Зрештою встав, дістав шмат сала й покришив на дощечці…
Їв так, що аж йойкало всередині. Ковтав вермішель, майже не пережовуючи, носив ложку за ложкою і важко сопів, бо ніс мав забитий, а ротом дихати було годі.
Хмелів од їжі й лоскітної радості, яку давав сам акт приймання їжі; окрім того, ковтав не абищо, а найсправжнісіньку вермішель; хто, думав він, мотаючи шалено виделкою, їсть на околиці зараз таку вермішель? Був свідомий своєї переваги, а відтак і сили, і п’янка гордість заповнювала йому груди.
Зрештою, не мав уже чого їсти – втупивсь у порожню миску. Міг з’їсти удвоє більше, але тоді значно зменшилося б рідкісного харчу в його торбинці. Не став мити посуду, бо вже починав з’являтися, як завжди після смачної їжі, солодкий хміль, а коли це траплялося, любив пірнути в хвилі ще солодші. Тому й подибав, ледве перебираючи ногами, до свого улюбленого ослінця, і, хоч шляху мав кілька кроків, здалося йому, що йде довгою, трудною дорогою…
Знову перед ним лягла біло-сіра площина стіни-екрана, й пойняв той-таки золотий біль, який виникав завжди, коли згадував міфічне крісло горбатого барона Шодуара. Зараз бачив себе в тому кріслі, а на пишній веранді, усланій килимами, стояли столи, увігнуті від їжі, срібні чарки й келихи, запотілі пляшки з дорогими винами. Але то було надто примарне видіння, бо не міг придумати, що ж йому побажати з їжі на тих столах, та й не відав, які на смак оті вина. Зітхнув тяжко, й на його екрані-стіні виник склеп з колишнього німецького цвинтаря, понурий і сірий, з розбитими дверима і з розтрощеною всередині труною. Горбатий знав цей склеп дуже добре. Коли поривала його чорна цікавість, коли в душі щось поскімлювало, брів туди по Старовільській та Рудинській, у далеке царство, де шуміли старі сосни й плакали кам’яні янголи. Його чавив тоді, мов обценьками, недовідомий жах, і він довго простоював перед бароновим склепом, дивлячись на краєчок розбитої труни, що проглядала у вивалені двері. Бували хвилини, коли несамовита думка пробивала йому голову: оті кам’яні янголи безмовно плачуть за ним, що там, у труні, лежить його достеменна подоба, що то він у якомусь іншому часі й вимірі. Не міг відійти від того страшного й принадного склепу, не міг плакати, як плачуть янголи, адже там, за розбитими дверима, в цегляній коробці з масивним накриттям, у розтрощеному гробі, таки лежало щось таке, що було раніше як дві краплі води схоже на нього. Тож відчував застиглу зненависть до того склепу, до шуму старих сосон над ним і до кам’яних сліз янголів. Зараз, наново переживаючи всі такі речі, Горбатий мав змогу запросто відійти від того склепу, для цього досить заплющити очі – і зображення на стіні-екрані пропаде. Отож він спокійнісінько втік од кам’яних янголів і од шуму сосон; заплющив очі й знову опинився на улюбленому ослінці перед порожньою сіро-білою стіною у підвалі, де його поселила доля тягнути свої дні.
Коло його думок звужувалося. Думав тепер про речі звичайні з теперішнього життя: черги за хлібом, руїни від недавньої війни, базар і товчок, сало і м’ясо, які любив, але які їв так нечасто. Думав про молоко, яке купував і пив тут-таки, біля торгового ряду, – єдина ослабина, якої збороти не міг. Прикладався до слоїка і цмулив доти, доки не залишалося й краплини, зрештою й ту струшував до рота. Тоді очі його світилися, як у жебрака, бо хотів молока більше – ніколи не міг вгадати, скільки того молока вмістилося б у ньому. Спльовував білою слиною й плентався геть продавати старі газети, шпильки і лавровий лист.
Думав не без заздрості про тих, котрі торгують доброю одежею та взуттям, – всі вони мали ситі обличчя. Заходив на товчок і, ставши десь тихцем у кутку, дивився, як ситі гевали стукотіли підборами хромових лискучих чобіт з квадратними, немов обрізаними, носками і з халявами, які мали зручно обтягувати литку.
Горбатий кліпнув кілька разів, і чоботи виникли й там, на екрані-стіні, – прокручувалися перед ним, наче на виставці, – висіли в повітрі, лискучі й принадні до болю, зі шкіряними підметками, рівнесенько зацвяхованими шпильками – білі цятки на світлій, протертій терпугом смужці.
Зирнув на свої парусові, із задертими, як у блазня, носками туфлі на брунатній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.