Читати книгу - "Пульсари"

— Я вже не раз втрапляв у таку ситуацію, — прокректав Швидкий, взуваючись. — І пояснюю це дуже просто: якщо є серйозна проблема, над якою працює багато людей і яка має два-три правильних рішення, то практично вона розв’язується одночасно в кількох різних місцях, різними, не зв’язаними одне з одним людьми — окремими творцями чи групами. Впевнений, що й колесо одночасно придумали кілька первісних винахідників. Історія про це мовчить, бо люди ще й книг тоді не писали, а перші дерев’яні колеса давно струхлявіли, — шеретує Олег Іванович від ніяковості давно всім відомі істини, а в душі кпинить із себе: «Думав, старий, ордена заробить, пекельне яєчко змайструвавши? І не соромно в такому віці честолюбні бажання плекати? Мішура то все, облуда… Вчений мусить сконцентруватися на головному, а всі оті милиці, що вимальовують ореол, живлять гонор, — усе треба викинути. Річка існує, поки тече. Вчений — поки творить. Нехай то буде масштабна теорія, історичний маховик чи мікровтулка до якоїсь запальнички. Доповнити, збагатити, вдосконалити світ — хіба не в цьому покликання людського розуму? Талановитих людей на світі не бракує, забаришся — дивись, і спізнився на торг». — Поспішайте, Маріє, бо й озирнутись не встигнете, як бородаті літа на вашому порозі з борговими розписками стануть!

За один день спеціалісти-такелажники розпиляли двері і внесли всі одинадцять ящиків. Розплатилися з ними, як водиться, почали розпаковувати. Олег Іванович бігав від одного ящика до другого, сердився, кричав, просив співробітників:

— Обережніше! Та полегше, це ж електроніка! Комбайн коштує три тисячі, а тут усі шістдесят упаковано! Вам диктатура потрібна, кому кажу!

Сам хапався за ломик і в азарті раптом так напружився, що відчув, як щось хруснуло йому всередині,  — чи кістка стареча не витримала, чи диск із хребта вискочив, — заболіло так, що дихнути не міг. За якусь хвилину-дві морок розсіявся, одпустило.

Розпакували всі ящики, роздивилися, а там лежать сповиті, як немовлята, окремі блоки мікроскопа, невеличкі, стандартні — спокійнісінько могли пролізти у звичайні двері.

На входини ці нагодився ректор, ніби його спеціально запросили помилуватися технічним дивом. Глянув на розпиляні одвірки і так крекнув, що стеля ходором заходила. Однак жодним словом не прохопився — бачив, що Швидкий сидить посеред зали на якомусь звитку знищений, знівечений, згорблений…

Того ж дня про такелажні подвиги швидко дізнався і файн-механік Василь.

— Ну й гарячий Олег, як окріп. Куди було поспішати? Не могли мене викликати. Через тещу б розшукали — яв неї скоро сарай ремонтуватиму. А така історія вже на «Вібраторі» була. Чудило, і людей попоморочив, і собі нашкодив. Не одержить він тепер міністерської грамоти на іменини. Ну а ти, Маріє, куди дивилася? А всі ви? Теж мені вантажники знайшлися. На кожну голову — своя шапка. Я ж не беруся за вас студентам лекції читати… — довго ще журився і дорікав Василь.

Увечері Швидкому зателефонувала Клара — головна ректорова секретарка, і тоном, сповненим поваги, але не таким, щоб можна було заперечити, запросила на десяту ранку.

«Догану оформить по старій дружбі,  — майнув в Олега Івановича здогад, — за зіпсутий інтер’єр, за порушення ансамблю чи ще якось там сформулює. А ще ж ремонт у копієчку влетить. Розламали ми швидко, сто карбованців — і нате вам ворота замість дверей. Аби здоров’я міцніше, кинув би завідування кафедрою і пішов би одвірки таким дурням, як я, переставляти».

Буркотіння це нікому не адресувалося, професор і сам розумів його намарність. Просто хотілося зігнати досаду, а достойного об’єкта не було, от і позаздрив шабашникам. Роздратування підсилювалося ще якимось незрозумілим болем, що наростав десь із глибини, наближався приглушеними хвилями, ніби віщуючи шторм. Починало морозити. Якби не Кларин дзвінок, залишився б удома, почитав би «Химию и жизнь» — прецікавий журнальчик!

— Радій! Валюту роздобув. Тепер замовляй, що хочеш, але капітально-унікальне. — Ректор зустрів Олега Івановича осяйною усмішкою.

«Здорово замахується, — муравками закопошилися думки. — Спершу радісну звістку, а потім обухом по голові. Так уже насобачився з трибуни виступати, що й мікробесіди будує за зразком річного звіту перед вченою радою». Але похмурості Швидкому вистачило лише на мить, бо слово «валюта» означало, що тепер і свою лабораторію він зможе укомплектувати незгірш за Тарновського.

Олег Іванович давно мріяв про унікальні прилади, особливо ж після того, як побував на курсах підвищення кваліфікації. І треба ж! До свого учня довелося йти по знання. Та про вражене самолюбство він забув одразу, щойно зайшов до лабораторії: найунікальнішу, найновішу апаратуру постягував Тарновський з усього Союзу та, либонь, і з усього світу, бо навіть спектрометр, випущений голландською фірмою у трьох екземплярах, моргав Швидкому окулярами з рідинних кристалів. «Мільйон золотом», — як про буденну річ сказав учень.

— Даю три дні на роздуми, — приємнішого голосу Олег Іванович у житті не чув. — За тобою півмільйона. Не складеш через три дні заявки — іншим передам. Але й не поспішай, щоб не вийшло, як з мікроскопом, — шпигонув найприємніший у світі голос.

І Швидкого потягло на здачу — бо й чом би мав залишатися в боргу:

— Думаєш, що англійський «Комебакс» улізе в запроектовані тобою двері? — невинно спитав він.

— Ет, нам це тепер не страшно: як не влізе — ти проконсультуєш, з якого боку легше одвірки виламувати. Досвід маєш — перший спеціаліст у цій справі.

Обоє скупо всміхнулися.

— Це біда наша, — зітхнув Стащук, куйовдячи свою колись буйну, а тепер упокорену сивиною чуприну, — що я без архітекторських знань змушений був факультетський корпус проектувати, а ти, плутаючи строп із стропилом, брався за такелажні роботи. Але нічого не вдієш: