Читати книгу - "Навіщо читати"

Ми охоче плутаємо слова «класичний» і «пантофля». Класики далеко не обивателі, вони революціонери. Погляньте на Малерба[112] й Буало[113] — цих великих теоретиків-практиків класицизму ХVІ і ХVІІ ст. Вони витрачають свій час на руйнування того, що їм передувало. Чи це злочин? Ні, відмова від участі. Класики — це маніяки, яких дратує невпорядкованість. Ось чому вони стають реакціонерами: життя не є впорядкованим. Вони ж хочуть, щоб усе, як вулиця Ріволі, було рівномірним рядом аркад, або як Акрополь. Тоді як ніщо не є подібним до Акрополю, хіба що сам Акрополь. Життя за своєю природою барокове. Великий класик Людовик ХІV звелів зруйнувати Вандомську площу, щоб на її місці збудувати іншу. Гарнішу. Це резон проти консерватизму. Дивує лишень, що він не зруйнував частину Версалю, яку збудував його батько. Бо це його батько. Впорядковане успадкування. Класичне. Вулиця Ріволі — це первородство за кров’ю. Англійський поет Т.Е. Х’юм (1883–1917, загинув від осколка снаряда на фландрійському фронті) казав: кожні десять років треба руйнувати якийсь музей. Х’юм був правим неокласиком, першим муляжем того, ким кількома роками пізніше стане Т.С. Еліот. Патрік Маргінес, який видав один його твір, розповідає, що у відповідь на докори поліцейського Х’юм, який мочився на стіну, відповів: «Чи ви усвідомлюєте, що розмовляєте з представником середнього класу?». Це був дотеп, але Х’юм відчував також автентичну гордість від належності до цього зганьбленого класу в Англії, що становило там колосальну проблему. Патрік: «Як добрий англійський поліцейський той мав би сказати: «Перепрошую, сер»». Бароково налаштовані особи, які не дотримуються порядку й підтримують безладдя, консервативніші за класиків. Чи, скажімо, стриманіші, бо консерватори — це щось неможливе, вони надто великі прихильники руху, вони сам рух. Бароко — це вітер. У гарному розумінні терміна. Вітер, застиглий у мармурі. Прихильникам бароко вдається зупинити вітер.

Окремі читачі читають, аби виправдати свої упередження. Не знаходячи нічого для свого вдоволення, вони це придумують. На моєму шляху трапилося чимало людей, які, зустрівшись зі мною, вигукували: «Ось чоловік, який зважується ненавидіти Стендаля, браво!» або «Те, що ви викладаєте про Пруста, просто щастя!». Першим я відповідаю так: «Я критикую лише його політичну манію на початку деяких книг, щодо всього іншого, то я пишу, що я в це закоханий, що Сансеверіна належить до моїх улюблених персонажів, що…», але вони хмурять брови, зачиняють стулки свого невеличкого скарбу ненависті. Другим, як от учора на одній зі страсбурзьких вулиць, я кажу: «Зрештою, в усіх своїх книжках я настільки безумно його вихваляю, що на вашому місці вже запідозрив би себе в маразмі». «Он як? — відказує розчарований, але не переконаний пузанчик. — Я так і не зумів його прочитати». Такі читачі плутають те, що вони читають, зі своїми бажаннями. Марно намагатись їм пояснити, що ви не збиралися казати саме це, ба більше, ви цього не сказали, вони вам не вірять. Вони читали іншу річ.

Нарцисизм деяких авторів такий, що вони вважають, що про них говорять навіть тоді, коли про це зовсім не йдеться. Одна романістка розповіла мені про дзвінок свого колеги по перу: «Могла б і сказати, що напишеш про мене у своїй книжці!». Вона: «Я? Про тебе? В своїй книжці?». Він: «Думаєш, я себе не впізнав! Це персонаж Х…!». Той персонаж не має з ним нічого спільного. Він товстий, наш колега худий. Він — гей, наш колега — гетеросексуал. Він… Власне, саме тому, заявляє нарцисист. Це не я, отже це — я. Ти захотіла мене загримувати». Нарцисизм уражає дедалі більше, коли читачі переконані, що розповідається саме про них, тоді як їх взагалі не знають. Якщо написано щось добре про ебеніста, самозакоханий ебеніст відчує себе особисто потішеним; за опис повної жінки самозакохана читачка, яка сама такою себе вважає, ненавидітиме нас усе життя. Одна моя подруга, працівник музею, яка була співкерівником виставки Курбе в Музеї Орсе в 2007 р., отримує дзвінок:

«Дякую вам, мадам, що згадали про приховане дитя Курбе. Я його нащадок». Вона занепокоєна й намагається перевірити. Ніде жодної згадки про приховану дитину. Родина цього чоловіка, яка ниділа в невідомості, що її сердила, придумала роман: згідно з ним вона походила від художника і за кожної нагоди переконувала себе, що знаходить і читає про це докази. Такі люди читають тільки те, що хочуть прочитати. Це, без сумніву, випливає з пориву, який змушує їх вигадувати те, у що вони хочуть вірити. Я даю інтерв’ю в Меці. Але взяти участь у передачі Х. я відмовився. Телефонний дзвінок: «Шарлю, ти де? Тебе не було на передачі Х., мені сказали, що ти покинув Мец і вирушив до Нью-Йорка!».

Вигадка, що відповідала думці, яку ця людина склала про мене. Я стояв серед квітчастих занавісок у своєму номері в готелі й дивився на собор, його перший поверх також фікція. Неокласичний, дуже гарний цоколь (він зберігся лише частково), мав створювати враження оправи для каблучки, з якої виривається стріла, пруссаки його знищили, замінивши неоготичним першим поверхом і навіть прикрасивши фігурою пророка, голова якого схожа на Вільгельма ІІ. Він — святий покровитель читачів, які читають тільки для себе.

Кожне авторське «я» діє на своїх читачів звабливо. Оте «я» —