Читати книгу - "Червоний диявол"

А Галя все ще стояла, затуливши руками обличчя, не сміючи глянути на Мартина, не вірячи своїм вухам.

— Ну! Перестань там пхинькати! Наївся через тебе сорому, — тупнув ногою війт. — Кажуть тобі, завтра йдеш до вінця.

Але, війтові на подив, Галя відкрила обличчя і, низько-низько схиливши голову, відповіла покірним тоном:

— Ваша воля, батечку, мені ж вам не раяти.

— Що-о? — здивовано промовив війт, відхиляючись на спинку крісла.

— Батько краще знає, де своїй доньці щастя знайти, — так само тихо продовжувала Галя. — Я на вас і покладаюся, а своїм дурним розумом розкидати не буду…

Війт не придумав, що відповісти на ці слова, тільки глянув у бік Мартина: Мартин стояв, світячись захватом, і, здається, якби не присутність війта, кинувся б і задушив поцілунками свою маленьку кохану Галину.

Війт із сумнівом похитав сивою головою і перевів очі на Галю. Слухняно схиливши голівку, стояла Галя біля дверей, і тільки її карі оченята, наче оченята мишки, крадькома поглядали крізь оксамитні вії на свого коханого, жаданого Мартина.

Війт мовчки схилив свою сиву голову… Глибокі складки на його лобі почали потроху розгладжуватись. Нарешті добра усмішка освітила обличчя, з старечі очі ласкаво блиснули-під навислих брів.

— Лукаве зілля! — промовив він, кинувши на Галю люблячий погляд.

А «лукаве зілля» вже стояло на колінах біля його ніг, цілуючи його жилаві руки, тулячись голівкою до його грудей.

— Батечку, щастя наше, коханий наш, — шепотіли разом Мартин і Галя, обнімаючи і цілуючи війта.

Правда, кілька Мартинових поцілунків ненароком потрапили на вушко Галі, але війт цього не помічав.

— Стривайте, стривайте, ведмежата, — відбивався він, сильно змахуючи віями та посміхаючись своїм добрим старечим обличчям, — геть задушите!

На ранок весь Київ тільки й говорив, що про вчорашню пригоду і про те, що славетний війт київський віддає свою доньку Галю за майстра золотарів Мартина Славуту, а її колишній жених Федір Ходика побирається з багатою зем’янкою Богданою Кошколдівною[45].

До церкви Стрітеня та до церкви Миколая Доброго вже з раннього ранку збиралися багато виряджені юрби народу. Всім хотілося подивитися на пишні весілля, які склалися так дивно, так несподівано. Але більшість тягнулася до церкви Стрітеня, бо все місто, окрім невеликої партії нових людей, дуже любило свого старого буркотливого війта.

Врешті наблизився весільний поїзд. Дружки та світилки на вистелених килимами підводах, бояри на увішаних барвистими квітами конях і, врешті, сам славетний війт київський у золотому парчевому каптані, а за ним і Галочка, сяюча, розсміяна, наче весняний радісний день.

— Слава, слава, слава! — кричали довкола городяни, а війт щасливо та врочисто усміхався, киваючи всім направо і наліво своєю сивою головою.

У багатому дворищі війта ворота стояли навстіж. Уздовж всього двору тягнулися довгі столи, покриті білими скатертинами; завалені яствами срібні миси і таці стояли на них; лежали груди пирогів; довкола височіли цілі бочки меду та пива. Серед срібних тарелів здіймалися гори солодощів, заморських ласощів.

У світлиці за великим столом сиділи найпочесніші гості. Красувалися дорогоцінні кунтуші та жупани, рідкісні камені, хутра та намітки, заткані золотом. За столом на посаді, на підвищеному сидінні, розмістились щойно повінчані молоді. «Лукаве зілля» зовсім притихло і кидало з-під довгого білого покривала щасливий засоромлений погляд на свого дорогого сусіда.

Хоробрий пан Лой, який умудрявся не пропускати жодного бенкету, був тут як тут. Пан цехмайстер, довідавшись про весілля Мартина, перемінив гнів на милість і, лише заради пам’яті покійного Славути, — так він сказав Мартину, — згодився вшанувати своєю присутністю веселий пир. Навіть сухорлява пані цехмайстрова, що замовкала тільки під поглядом свого суворого пана цехмайстра, сиділа тут же серед почесних городян; зрештою, вона не могла утриматись, щоб не сповістити упівголоса своїм сусідкам: не Галя, а Богдана Кошколдівна пролітала з червоним дияволом повз їхній дім, вона це на власні очі бачила і готова присягти на мощах усіх святих. Слуги обносили всіх пінистим вином, веселі вигуки та заздоровниці гриміли довкола.

Нарешті підвівся зі свого покритого оксамитом стільця і славетний війт київський:

— Ну, зятю ж мій коханий, — поважно почав він, наповнюючи важкий золотий кубок старим дідівським медом, що посивів у глибоких погребах, — бери ж мою доньку, люби її і шануй: одна вона в мене. — Голос війта здригнувся, але він мужньо підвів голову і вів далі. — Більше хотів я їй дати, та через того харциза пропало моїх грошей три тисячі литовських кіп. Що ж діяти! Що з воза впало, те пропало, а після моєї смерті усе забереш!

— Не сумуйте, пане тестю, — піднявся до нього щасливий і задоволений Мартин, — люблю я Галочку і без усякого добра, а товари ваші не пропали: все я їй за добре і цнотливеє ховання в дар записав.

— Що? — вразився пан війт, не розуміючи, про що веде Мартин.

— А от що! — простяг той війтові великий аркуш паперу.

Швидко, швидко переглянув війт дарчий запис і від радості та здивування перший час не міг і слова мовити.

— Як, ти? Всі мої товари їй відписав? Та як же ти їх у воєводи видер? Як?

— Ну, це вже наш клопіт! — по-молодецькому труснув Мартин головою і лукава посмішка освітила його обличчя. — А річ у тім, що війтові товари воєводі не дісталися, а дісталися війтовій доньці, як він того і бажав[46].

— Ото Мартин! Ото Славута! Молодець — лицар, а не цеховик! — загомоніли довкола гості, сповняючи кубки та простягаючи їх до нього, а задоволений тріумфуючий пан війт київський тільки і міг вимовити, звертаючись до всіх: «А що?