Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Першим, кого побачив Паливода, зайшовши перед обідом в кімнату, був Лебідь, що незграбна викроковував між вікном і дверима.

— А, Ефенді! — сказав Лебідь, скоріше констатуючи Ярославів прихід ніж вітаючись.

Інші теж кивнули для годиться, їхню увагу було зосереджено па Лебеді.

А той казав:

— Вологість там страх яка! Ну, й грунт, звісно, болотистий, а відтак і гидоти різної до біса: від москітів та літаючих п'явок до удавів…

— Ви сказали: «літаючих п'явок»? — На рум'яному виді Гончаренка млів вираз іронії.

— Атож. З крильцями, як у бабки. Бувало чалапаєш по заболочених джунглях, коли чуєш — шмяк! Уже прилипла до ноги. Спека ж нестерпна, носиш тільки шорти та в'єтнамки. Звір, правда, на тебе вдень не кинеться. Проте тільки-но впаде ніч, а вона там, справді, падає, — був білий день і раптом по якихось двох-трьох хвилинах стає темно, хоч в око стрель, — так ото тільки-но споночіє, як одразу вступає в силу закон джунглів. Виття, рикання, хрюкання…

— Що ви там шукали? — запитав Гончаренко. Лебідь на мить спинився біля Гончаренкового столу, подивився на блискучу панель датчика.

— Вугілля, — мовив. — їм потрібне було вугілля, що коксується. От вони й звернулися по допомогу.

— А що там своїх геологів не вистачало? — запитала Войтович. Вона сиділа за столом Івана Олексійовича. Самого Чередниченка не було.

— Гарних — не вистачало, — відказав, посміхаючись, Лебідь. Невідомо тільки, чого більше було в тій посмішці — самовдоволення чи іронії.

— А де шеф? — запитав Паливода.

— У відрядженні, — відказав Гончаренко. — На шахті викид стався. Шефа повідомили.

Гаряче повітря тхнуло асфальтом. Машини з ревінням то проносилися повз інститут, то верещали гальмами перед невблаганним оком світлофора. Лебідь, Гончаренко й Паливода, перейшли на протилежний бік вулиці і попрямували до їдальні, яка була в чверті кілометра від перехрестя. Ярослав і геофізик, хоч і не могли поскаржитись на зріст, та за довготелесим Лебедем ледь-ледь поспівали.

— Ну, то й як успіхи, Ефенді? — озвався Лебідь. — Ти не ображаєшся, що я на тебе так кажу? В Ірані я колись познайомився з одним ефенді, так у нього була така ж борода, як і в тебе.

— Та вже називайте… — усміхнувся Паливода. — А під успіхами ви маєте на увазі знайомство з літературою?

— Ну…

— Та щось ніхто з авторів публікацій, які я прочитав, не виявляє бажання ставати на голову.

— Ще б пак, — погодився Лебідь. — Зручніше все-таки стояти на ногах… Клопоту менше.

Паливода раптом відзначив, що ситуація в лабораторії не хвилює ні Гончаренка, ні Лебедя.

У їдальні було гамірно. Лебідь короткозоре мружився біля меню.

— Гадаєте, тут щось змінилося з учорашнього? — посміхнувся Гончаренко. — Присягаюся, це той же папірець, що висів тут рік тому. В них меню можна на граніті висікати.

— От у В'єтнамі меню! — сказав Лебідь. — З самого тільки рису готують до півтори сотні страв. Є й горілка рисова. Гірша, правда, нашої, але нічого, пити можна… А із змії страви! Пальчики оближеш! Кавальця, смажені зі спеціями. На смак — щось середнє між курятиною і кролятиною.

Слухаючи ті балачки, Паливода пригадав слова Чередниченка: «Лебідь — геолог високого класу. Його кандидатська свого часу наробила шелесту серед учених-тектоністів. Але шість років виробничої діяльності у В'єтнамі, а потім в Ірані вибили його з наукової колії. Йому треба адаптуватись…»

«Викиди вугілля… — думав Лебідь. — Мусиш же сушити голову, знаючи наперед, що все це «сізіфів труд». Жоден із сучасних методів проблеми не зрушить. Як кидало, так і кидатиме, як гинули люди, так і гинутимуть… Міг би й не грюкати дверима, «Менделєєв»… Ет, нудьга. Вже рік сиджу біля цього вікна… Телефон».

— Слухаю. Так, так. Принось.

«Зять. Немає гірше, коли твій зять є твоїм же й аспірантом. А з Тамарою живуть, як кішка з собакою. Погулять йому, бач, закортіло. Ну, й підгулював би нишком. Так ні, подавай розлучення. Побачимо, чи знайдеш щось краще. Тамара, хоч і ледащо, проте розумна. А дівчинка в нього пішла — очі, як два агати… Так що ж таке викиди вугілля? Може, й справді метан рве, як кажуть класики… Ідея фікс, як і всі інші. Якась містика виходить: всяк умирає, хто на власні очі побачив викид.

У коридорі кроки. Здається, Зенон. Слід бути з ним привітнішим. Хай не думає, що коли розбив глека з моєю донькою, то я змінив ставлення до нього… А, може, у них усе ще владнається?»

— А-а, Зеноне! Заходь, сідай… Ну, як? Кінчаєш дисертацію? Давай, давай… А то вже Іван Полікарпович цікавився.

Молодий чоловік дивився на Лебедя сторожко.

— Даруйте… Ось робота, — він поклав на стіл товсту теку. — Треба бігти. У нас аналізи.

«І чого в них з Тамарою не клеїться, — думав Лебідь, дослухаючись до кроків у коридорі. — Гарний же хлопець».

— Кхе…

Лебідь повернув голову до Войтович.

— Що ти сказала, Валю?

— Та нічого, — осміхнулася та. — Недавно ви скаржились, що Зенон розлучається з вашою Тамарою…

— Ну, і що з того?

— Та дивно якось виходить. Він кидає вашу доньку, а ви допомагаєте йому з дисертацією. Хіба вам тепер не байдуже?

«Свята наївність, — подумав Лебідь. — Авжеж мені не все одно чи донька моя матиме від нього тридцятку аліментів, а чи вдвічі більше, коли він стане кандидатом