Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Коли по правді, капітаном може бути лише той, хто завжди поступиться правом влучного удару, для кого не так вже й важливо, хто заб'є той гол — він сам, чи товариш його, аби він був забитий, той гол, аби перемогла команда в цілому.

Так-от, товаришу Борщов, за місяць тобі вручать комсомольський квиток, і це одразу ж поставить тебе в шеренгу дорослих людей. Але чи став ти дорослим ще в чомусь, крім футболу? І чи не було тобі прикро поступатися «ударами», залишатися в тіні? Словом, які в тебе ще якості, окрім спортивних, щоб якась інша «команда», не футбольна, (десь не на стадіоні, а десь… де — я ще й сам толком не знаю, бо певен, що таки буду грати у футбол, а це все так, про всяк випадок) так-от, щоб якась інша «команда» визнала тебе «капітаном»?

Я так нічого й не придумав і вирішив своїми сумнівами поділитися з Кирилом. Але тут він зблазнював. Він сказав:

— Мислителю, як ваше прізвище? Часом не Спіноза?

Це, здається, Остап Бендер сказав чи то Шурі Балаганову, чи то Паніковському. Йолоп — Кирило. Невже він не розуміє, що часом треба бути серйозним. І що далі, тим частіше…

— Наша старша піонервожата Ніна Олешко принесла мені сьогодні книжку Владислава Титова «Всім смертям на зло». Я давно прочитав цю книжку. І, між іншим, двічі. Але я не хотів розчаровувати Ніну і подякував. Слово честі, це у неї дуже примітивно виходить. Минулого і позаминулого разу начеб ненароком (тут я віддаю їй належне, робить вона це тактовно, нічого не скажеш), Ніна завела розмову про Павку Корчагіна, а потім про Маресьєва. Неважко зрозуміти, до чого вона хилила. Я, на її місці, може б, робив те саме. Я в своєму становищі, коли згадую, що жив на світі Микола Островський — Павло Корча-гін і ще живуть Маресьєв і Титов, наснажуюсь оптимізмом, як електромашина від акумулятора, живеться мені легше, якось світліє на душі. Але…

Які незграбні у Ніни спроби поставити мене в один ряд з ними! Невже вона не розуміє, що я на це не маю ніякого права? Адже ці троє людей пішли на подвиг по другому колу. І всі троє звершили цей свій другий подвиг.

Бо героями вони стали задовго до того, коли їм довелося боротися із своїм каліцтвом, зі своєю фізичною неповноцінністю. Павло Корчагін міг загинути в одній із кавалерійських атак під містом Бродами, міг не стати письменником, і все одно б він загинув героєм і залишився б героєм навіки. Може, й безіменним, але героєм. А може, й не безіменним? Може б, знайшовся інший Павло Корчагін, який розповів би про нього, як Павло Корчагін розповів про брата й сестру Брузжаків.

І Олексій Маресьєв, ця справжня людина, льотчик-герой, згори він тоді в літаку, чи замерзни в лісі, чи помри під час операції, все одно б він залишився героєм, бо він бився у повітряному бою і збивав фашистські літаки доти, доки не загорівся його власний літак.

І Владислав Андрійович Титов міг загинути і не написати своєї книжки, але він теж загинув би як герой. Хіба не досить того, що, ризикуючи власним життям (шансу вижити у нього практично не було ніякого, бо коли крізь тіло людини проходить струм у шість тисяч вольт, мимоволі доводиться вірити в чудо, іншому, щоб бути вбитим струмом, вистачить і двохсот двадцяти вольт), він тим самим врятував життя сотням людей! А те, що він врятував цілу шахту від руйнації взагалі, в рахунок не йде. Ми живемо в країні, де спершу йдеться про людей, а потім про все інше. Я не знаю, скільки тисяч чи мільйонів карбованців може коштувати шахта з усім її устаткуванням, але коли б навіть у ній не було людей і Владислав Андрійович Титов врятував саму шахту від вибуху і пожежі, то й тоді б це був подвиг. І він міг би загинути, але загинув би як герой.

Отже, всі вони пішли на подвиг по другому колу.

Павло Корчагін після боїв громадянської війни будував у Боярці залізницю, керував комсомолією, виловлював бандитів і диверсантів на кордоні, а коли руки й ноги відмовились служити йому, він став письменником. Сліпим він писав свої книжки, і це було подвигом.

Олексій Маресьєв повернувся в кабіну свого винищувача, і воював до кінця війни, і збивав ворожі літаки, і став Героєм Радянського Союзу. І знову це був подвиг…

І так само Титов. Він написав книжку, потім п'єсу, потім ще кілька повістей і повернувся до людей активним і потрібним членом суспільства. Подвиг? Подвиг.

А що зробив я до того, як став калікою? Анічогісінько. Мене не мучить сумління, бо я просто не встиг нічого зробити. Тоді, коли сталося зі мною це нещастя, я ходив у шостий клас. Я нічого не робив, я просто вчився. Горький сказав, що в житті завжди знайдеться місце для подвигу. Знайдеться, коли людина щось робить. Знайшлося місце для подвигу у Павла Корчагіна, Олексія Маресьєва, Владислава Титова, а у мене не знаходиться. Моїм подвигом було б — встати на рівні ноги і піти! Встати й піти, встати й піти… Це ж так просто — встати й піти. У мене ж є ноги, мені треба тільки примусити їх слухатись мене. І в цьому був би мій подвиг. Хоча чому подвиг? Це мій обов'язок. Обов'язок перед мамою, перед лікарями, перед масажисткою тьотею Галею, перед Марком Ісайовичем насамперед — скільки він віддає мені свого часу і своєї уваги, перед хлопцями, перед Іржиком, перед Валерієм Петровичем Сахненком, перед полковником Швецовим… Та насамперед — перед самим собою. Кирило має рацію