Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— Як ти себе почуваєш, моя люба?

— Мов не бачиш, що мені погано.

— Дозріває?

«Якби ж я не усвідомлювала, що він ні в чому не винен. Він просто не розуміє мене, не відчуває. Просто не здатен. Ніхто з них не здатен відчувати нас. Але ж і ми не здатні відчувати їх. Закон природи?»

— Дозріває.

— Я не чую в твоєму голосі трепетної радості материнства, моя люба. Жартую… До речі, відсьогодні я, між нами кажучи, — святий.

— То скільки ми матимемо за твою святість? — Діна одразу посерйознішала.

— Для початку — три сотні на місяць.

— За триста, загалом, можна і спробувати… А куцохвості тебе не з’їдять? — сказала вголос, а подумала інше: «Кому ти треба, дурню?»

— Не хвилюйся… І прошу тебе не зводити все до сотень на місяць. Нині складні часи. Ми з тобою мусимо бути певними не тільки у власному завтрашньому дні, але й у майбутньому наших дітей. Та й онуків хочеться побачити. Правда ж, моя люба?

— Правда, мій любий.

«Все одно: ти — несусвітній дурень».

— Думаєш, святі допоможуть тобі онуків колихати?

Завр несподівано спалахнув:

— Я не розумію тебе! Ти що — сліпа?!

— Вже ж — не свята.

— Подумай, моя люба, просто про життя, якщо не конкретно про нас із тобою. Ти ж прекрасно знаєш, що діється останніми роками. Вилуплюються діти без хвостів, якісь потвори, з’являються суб’єктики, що не бояться порушувати наш порядок, вигадують всякі теорії, підривають віру в наш основний принцип Активного Пристосування, породжують сум’яття і хаос в душах. І ми всі мусимо боротися із цим підступним, диявольським впливом.

— За триста на місяць героєм не станеш, — буркнула Діна.

— Авжеж. Хоча для початку й це зовсім не мало. Але я тебе розумію.

«Сьогодні ж треба подзвонити Великому Кверкусові й порадити йому трохи охолодити мого вже святого дурня, хай не думає, що вхопив Творця за бороду. А то гадає, якщо його батько колись вчився разом із Великим Кверкусом, то це означає більше, ніж тричі з ним переспати. Адже я виношую яйце не від тебе, а від Святого Великого Сорок першого Кверкуса, дурню…»

— Кожна наукова теорія, нова думка, на жаль, приречені на складний шлях утвердження, мої шановні друзі. Все істинне важко пробиває собі дорогу, і лише невігластво спокійно, лінькувато панувало протягом тисячоліть людської історії. Хочу з цього приводу нагадати: трохи більше ста п’ятдесяти років відділяють нас від того часу, коли на державному рівні могли писати ось таке: «Хто чаклуна підкупить або ж схилить його до того, щоб він комусь зло учинив, той буде покараний, як і сам чаклун» . Ви розумієте мене, колеги? Маю на увазі ще таку недавню безпросвітність людської глупоти, забобонів, невігластва. Про яке істинне розуміння світу, його законів можна говорити, коли психологія людей знаходилась на такому рівні?

— Свєтка моя каже, що чекатиме… Лікарем, каже, приїдеш…

— І моя шепелявила таке ж саме, коли мене до армії призвали. Через півроку заміж вискочила, листи перестала писати…

— Свєтка чекатиме…

— О, як я рада, Дано, що ти прийшла! Що ви прийшли. Привіт, Хобре!

— А ти все квітнеш, Діно.

— Жартуєте… Спасибі… Я нині така страшна…

— Сідайте до столу. Радий тебе бачити, Хобре. Вас із Даною радий бачити.

«Цікаво, що привело оце до нас Хобра з Даною? Вже ж не бажання потеревенити за вечірнім столом. Хоч сьогодні й вихідний, але за ті роки, що ми живемо поряд і працюємо разом, було стільки вихідних, а це раптом щось їм стрілило… Побачимо…»

— Як ти себе почуваєш, Діночко? Ти чудово виглядаєш. Яка ти щаслива. І я колись була такою. Ходімо погомонимо на кухню, не будемо заважати чоловічому спілкуванню…

— Так гадаєш?

— Хобре, ми з Діною вам заважаємо?

— Принесіть щось поїсти, а святі краплини у нас знайдуться, — урочисто дістав з бічної кишені плескату пляшку. — Сідаймо, Завре. Це я вперше у твоїй хаті. Вже вибачай, що раніше не вийшло… Але то в тебе клопоти, то в мене… Давай по крапелинці святій скуштуємо. Зі святим гріх святої води не випити. Це ж правда, то ти вже святим став?

— А правда…

— Я радий за тебе. Я завжди відчував, Завре, що в тобі є вище начало. Я завжди відчував твою святість. Я вірив у тебе. Вітаю. Давай по крапелиночці. — Його зеленава правиця тремтіла, і Хобр всіма силами намагався приховати те, усміхався щонайбезтурботніше. — Серед моїх друзів — ти єдиний святий. Це велика відповідальність. Ти молодець! А я, мабуть, ніколи не зміг би стати святим, — сказав Хобр і якось лукаво усміхнувся.

— Даремно ти, Хобре… Якби ти захотів… Я, врешті, міг би посприяти…

— Гадаєш, з мене міг би бути святий? — Хобр по-дурному розсміявся. — Спасибі, ти про мене гарно думаєш. Давай ще по крапелиночці… Маю для тебе одну пропозицію, друже. Я, на жаль, дуже мало розуміюся на святих справах, але хочу зробити і свій внесок… Справа це загальна… Набираюся сміливості порадити тобі… Маю на увазі Кріля… Певен, що ти про нього й сам думав, бо те, що він штучка, це всі бачать. Вже давно пора розвінчати його чаклунство.

— Ти про Кріля?

— Атож.

— Це, здається, твій начальник?

— Так. На жаль. Це мій начальник. Але що я мушу робити, коли він уже перейшов усі межі… Мені його дуже шкода, як живому може бути шкода живого. Але його поведінка вже давно… Та що я тобі розповідаю, ти ж і сам усе знаєш, усе відчуваєш… Я колись випадково придбав одну брошурку — «Чаклунство, його сутність і методи боротьби з ним». Дуже цікаво написано. Прочитав і відразу про Кріля подумав. Як про