Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— Кріль — дисциплінований і грамотний. Безумовно, щось є у ньому відворотного… Але хто його зможе належно замінити?

— Я вже двадцять років працюю в нашій конторі. Якщо буде потрібно, я зможу замінити Кріля. Кажу це з цілковитою відповідальністю. І можу обіцяти, що буду зразковим начальником і чаклувати ніколи не буду. Давай ще по крапелиночці?

— Давай, святе діло.

«Хочеш красиво з’їсти свого начальника? Добре, хай буде по-твоєму. Але ти помиляєшся, що чаклувати ніколи не будеш! Наступний мій викритий чаклун — це ти, Хобре! Обіцяє тобі святий Завр».

— Як сказав свого часу канонік Лоос: «Боротьба з відьмами — це нова алхімія, це мистецтво перетворювати людську кров на золото» . Тож можете собі уявити, дорогі колеги, на якому рівні розвитку були тогочасні наука та мистецтво.

— Але не було ні водневої, ні нейтронної бомби, не було трагедій Хіросіми й Нагасакі, — буркнув хтось із перших рядів.

Професор кинув швидкий погляд на капловухого студента, але той незворушно схилився над конспектом.

— Так, я розумію вашу репліку. Сучасні засоби масового знищення страхітливіші за засоби інквізиції… Але, дорогі колеги, сподіваюся, ні в кого не викликає сумніву, що розвиток науки, поступ науково-технічної революції, соціальний розвиток людства і, я сказав би, громадянське змужніння нашої планети обов’язково мусять привести до остаточної перемоги ідей гуманізму, колективізму. Сучасні наука й техніка — це величезна сила, і кожен житель нашої планети не може не вболівати, щоб ця сила перебувала в добрих і порядних руках…

І раптом пронизливий дівочий зойк розітнув тишу великої аудиторії. Студентка в рожевій сукенці у панічному страсі вихопилась на сидіння, кричала, тицяючи пальцем вниз, нарешті, змовкла і лише цокотіла зубами, заплющивши очі:

— Динозавр… Маленький динозавр… Живий динозавр…

Хлопець, що сидів з нею поруч, глянув собі під ноги і розсміявся:

— Хо! Справді маленький динозавр! — Він рішуче нахилився і взяв на долоню невелику зеленаву істоту.

Студентка в рожевій сукенці розплющила одне око.

— Це ж просто ящірка, — сказав хтось.

Довкола зеленої з’яви згуртувалися студенти, кожен хотів проштовхатися якнайближче.

— Нічого собі ящірка! На задніх лапах ходить. Де ти бачив ящірку, щоб ходила на задніх лапах?

— Дивина, та й годі… І не боїться. Роззирається спокійно на всі боки…

До гурту студентів подався і професор. Всі чемно розступалися, даючи йому дорогу. А за ним злякано пробивався капловухий студент.

— Це справді звичайна ящірка, — здивовано мовив професор. — Але чому вона ходить на задніх лапах?

— Це я її навчив. Пробачте. Це моя ящірка. В моєму портфелі для неї… для нього житло. Цього разу він… без дозволу пішов погуляти… Пробачте нас, будь ласка.

— Вона в тебе, може, й розмовляти уміє? — усміхнувся професор.

— Уміє, — винувато мовив капловухий. — Я трохи навчив.

Великий Кверкус приходив до своєї службової келії завжди дуже рано, найпершим, але зачинявся, сідав на стільці коло самих дверей і читав святу книгу, очима читав, прилучався до найвищих святих істин, а вухами слухав, що робиться за дверима. Часом інші святі розмовляли — про життя і про нього, Великого Кверкуса. Це було цікаво. І дуже корисно. Він завжди засвідчував підлеглим свою велику духовну силу, пророчі здібності, уміння читати думки навколишніх.

Того ранку святий Кверкус також сидів умиротворено зі святою книжкою в руках і, заплющивши очі, слухав, що діється за дверима. Проте саме того ранку було навдивовижу тихо, всі святі сиділи по своїх келіях, ніхто не виходив навіть покурити. Кверкус мало не задрімав. Коли раптом у двері рішуче і впевнено постукали. Він скинувся, відсунув стілець, поклав святу книгу на поличку і несподівано для самого себе слухняно відчинив двері. Встиг подумати, що робить дурницю, адже це могло видати джерело його пророчих здатностей, проте двері були вже відчинені, й залишалося тільки зберегти на обличчі маску відстороненості від усього низького і суєтного.

На порозі келії стояв святий Завр.

— Доброго ранку, Великий Кверкусе, — Завр шанобливо схилив голову.

— Доброго ранку, сину мій. Заходь. Звідки ти знав, що я тут? — поважно запитав, гамуючи здивування і роздратованість.

Завр заклопотано поглянув на годинник і розважливо проказав:

— А де ж ви могли бути? Робочий час… — Завр зустрівся поглядом з Кверкусом. Великий Святий ховав поблажливу усмішку. — Та й якесь внутрішнє чуття мені підказувало, що ви зараз у себе.

— Внутрішнє чуття — це прекрасно. Це вже багато про що говорить, сину мій. Заходь. Сідай. Слухаю тебе.

Завр якомога спокійніше і буденніше поклав на стіл теку з паперами.

— Ось тут, — сказав він по деякій паузі, — матеріали звинувачення у чаклунстві працівника контори Кріля Сто дванадцятого. Це мій перший викритий чаклун, тому дуже прошу вас якомога серйозніше подивитися зібрані мною матеріали. Я не хочу помилитися.

— Розумію вас, сину мій. Дуже розумію. Сідай. Як дружина?

— Спасибі…

— Мені видається, вона виношує ваше перше яйце?

— Так. Ви все знаєте, Великий Кверкусе.

— Як вона почуває себе, сину мій?

— Все гаразд. Все мусить бути гаразд.

— Я сподіваюся. Велика відповідальність лягає на тебе, сину мій. Поява на сві: нової істоти, нової святої істоти — це велика відповідальність. Хай тебе не дивує, що я називаю твого ще не народженого нащадка святим. Діти святих мусять бути святими. Розумієш мене, сину мій?

— Так…

— Я радий, що ти маєш внутрішнє чуття, сину мій. То, кажеш, Діна гарно себе почуває?