Читати книгу - "Беззаперечна правда"

– Ти збожеволів, Касе, – сказав я, і він пішов.

У ЛИСТОПАДІ 1981 РОКУ ТЕДДІ, Я І ЩЕ ДВОЄ БІЙЦІВ СІЛИ В МАШИНУ і поїхали до одного зі смокерів у Род-Айленді. Усю дорогу я думав про те, що зроблю з цим шибздиком, коли дістануся туди. Я читав Ніцше і вважав себе надлюдиною. Я ледве вмів написати своє ім’я без помилок, але я був надлюдиною. Отже, я уявляв собі, як я осяю це місце і як усі люди будуть аплодувати мені, коли я надеру дупу цьому хлопцеві. Моя манія змусила мене повірити, що натовп буде кидати квіти до моїх ніг. Мені було лише п’ятнадцять, але я збирався битися з хлопцем на ім’я Ерні Беннет, місцевим чемпіоном, якому виповнився двадцять один рік. Це мав бути його останній аматорський бій перед тим, як він перейде в професійну лігу.

Ми увійшли до залу, і побачили купу огидних людей, яких там напакувалось по самі вінця. Там було так людно, що мені здавалося, ніби я знову в трущобах Браунсвіла. Але нам було плювати. Я всмоктував в себе їхню енергію. «Вставай на ваги,» – сказав Тедді. Тож я зняв штани та сорочку. На мені залишалась лише нижня білизна. Мене ледве не розірвали. Я встав на ваги, і мене оточив тісний натовп.

«Це Тайсон. Це він», – почув я голоси навколо.

Я стояв на вагах і починав нервувати. Ці хлопці були гангстерами та крутими хлопцями в законі, а я був не з їхнього району. Але потім я згадав усі ті фільми, які дивився. Згадав, як Джек Джонсон також стояв у натовпі навколо нього. Я завжди уявляв себе в тій сцені. А потім до мене долинув увесь цей шепіт та свист. «Це той хлопець, який нокаутував усіх за один раунд на юніорах», – говорили вони.

Включилось мислення, яке насадив мені Кас. Я був шляхтою. Я був готовим до бою великим гладіатором.

– Гей, чемпіоне! – ці хлопці посміхалися мені. Але я просто дивився на них із презирством, типу: «Та пішов ти, на що втупився?»

Я важив близько 190 фунтів.

– О, ти занадто важкий, – сказав тренер Беннетта. Він був глухонімий, але слова його можна було розібрати.

– Але ми будемо боротися з ним. Ми будемо битися з ким завгодно, – сказав він.

– Я не просто хтось, – посміхнувся я.

У залі було повно народу. Там було щонайменше три тисячі глядачів. Ми вийшли на ринг, і… це було рівно дев’ять хвилин страшної м’ясорубки. Люди говорять про цю битву до нині. Натовп не переставав галасувати ні на хвилину, вони продовжували аплодувати навіть під час однохвилинних пауз між раундами. Ми були схожі на двох пітбулів. Він рухався дуже злагоджено, був досвідченим та невловимим, але… бам! Я збив його з ніг так, що він похилився на мотузки. Я важко боровся з цим хлопцем до самого кінця. Це був найкращий перформенс у моєму житті.

І тут вони присудили йому технічну перемогу. Це було пограбуванням. Я був у повному розпачі. Я розплакався. Я ніколи раніше не програвав жодного бою. У роздягальні до мене підійшов глухонімий тренер. Я все ще плакав.

– Ти ще зовсім дитина, – сказав він. – У мого підопічного було багато-пребагато бійок. Ми боролися з тобою, використовуючи все, що було у нас в арсеналі. Ти кращий за мого бійця. Не здавайся. Одного разу ти станеш чемпіоном.

Але від цього мені не стало легше. Я плакав усю дорогу додому. Я дуже сильно хотів побити цього хлопця. Ми повернулися додому, мені вже треба було йти в душ і збиратися до школи. Але Тедді, мабуть, покликав Каса, тому що він чекав на мене. Я думав, що Кас буде злитися на мене за те, що я його підвів, але він натомість широко посміхався.

– Я чув, що ти добре виступив. Тедді сказав, що хлопець був битий і бувалий, – сказав Кас. – Гей, візьми вихідний. Тобі не обов’язково йти сьогодні до школи.

Але ні, я не збирався ні за жодних причин пропускати сьогодні школу. Цей хлопець поставив мені синяк під оком, і я збирався показати свій знак мужності.

Я не дозволив цій суперечливій поразці зломити мене. Я продовжував боротися в смокерах і нокаутував кожного зі своїх суперників. Кас став частіше приходити на мої бої. Йому подобалося, коли я поводився зарозуміло і напускав на себе владний вигляд. Кас і сам був досить зарозумілим. Одного разу я бився із двадцятичотирирічним хлопцем, який був чемпіоном свого регіону з шістнадцяти років. Нікому досі не вдавалось його побити.

Перед боєм до нас підійшов один із місцевих представників боксерської спільноти.

– Касе, хлопець, якого ти збираєшся побороти, – великий, сильний і страшний, – сказав він. Кас і оком не моргнув.

– Мій малий тут для того, щоб ставити на місце великих, сильних та страшних хлопців.

Я лишень почув це і… о… моє серце. Ах… Я би обернувся гарячим синім диявольським полум’ям. Я так розшаленів, що прагнув почати бити цих хлопців ще до того, як вийшов на ринг.

Одного рауз було, що я не мився цілих три дні перед боєм. Усе, про що я міг думати тоді, це те, як я понівечу свого суперника. Я нічого не знав, про людей, з якими мені доводилося битися у цих смокерах. Про них не можна було подивитися на відео чи по телебаченню. Тож я завжди уявляв, що боксери, з якими я б’юсь, це люди, які ображали мене, коли я був молодшим. Це був час відплати. Ніхто і ніколи більше не буде з мене сміятися.

Усякий раз, коли я виявляв хоч найменшу людяність у бійці, Кас накидався на мене. Хлопець міг спробувати потиснути мені руку перед нашим боєм, виявляючи мені спортивну повагу. Кас ставав навіженим, якщо я відповідав на те рукостискання.

Єдиний прояв співчуття, який він не критикував, був тоді, коли я підбирав своїх суперників після того, як нокаутував їх. Демпсі завжди так робив. Він піднімав свого поваленого противника, відводив його до свого куту, обіймав і цілував. Робив він це одразу ж після всіх його спроб випатрати противника. Тож і я допомагав їм підвестись і цілував їх.

– Ти в порядку? Я люблю тебе, брате. Для них це було майже приниження.

Касу не подобалося, коли я