Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

— Перш ніж ми почнемо діяти, — заговорив Кемп, — я мушу більше дізнатися про вашу невидимість.

Нервово зиркнувши у вікно, він сів з виглядом людини, яку очікує довга розмова. На мить знову спалахнули сумніви щодо здорового глузду всієї справи — і зразу згасли, тільки-но він поглянув у кінець столу, де сидів Грифін… безголовий, безрукий халат, що витирає невидимі руки, незбагненним чином тримаючи серветку.

— Це досить просто… і цілком імовірно, — сказав Грифін, відклавши серветку убік і схиливши невидиму голову на невидиму руку.

— Для вас це, звісно, так, але… — засміявся Кемп.

— Що ж, і справді: на початку і мені це здавалося дивовижним, понад усякий сумнів. Але тепер… о Боже!.. Однак ми ще зробимо великі справи! Вперше ця ідея виникла у мене в Чезилстоу.

— Чезилстоу?

— Я поїхав туди потому, як покинув Лондон. Ви не знали, що я облишив медицину і почав займатися фізикою? Ні. Що ж, саме так я і вчинив. Мене зачарувало світло.

— Ага!

— Оптична густина! Цей предмет — це суцільна сітка загадок, крізь яку слабо проблискує рішення. А я, двадцятидвохрічний і повний ентузіазму, вирішив, що присвячу цьому все своє життя. Ви ж знаєте, якою нерозсудливою буває людина у двадцять два роки.

— Нерозсудливі тоді, нерозсудливі тепер, — сказав Кемп.

— Ніби знання може принести людині задоволення!.. Але я продовжував працювати… як раб. Я важко пропрацював шість місяців, обміркував усе, і зненацька крізь сіті промайнуло світло… блискуче світло! Я збагнув загальний принцип пігментів і заломлення… винайшов формулу, чотиривимірну геометричну комбінацію. Дурні, звичайні люди, навіть звичайні математики, нічого не знають про те, що можуть означати для студента, котрий вивчає молекулярну фізику, прості формули. В записниках, котрі сховав волоцюга… там дива, чудеса! Але це був не метод, а тільки ідея, що вела до методу, завдяки якому відкривалася можливість, не змінюючи властивості речовини — за винятком кольору в деяких зразках — знизити коефіцієнт заломлення речовини, твердої чи рідкої, максимально наблизивши його до коефіцієнту повітря — настільки, наскільки це потрібно з практичною метою.

— Оце так! — вигукнув Кемп. — Дивина! Але я ще не зовсім розумію… Мені ясно, що таким чином можна зіпсувати цінний камінь, але зробити людину невидимою…

— Ваша правда, — сказав Грифін. — Але подумайте, видимість залежить від реакції видимих тіл на світло. Тіло поглинає світло, відбиває чи заломлює його, або й усе разом. Якщо воно не відбиває, не заломлює і не поглинає світла, воно не може бути видимим. Наприклад, ви бачите червону світлонепроникну коробку тому, що колір поглинає частину світла і відбиває решту — весь червоний спектр. Якби частина світла не поглиналася, а все відбивалося, тоді це була би просто біла блискуча коробка. Як-от срібло! Діамантова коробка багато світла не поглинала б і не відбивала, і тільки в деяких місцях, на певних поверхнях, світло могло б відбиватись і заломлюватися, що створювало б діамантовий блиск і прозорість… такий собі світляний скелет. Скляна коробка не була б такою блискучою і чітко видимою, як діамантова, адже тут світло менше заломлюється й відбивається. Розумієте? Під певним кутом крізь неї можна досить ясно бачити. Деякі види скла більш видимі, ніж інші. Кришталева коробка була би блискучішою, ніж коробка зі звичайного віконного скла. Коробку з дуже тонкого звичайного скла було б важко побачити при поганому освітленні, тому що вона майже не поглинає світла, а заломлює і відбиває дуже малу кількість променів. І якщо покласти лист звичайного білого скла у воду, або навіть у щільнішу рідину, він майже цілком зникне, бо світло, що проходить крізь воду до скла, тільки злегка заломлюється і відбивається, або й узагалі цього не відбувається. Лист у воді майже такий самий невидимий, як коксовий газ чи водень у повітрі. І з тої самої причини!

— Так, — сказав Кемп, — це базове знання.

— Є ще один відомий факт. Якщо скло розбити, Кемпе, й розтовкти на порошок, воно стає більш видимим у повітрі — стає білим і світлонепроникним. Це тому, що перетворення на порошок збільшує кількість поверхонь скла, на яких відбувається заломлення й відбивання. На листі скла є тільки дві поверхні; у порошку світло відбивається і заломлюється кожною крупинкою, крізь яку воно проходить, а крізь порошок світло проходить дуже слабо. Але якщо біле порошкоподібне скло висипати у воду, то воно відразу зникне. Порошкоподібне скло й вода мають майже однаковий показник заломлення; тобто світло, проходячи крізь воду до скла, заломлюється й відбивається у дуже малій кількості.

Поклавши скло в рідину зі схожим показником заломлення, ви робите його невидимим; прозорий предмет стає невидимим, якщо його покласти у будь-яке середовище, що має майже такий самий показник заломлення. Поміркуйте про це секунду, і ви зрозумієте, що скляний порошок може зникнути й у повітрі, якщо зробити їхні показники заломлення однаковими; тоді не було б ніякого заломлення і відбиття при проходженні світла крізь повітря до порошку.

— Так, так, — погодився Кемп. — Але людина — це не порошкоподібне скло!

— Ні, — сказав Грифін. — Людина прозоріша!

— Нісенітниці!

— І це я чую від доктора! Як швидко все забувається! Чи ви вже за десять років забули все, що вивчали з фізики? Тільки подумайте, скільки існує прозорих речей, котрі такими не здаються. Папір, наприклад, зроблений з прозорих волокон, а білий і світлонепроникний він тільки з тої самої причини, що й порошкоподібне скло. У просоченому олією білому папері олія заповнює проміжки між часточками таким чином, що заломлення й відбивання відбувається тільки на поверхнях, і він стає так само прозорим, як скло. І це стосується не тільки паперу, а й бавовняних волокон, лляних, вовняних, дерев’яних, а також кісток, Кемпе, м’язів, Кемпе, волосся, Кемпе, нігтів і нервів, Кемпе; фактично всі людські тканини, крім червоного пігменту крові й чорного пігменту волосся, прозорі й безбарвні. Як мало потрібно для того, щоб зробити нас видимими один для одного! Переважно волокна живих істот не більш світлонепроникні, ніж вода.