Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

— Verstanden?! — знову кричить. — Зрозуміли?! Повторіть наказ!!!

— Яволь!!! — кричать хлопці. — Так!!!

— Не ч-у-у-у-ю!!! — наставляє вухо фельдфебель, прикладаючи до нього долоню. — Повторіть голосніше!!! І знову команда: марш у казарми переодягатися.

Так пройшло п'ять тижнів тієї муштри. Правда, хлопці швидко опанували німецькі команди. Відполірували ми добре доріжки, повзаючи по них на животах. Коли попадалося найбільше болото, обов'язково лунала команда: «Лягай! Встань! Лягай! Встань!..». І за три хвилини щоб мундир був чистий. Або команда: «Гази!!!», «Літаки справа! Марш! Марш!». Це легко писати, але пройти ці тортури було дуже й дуже тяжко. Вночі постійні: «алярм», «гази». Потрібно було брати свої речі і виходити на подвір'я, а там бігом 10-15 кілометрів і тільки добігли до казарми, роздягнулися, як тут знову — вставай! Вже хотілося йти до чорта в пекло, або ще кудись, щоб тільки позбутися крику і лайки фельдфебеля. Діставалося всім, і тим, хто розумів ці лайки і команди, і тим, хто їх менше розумів. Останніх було більше, це були сільські хлопці.

На вправах фельдфебель-інструктор вчив нас, як стояти струнко, як розгортатися чоті в розстрільну у наступі чи обороні, «гармонізувати вогонь і рух», охороняючи свого товариша, не вискакувати вперед усім разом, а робити це пляново: ти біжиш, я стріляю, і навпаки; як ховатися від обстрілу артилерією; як ходити воякові серед цивільних осіб; як спритно обертатися. Взагалі — як бути бравим, спритним, умілим. Ці вимоги фельдфебель безупинно нам повторював. Під час вправ вчив, як надавати першу допомогу раненому. Він навіть забороняв брати в рот якесь стебло, бо на траві може рости отруйний грибок. Влада фельдфебеля над нами була абсолютною. Нікому навіть до голови не приходило не виконати його накази. Проте, коли настав час роз'їжджатися на місця служби і відбувся парад, було приємно дивитися, як наші хлопці марширують. Керівництво табору і публіка були задоволені. Це видно було по їхніх усміхнених лицях і з промов, які виголосили начальник та військовий гість, присланий з управління оберштурмфюрера Нікеля. Всі хвалили нас за гарну підготовку.

З братом протягом усього того часу бачилися кожного дня в час відпочинку.

На другий день після сніданку нас повели колонами до залізничного двірця і пасажирськими вагонами ми рушили до Бреслау (Вроцлав). На дорогу видали сухі продукти, на стаціях одержували ерзац-каву. Приїхали за два дні, бо по дорозі зупинялися через нальоти альянтів. Тут уже чекали «купці» з різних частин і летовищ. Нас, залежно від замовлень, розділили на групи. З братом я більше не бачився, бо його поселили десь у іншому бараку, і я не зміг його знайти.

Світлина 10. Група Юнаків у Любені.

Нашу групу з 24 хлопців (світлина 10) разом з офіцером, який нас супроводжував, відправили до Любена (Сілезія), тепер Любань (Польща). Офіцер мав спеціяльні талони, згідно з якими на стаціях нас годували. На сніданок — кава, маргарин, хліб, на обід — зупа, каша, хліб. За два дні, що були в дорозі, ми перезнайомилися. Зі Львова нас було троє одного зросту (світлина на обкладинці), решта — зі сіл. Я один вчився в гімназії, ще два львів'яни були учнями ремісничих шкіл. Місто, куди прибули, — невеличке, така ж була невеличка і стація. На майдані перед будинком уже чекала вантажівка, обладнана лавками. Нею і добралися до летовища Фліґергорст.

На летовищі нас поселили в бараки-казарми. Пояснили правила поведінки і розпорядок дня. Уставили в колону і повели до штабу. Колона вийшла негарною. Спереду йшли високі до двох метрів хлопці, а через декілька рядів малі, зростом 1,6 метра (світлина 11). Перед штабом по-молодецьки пройшли парадним маршем і хвацько зупинилися. Вийшов начальник штабу. Офіцер, який нас привіз, доповів, хто ми і мету нашого прибуття. І тут виникла плутанина. Видно, рознарядку кількости людей у відповідну службу на летовища давали зверху. Проте не врахували, що на цьому летовищі взагалі не було протилетунської служби. Альянти сюди не долітали та й совєти теж. Жили вони собі «приспівуючи», і тут раптом на їхні голови з'являються люди, прийняти яких не були готові.

Світлина 11. Такого різного віку і зросту Юнаки служили в одній групі.

Начальник штабу вияснив, хто ми за національністю, поздоровив з прибуттям, поцікавився, чи розуміємо німецьку мову і чи є між нами перекладач. Хлопці показали на мене. Він зробив заувагу нашому офіцерові, а мені сказав, що коли мене викликають, то треба вийти із шеренги і доповісти. Так я отримав перший урок. Почав виправдуватися, що ніхто мене не попередив про те, що маю бути перекладачем. І тут «заробив» додатково за сперечання з керівництвом. Між начальником штабу і його заступником почалися переговори, що з нами робити. Офіцера забрали в штаб, а нас залишили чекати. Довго стояли на сонці. Нарешті вийшов наш офіцер і я знов отримав «ляпаса», що не скомандував розійтися. Виправдовуватися більше не відважився. Після обіду офіцер знову пішов на нараду в штаб. Видно, ми добре перегрілися на сонці, бо почали словесну перепалку між собою. Хлопці мені дорікали, що стільки часу простояли на сонці, а я їм — чому вони на мене показали, коли ніхто зі мною про це не говорив і не зобов'язував бути перекладачем? Всі думали — раз гімназійний учень,