Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

Пригадалися рядки з Мартового листа: “За час твоєї хвороби ми помістили Його в корпус атомохода”. І — уривок з нейтринограми: “…завалений… мікрофони й фотоелементи зруйновано…”

Але ж цей бокс майже не був пошкоджений під час вибуху. Правда, могутні сталеві рейки його скелі прогнулися, а панцирні стіни зібгалися в гармошку, та все ж він витримав найжорстокіший іспит, бо його й будували для відтворення в ньому найпекельніших умов, за яких доведеться працювати кібернетичним всюдиходам на Венері чи на Меркурії. Коли б “Дельта” лишилася тут, вона не зазнала б пошкоджень. Отже, Март обладнував її в монтажному залі, а той мав звичайнісіньку стелю, яка й рухнула під час вибуху.

Монтажний зал — поряд. Пауль намагався пригадати розташування апаратури та верстатів і визначити можливе місце перебування “Дельти”. Хоч сяк, хоч так, а виходило, що все одно — поза межами конуса, якого здатний описати промінь квантового генератора. Та далі зволікати не можна.

На максимальному режимі безперервного випромінювання Пауль обвів фіалковим променем контур майбутнього отвору. Він потай сподівався на те, що завал у монтажному залі просто виштовхне вирізану ділянку панцирної стіни, бо інакше всієї енергії кваркових батарей не вистачило б, щоб пропалити хоч скількись там пристойний отвір. Його сподівання справдилися: після того, як він разів п’ять пройшовся променем по контуру, поступово розширюючи щілину, шматок стінки спочатку осів, потім здригнувся і раптом рвучко хитнувся вперед, наче кимось підштовхнутий.

Гупнуло так, що стіни задвигтіли. Непроникною хмарою порохняви запнуло величезний отвір. Тьмяно освітлена багряними сполохами розжареного металу, курява клубочіла, і здавалося, ніби там, у сусідньому приміщенні, ворушиться щось живе.

Але ні, це не витвір перенапруженої уяви! Серед хмари пилу настирливо просувається вперед якийсь великий темний предмет, — і не тільки просувається, а навіть гребеться, відкидаючи все, що стоїть на заваді.

“Дельта”? Не інакше як “Дельта”!

Затамувавши подих, стежив Пауль за діями всюдихода. Курява вже осідала, а остигаючий метал іще жеврів, отож контури машини проступали дедалі чіткіше. Це був всюдихід типу “краб”, у якого засобом пересування служили не легковразливі гусениці, а могутні кінцівки. Саме таку конструкцію визнали найкращою для роботи в пекельних бескидах розжареної Венери. Видно було, що вибух завдав “Дельті” значної шкоди: працює тільки права “клешня”; ліву, спотворену, неприродно закручено до “грудей” споруди; перепало й іншим кінцівкам, а частина панцирного захисту двигуна деформована так, що припасований до неї диск нейтринофора скидається на пожмакану лійку. Не дивно, що його випромінювання не могло пробитися крізь “білий шум”.

А стривай-но, стривай… Що то за куля поряд з деформованим диском? Дуже скидається на антену новітнього нейтринофора. Але звідки вона могла взятися?

Похапливим імпульсом випромінювання Пауль засвітив крихітне “штучне сонце” на стелі боксу. Придивився пильніше. Здивовано свиснув: так, це — сфероїд нейтринофора останньої конструкції, яка тільки-тільки пішла у серійний випуск. Та мало того: “очні ями” під деформованим “чолом” всюдихода мають цілі-цілісінькі ситалові ілюмінатори, а сховані за ними фотоелементи реагують на світло! Так-так, щойно спалахнула розжарена цятка на стелі, “краб” на мить зупинився, а потім уже почав гребтися в іншому напрямку, до Паулевої амбразури.

Пауль нічого не розумів. Може, почалася розчистка руїн колишнього Інституту Актуальних Проблем, і оцей “краб” застарілої конструкції спеціально переобладнано для виконання важких, небезпечних робіт? То чому ж на ньому не встановлено квантового випромінювача і не відремонтовано його робочої “клешні”?.. Але це не “Дельта”, бо звідки б на “Дельті” з’явилися і сфероїд нейтринофора, і диполь гоніовізора найсучаснішої моделі, яка забезпечує стереоскопічне бачення в діапазоні від інфрачервоного аж по рентгенівське випромінювання?

Лишалося тільки чекати дальшого розвитку подій: рухи кібернетичної машини видаються цілком осмисленими, вона вперто простує саме сюди, прокладаючи собі шлях через завал.

І вдруге, і втретє, і вчетверте запалював він “штучні сонця” на стелі бункера, — не для “краба”, бо якщо в того працює гоніовізор, темряви для нього не існує, а для самого себе, щоб розглянути машину детальніше. Впадало в око, що її діюча “клешня” значно коротша від пошкодженої, — так, ніби зітерлася за час довгої роботи, та й панцир споруди прокреслено численними поздовжніми подряпинами, наче їй доводилося день у день продиратися крізь хаос залізобетонних уламків. А може, так і було насправді? Може, цей “краб”, як і “Дельта”, опинившись під руїнами лабораторії, автоматично виконує закладену програму: вивільнитися і продовжувати дослідження планети?

Та ось, нарешті, машина одсунула вбік останню брилу, яка їй заважала. Прикульгуючи на ліві кінцівки, доповзла до Паулевої амбразури, стала цапки, — так, що ситаловий ілюмінатор її оптичної системи зазирнув у отвір.

На мить Паулю стало моторошно, За прозорою гладінню захисної лінзи, як зіниця живого людського ока, чорнів отвір діафрагми. І ця діафрагма рухалася, ніби машина й справді цілком осмислено обдивлялась ув’язнену під залізобетонною брилою людину.

Він посміхнувся, докірливо похитав головою. Сказав уголос:

— Ну, надивилася?.. Якщо в тебе є бодай краплинка інтелекту, не гай часу, допоможи визволитися! Мені ще треба знайти “Дельту”. Розумієш — “Дельту”!

Здавалося, ніби машина зрозуміла: опустилася вниз так, що Пауль тепер бачив тільки її “спину”, почала шкребтися об стінку, яка перетинала шлях людині. Проте “клешня”, мабуть, була безпорадною проти боразонової сталі обшивки боксу; шкрябання незабаром припинилося, а в амбразуру просунувся тонкий щупалець орієнтаційної системи споруди. Він намацав рукав Паулевого скафандра і швидко-швидко застукотів: “тук… тук-тук… тук-тук-тук…”

Ясно: натуральний ряд чисел! Машина хоче показати, що вона здатна на логічні дії і шукає контакту. То треба їй допомогти.

Пауль притримав щупалець негнучкими пальцями рукавички, у тому ж темпі вистукав продовження: “тук-тук-тук-тук”, — ось тобі, мовляв, четвірка, а ось — п’ятірка…

І знову ініціативу перехопила машина. Тепер уже значно повільніше вона почала передавати цілу серію груп сигналів різної тривалості. Замовкла, чекаючи на відповідь, а не дочекавшись, повторила передачу.

Пауль догадався: йдеться про порядковий номер літери в алфавіті. Так, так: дві трійки — “в”, “в”. Одинадцять — “і”. Шістнадцять — “м”. Чотирнадцять — “к”. Сімнадцять — “н”. Отже — “В-В-І-М-К-Н…”.