Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

Ходімо в дім.

Усі рушили за ними. Хейзен спитав у Джіммі, чи той трохи не пограє. Хлопець завагався й поглянув на батька й матір. Аллен промовчав, а Леслі рішуче сказала:

.— Та певно, Джіммі!

Хлопець пішов по гітару, а Керолайн скривила гримасу. Леслі помітила це й прошепотіла їй:

— А так негарно, панночко!

Аллен не розповів Леслі про Герберта Соломона та його роль у музичному світі. Якби вона довідалася, що їхньому синові збираються влаштувати іспит, це її тільки рознервувало б. А Джіммі, здавалось, анітрохи не хвилювався, коли взяв для початку кілька акордів, а тоді, акомпануючи собі, заспівав — досить-таки природним голосом, майже речитативом. Ці пісні Аллен чув по радіо, і, як на нього, Джіммі виконував їх не краще, але й не гірше від найпопулярніших співаків. Соломон, як здавалось, слухав з цікавістю, а потім почав пропонувати Джіммі заспівати ту або ту пісню. Стренд помітив, що Соломон зумисне вибирав пісні різні за стилем, щоб оцінити можливості Джіммі, а також перевірити, чи знає він популярні пісні останніх п'яти-шести років.

.— Досить непогано! — зауважив Соломон, коли Джіммі пригасив останній короткий акорд.

Місіс Соломон заплескала в долоні, а місіс Робертс вигукнула: "Браво! Браво!" Леслі всміхалася, вочевидь рада за Джіммі, і навіть Керолайн, здавалося, була вражена.

— Вельми вдячний вам, Джіммі! — сказав Хейзен.—Наступного разу я зберу більшу аудиторію.

Невдовзі вечірка закінчилась, і Джіммі, прихопивши гітару та дочку Колдуеллів, поїхав машиною до бару в Бріджхемптоні. Керолайн домовилася з юнаком, що сидів поруч неї, зіграти завтра вранці кілька партій у теніс і пішла спати.

Коли Соломони,. разом з доктором Колдуеллом та його дружиною, вже зібралися були йти, Герберт Соломон сказав Стрендові:

— Ваш син серйозно захоплюється музикою, чи не так?

— Здається, так,— відповів Стренд.

Соломон кивнув головою.

— В Рассела є мій службовий телефон. Якщо Джіммі матиме охоту, скажіть, нехай подзвонить мені наступного тижня в контору.

— Дуже мило з вашого боку,— мовив Стренд.

— Це ще нічого не означає,— стенув плечима Соломон.— Тисячі молодих людей , мають добрий слух і грають на гітарах. Але все ж таки хай подзвонить.

Аллен і Леслі тактовно пішли нагору, залишивши місіс Робертс із Хейзеном: вона сказала, що хоче трохи випити на ніч.

— Чому містер Соломон сказав, щоб йому подзвонили? — спитала Леслі, коли Стренд причинив за собою двері спальні.

— його бізнес — музика,— пояснив Аллен і переказав дружині те, що розповіла про свого чоловіка Неллі Соломон.

— Виходить, Рассел умисне запросив сьогодні Соломона, щоб той послухав Джіммі?

— Звичайно.

— Гадаєш, ця місіс Робертс і він...— Леслі не доказала фрази, і Аллен усміхнувся.— Ти розумієш, про що я? — додала Леслі.

— Розумію.

— І що?

— Судячи з усього, ні,—відповів Аллен.— Не думаю, щоб за балачками в неї залишався час на кохання.

Леслі засміялася.

— Ти хочеш сказати, вона не в твоєму стилі?

— Не в. моєму. Але є одна й у моєму стилі.

— Ота гарненька дрібненька місіс Соломон? Здається, ви з нею дуже приязно гомоніли!

— Що правда, то правда,— згодився Аллен.— Але я зовсім не її мав на увазі.

— Мій вірний, любий мій чоловіченько! — сказала Леслі й поцілувала його.— Зараз я буду в ліжку].

Він прокинувся від чийогось стогону. Леслі спала в його обіймах. Перед тим вони кохалися, і тепер цей стогін вирвав Аллена з глибокого солодкого забуття. В кімнаті було темно, і, коли він прокинувся, той стогін ще зливався для нього з розміреним шумом океанських хвиль. Аллен обережно витяг з-під голови Леслі свою руку й підвівся з ліжка. Стогін долинав із сусідньої кімнати, де спала Керолайн. Аллен накинув халат і вийшов у коридор, де горіло світло. Босоніж, тихенько він підступив до дверей Керолайн. Тепер стогін стало чути виразніше. Кімнати Хейзена та місіс Робертс були в іншому крилі, і це добре, подумав Аллен, бо коли з Керолайн щось не гаразд, то тих двох турбувати не доведеться. Він відчинив двері. З коридора до кімнати проникло світло, і він побачив, що Керолайн конвульсивно борсається в постелі й, ніби захищаючись від когось,-затуляє руками обличчя. Аллен швидко підійшов до ліжка і обняв дочку.

— Годі, годі! — прошепотів він.— Усе гаразд. З тобою все гаразд.

Керолайн розплющила очі. Обличчя в неї перекривилось від жаху.

— Ой, тату! — скрикнула вона й пригорнулась до нього.

— Просто тобі приснився поганий сон,—сказав він.— Я з тобою. Нічого не бійся.

— Ой, тату! — схлипнула Керолайн.— Вони йшли до тебе з ножами й шкірили зуби! Я нічого не могла вдіяти. Я силкувалася, силкувалася...

— Тс-с! Тс-с!

— Я так злякалась! ^і вона міцно вчепилася в нього.

— Боятись нема чого. Кожному час від часу сняться кошмари.

— Не йди! Прошу тебе, не йди!

— Я не йду. Лягай, спи.

— Не знаю, що б я робила, якби ти не прийшов.— Несподівано вона засміялася.— У тебе колеться борода!

— Вибач.

— А мені подобається! — сонно промовила Керолайн і за мить заснула.

Аллен довго сидів так, обіймаючи її. А коли впевнився, що вона міцно спить, обережно поклав її на подушку, вкрив і вийшов з кімнати, причинивши за собою двері. Він почув кроки й побачив, що сходами з гітарою в руках підіймається Джіммі.

— Салют, тат! — сказав хлопець.— Чого це ти блукаєш о такій порі?

— А котра година?

— Початок четвертої,— відповів Джіммі.— Вечір у барі був грандіозний! Щось сталося?

— Нічого особливого. Керолайн приснився страшний сон.

— То все моя музика! Не думав, що вона так впливає на людей,— лукаво усміхнувся Джіммі.— 3 нею уже все гаразд?

— Спить..

— Бідолашне дитя...— зітхнув Джіммі.— Ну що ж, на добраніч! Щасливих сновидінь!

Та Аллен ще довго не міг заснути. Шум океану тепер здавався йому лиховісним, і навіть дихання Леслі стало наче хворобливим, тривожним, і в Аллена боляче стислося серце, коли раптом йому уявилося, щб: ця тиха, чужа кімната, в якій вони кохалися, не зможе захистити їх від біди.

Вранці Аллен прокинувся пізно й побачив, що він у кімнаті сам. Почуваючи'себе невиспаним і стомленим, він зійшов униз, і містер Кетлі сказав йому, що всі уже на тенісному корті. їсти Алленові не хотілося, тож він тільки вийив чашечку кави. День видався спекотнйй, довкола нікого не було, і Аллен вирішив скористатися цим, щоб пірнути в океан і освіжитися після важкого сну.

Коли в плавках і халаті він спустився вниз, на терасі й на пляжі так само нікого не було. Океан уже не шумів, з далечини котилися невисокі хвилі і ярдів за десять від берега розбивались. Аллен скинув халат і по дрібному білому піску пішов до води, туди, де розбивалися хвилі. Але вода була холодна, і він зайшов тільки по пояс. Аллен остаточно прочумався від сну, стояв тепер і втішався хвилями, що набігали на нього. Потім трохи проплив і подумав, що. треба було,б купити абонемент до басейну й плавати хоча б разів три на тиждень, це йому не завадить.

Коли руки трохи стомились, Аллен торкнувся ногами гладенького піщаного дна і рушив до берега. Та не ступив він і кількох кроків, як відчув, що далі йти не може. Вода довкола нього завирувала, і він уже ледве міг стояти. Потім ноги зненацька втратили опору, і нестримний відплив потяг його в океан. Аллен намагався не панікувати, але став шалено вимахувати руками, борючись із течією. Ще ніколи в житті не відчував він такої раптової втоми й почав ковтати воду. Кричати марно— на березі нікого не було. Він глянув на величезний будинок —так близько, і жодної живої душі!

Потім Аллен побачив, як на терасу вийшов Конрой. Він сів і, не дивлячись у бік пляжу, розгорнув газету.

— Конрой! — крикнув через силу Стренд.— Конрой! — Він побачив, як Конрой здивовано озирнувся, не розуміючи, звідки його кличуть, поки нарешті помітив Стренда, що несамовито вимахував руками, намагаючись утриматися на поверхні, і вже не мав сили навіть кричати.

Конрой кинувся в будинок, тоді. вибіг і помчав до пляжу, стягуючи із себе светр. Він був у шортах "бермуди" й босоніж. Стрибнувши у воду, Конрой поплив до Стренда. Опинившись поруч, він гукнув йому:

— Спокійно, містере Стренд! — Голос у нього був на диво впевнений, рішучий — Ляжте на сгіину й лежіть! Я вас триматиму.— Прямий мокрий чуб прилип йому до чола, руки в нього були тонкі й бліді.

Стренд ліг на спину. Сонце крізь шумовиння хвиль сліпило очі. Аллен відчував Конроєву руку, що тримала його голову на воді. Вільною рукою Конрой гріб — поволі, дуже ловолі й не до берега, а вздовж нього. Течія відносила їх в океан. Стренд хапав ротом повітря — короткі, болісні ковтки повітря впереміш із водою. Земля все віддалялася й віддалялася.

Аллен підвів голову й побачив, як хтось біжить до води, тримаючи щось у руках. За мить збагнув: то Лінда Робертс несе мотузку. Він помітив ще, як вона кинулась у воду і зникла з його очей.

Раптово течія відпустила їх обох.

— От і все,— сказав Конрой, тяжко дихаючи.— Тепер виберемось, Не хвилюйтеся.— Він поволі потяг Стренда до берега, з кожним зма хом руки важко видихаючи повітря. "Не виберемось,—подумав Стренд, — обидва підемо на дно". Він хотів був щось сказати Конроєві, але не зміг. Потім біля них щось упало, сплеснувши, на воду, і Конрой ухопився за мотузку, яку кинула їм місіс Робертс. Вона стояла по пояс у воді. Стрендові здавалося, що він пробув у океані кілька годин, а берег наче нітрохи й не наближався, правда, вже й не віддалявся.

— Тепер виберемося, — сказав Конрой, стискаючи мотузку. Рука, якою він тримав Стренда, стала ніби дужчою.

Місіс Робертс поволі потягла мотузку до себе. Фут за футом, дюйм за дюймом вони наближалися до неї. Коли нарешті підпливли, вона теж підхопила Стренда, і вдвох з Конроєм вони витягли його на берег. Аллен лежав на твердому піску, намагаючись усміхнутися до місіс Робертс, чия мокра легенька одежа прилипла до худого тіла. Та обличчя в нього мов задерев'яніло, і всміхнутись йому не вдалося.

Конрой упав поруч і заплющив очі. Груди його важко здіймалися й опускалися.

— Ви втрапили у вир,— сказала місіс Робертс, прибираючи з очей мокре волосся. Голос її лунав так, наче вона десь іздалеку розмовляла по телефону і зв'язок був поганий. — Оці примхливі водоверті — най-дивовижніше явище на узбережжі!

Потім він знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув над собою чиєсь обличчя, до його губів притислися чиїсь губи і вдихнули в нього тепле повітря.