Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

І серед усього цього незвично зосереджений Адран, зовсім не схожий на розпусного пса.

Я застигла в дверях. Чомусь захотілося втекти, я у своєму безглуздому вбранні здалася сама собі тут недоречною та зайвою. І в той самий час, як магнітом тягнуло доторкнутися до іншого боку його життя, якого я ще не знала і навіть припустити не могла.

Згадалися слова Лорі, які тільки розпалили цікавість. Що ж у нього сталося з батьком?

– Ну що, Аліс Мілс, дочка Кейті Мілс, власниці невеликої лавки на розі вулиць Довгохвостої та Линялої? – підвівся він мені назустріч, примушуючи трохи позадкувати. – Живе з матір'ю та сімома сестрами, батьки не встановлені.

Здається, вперше мені стало по-справжньому страшно. Так, ми не знали батьків, але мама любила нас усіх! Так, доводилося допомагати їй у магазинчику, зате ми не відчували голоду! Мама часом зустрічалася з котами, яким довелося непогано влаштуватися в центрі, завдяки чому ми мали змогу вчитися – але ніколи не водила їх в дім. Ми сім'я! Одна річ, що відбувається зі мною – мене навчили бути самостійною дівчинкою. Але якщо він шантажуватиме рідними чи навпаки, вирішить розповісти, а то й показати їм, що сталося зі мною... От цього я не переживу. Напевно.

А ще... шалено хотілося дізнатися, чи не шукає мене мама. Адже якби я давно вдома не була, вона вже підняла б тривогу?

Але язик застиг, разом із так і не висловленим питанням.

– Ну, чого злякалася? – підняв брови Дрон, наближаючись.

– Навіщо тобі моя сім'я? – хрипко видала я, голос не слухався.

– Стало цікаво, звідки ти така взялася.

– Не чіпай їх! – почала я, але одразу ж осіклася. Що я йому зроблю? Та нічого. Смішно погрожувати.

– Потрібні вони мені, – хмикнув Адран.

Я відвернулась, намагаючись непомітно зморгнути сльози, що набігли.

– Аліс? – Адран наблизився, розвернув до себе обличчя за підборіддя.

– Тобі не зрозуміти. Не помітила, щоб у вас сім'ї панувала любов.

– Батько любив мою матір. Та й мене... якби не любив, не залишив би тут.

– Що ж ти наробив?

– Не твоя справа, – знову лід, а здалося, я там, усередині, людину побачила... – Навіщо прийшла?

Я судомно почала згадувати, навіщо й справді сюди сунулась.

– Там... їжу принесли. Покликати...

– Ну, пішли, – рушив прямо на мене Адран, спонукаючи вийти з кабінету. Акуратно зачинив за нами двері, знайшов очима стіл.

– Що зі мною буде після повного місяця? Ватажок накаже віддати комусь? – ризикнула я поцікавитися, поки він накладав величезну порцію.