Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

– Сподіваюся, після повного місяця всі заспокоються і перестануть на тебе реагувати. Тоді можна й розмовляти з батьком щодо тебе.

– А бажання помститися не враховуєш?

– Мені? – підняв брови Адран, на мить навіть переставши жувати. – Ніхто не наважиться.

– Брати твої улюблені, – фиркнула я.

– Удан ще малий, а Дейк... окрема розмова.

– Ця твоя окрема розмова приміряє на себе роль Вожака, – пробурчала я.

– Нехай приміряє, – знизав плечима Дрон. – Проти батька все одно не піде.

– Раніше Вожака обирали, він мав завоювати повагу і становище, довести... а зараз ви облінилися, передаєте у спадок, та...

– Не зли мене, кішко. Краще подивися, що сталося з вами.

Я замовкла. Ну, теж вірно.

Поки він доїдав, я зрозуміла, що за час розмови з Лорі та сумнівів, чи не зазирнути до кабінету, примудрилася наїстись – більше навіть і не хочеться. Проте питання так і лізли, незважаючи на попередження Адрана. Не розлютився ж, що я без попиту до кабінету зазирнула?

А он там на стіночці, якраз між вікнами, цікаве фото висить. Два хлопчики, одного з яких я впізнала б у будь-якому віці. Ватажок, що й досі зберіг колишні риси. І молода, доглянута жінка.

Я пройшлась до вікна, подивилася на місто. Звідси, зверху, зовсім не було помітно божевілля, яке охопило столицю. Звично літали машини, далеко внизу мигтіли перехожі.

Повільно перебазувалася до фотографії.

– Це ти? – спитала, обернувшись. Адран, пильно дивлячись на мене, кивнув. – Із Дейком?

Знову кивок.

– Твоя мама?

– Схожа?

– Схожа.

Дрон сито відкинувся на спинку, і я сподівалася, що в найближчі півгодини мені ніяких зазіхань не загрожує. А якщо пощастить, то ще й відповіді хоч на щось дізнаюся.

– А Дейк? Ти казав... Ватажок любив твою маму?

– Тому й узяв другою дружиною. А потім мати Дейка загинула на одному з полювань. Трапляється.

– А Удан?

– Удан син наложниці. Батько лише кілька років тому визнав його та почав навчати. Навіть мамані статус підняв, – додав презирливо.

Ага, «мачуху» ми не жалуємо. І синочка її, напевно, теж. Особливо враховуючи, що Лорі сказала – якщо йому правда доведеться всі справи передавати. Як же це для бідолахи принизливо, мабуть. Зараз розплачуся.

Від Адрана розлилося відчутне напруження, і я засумнівалася, чи продовжувати. Але дізнатися хотілося просто нестерпно, і якщо він відповідає...

– А твоя? – тихо спитала.

– Ти багато запитань ставиш, кішко.

– Цікаво, – повела я плечима.

– А що ще тобі цікаво? – хмикнув він. – І взагалі, як я тобі сказав удома ходити? Чому не роздяглася досі?

Адран ривком піднявся, хоча я була впевнена, що об'ївся і жодних різких рухів не здужає. Та не тут було, вся спритність залишилася при ньому!

Наблизився, стягнув ланцюжок з пояса, від чого тканина легкими хвилями полилася на підлогу, затримавшись лише на сосках. Дрон допоміг їй, огладив мої і без того набряклі груди.

– Отак краще, – сказав задоволено. – Треба вигадати, у що тебе сьогодні нарядити.

– Куди? – не зрозуміла я.

– Кішок, що залишилися, розігруватимуть. Забула?

– А без мене ніяк? – щось не хотілося повертатися до зали й знову траплятися на очі, точніше, носи перезбуджених псів. Чи хотілося? Пес дери, не знаю!

– Як я піду без тебе? – хмикнув Дрон. – Мене не зрозуміють.

Я вдивилася в його очі, намагаючись збагнути, що це означає. Не хоче мене вести? Або навпаки, радий ще одній нагоді похизуватися?

Він узяв мене за руку, потяг до тієї ж шафи, з якої витягав стрічки з ланцюжком. Дістав незрозумілу чорну сітку, почав оглядати.

– Дивись, спеціально для тебе замовив, – похвалився.

– За що мені ця сумнівна честь? – буркнула я.

Дрон задоволено хмикнув, не відповівши. Чому це Лорі він так не вбирав? І решту, наскільки я зрозуміла, теж! І чому не зустрічається із собаками свого кола? Ледве не спитала, в останню мить зупинилася. Не хотілося підставити Лорі, пес ще вирішить, що вона багато балакає, і не підпустить більше до мене.

– Давай, – подав він сіть, натякаючи, щоб я її вдягла.

Я впізнала прорізи для голови та рук. Схоже, це була сукня, правда, такої довжини, що простіше вже зовсім без неї. Але сіла добре, одразу надаючи фігурі хоч якоїсь таємниці.

– І панчохи, що за жінка без панчіх? – протягнув Адран ще дві зовсім дрібні сіточки.

– Раніше тебе це не бентежило, – буркнула я, сідаючи на найближчий диван і надягаючи їх.

– А тепер передумав! – ринув він, підходячи. Задоволено провів долонею по ніжці.