Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Коли я розплющила очі, то не змогла зрозуміти, де перебуваю. Я лежала на чомусь твердому, а над головою зовсім низько була стеля, і щось холодне стискало мою руку. Потім я повернула голову і побачила, що знаходжуся в автомобілі “Швидкої допомоги”, а жінка в білому халаті міряє мені тиск.

 — Що, красуне, очуняла? Голодом себе морила, чи що? 

Я заперечно похитала головою. Хоча справді цілий день нічого не їла. 

 — Чому ж тоді тиск такий низький? У тебе таке часто буває? В голові паморочиться?

 — Ні, — видушила я з себе. — Це вперше. Я, мабуть, чимось отруїлася.

Жінка підвела голову і заклопотано поглянула на мене:

 — Нудить, розлад шлунку є?

 — Розладу немає. Але нудить, і живіт болить.

Лікарка понатискала на мій живіт, розпитуючи, де саме сконцентрувалися неприємні відчуття, і сказала, що потрібно їхати до лікарні, бо це схоже на апендицит.

Я злякалася:

 — Але ж я не поїду так… у цій сукні, мені треба переодягнутися, взяти з собою речі...

 — Ну, ми не таксі, — сердито заявила моя співрозмовниця. — Скажи своїм подругам, що тобі принести, і вони зберуть речі. А чекати, поки ти туди-сюди ходитимеш, не будемо. Там, може, хтось помирає, поки ти тут вицегокуєшся. 

Вона впустила до машини перелякану Катю, і я пошепки сказала їй, які речі зібрати.

 — А куди нести? — спитала Катя лікарку.

 — До хірургії. Прийдеш, покличеш медсестру чи санітарку, вона забере і передасть твоїй подружці. Ну все, Васю, поїхали, — крикнула вона до водія, який флегматично курив поблизу машини. Катя ще раз зі співчуттям поглянула на мене і вискочила з автівки. 

Я сиділа на твердому топчані і мало не плакала. За що мені до всіх моїх неприємностей ще й таке? Апендицит… це операція, дуже страшно. 

Лікарка всю дорогу байдуже теревенила з водієм, наче мене й не було поруч. 

Коли я вже в лікарняному містечку виходила з “швидкої”, на мене вилуплялися всі кому не лінь — звісно, не щодня тут  зустрінеш дівчину у середньовічній довгій сукні, розпатлану і нещасну.

У приймальному відділенні на мене завели “справу”, а потім передали до рук медсестри хірургічного корпусу, яка відвела мене до палати та залишила одну. В палаті було чотири обшарпаних ліжка, і чомусь тільки дві тумбочки. Правда, лише одне ліжко було застелене покривалом, а на тумбочці біля нього стояла чашка і лежав журнал із кросвордами. Решта ліжок були з голими матрасами.

На одне з них я несміливо присіла і стала чекати, поки прийдуть готувати мене до операції.

Але в палаті ніхто не з’являвся. Зрештою мені набридло чекати, і я визирнула в коридор. 

По ньому саме пробігала кругловида жіночка в білому халаті і високому ковпаку.

 — Тримай банки на аналізи, — сказала вона і встромила мені в руки дві скляночки — одну більшу, другу меншу.

 — А коли мені будуть робити операцію? — поцікавилася я.

Жінка подивилася на мене замислено.

 — Може, завтра, — сказала вона. — Мені нічого не казали.

І побігла далі у якихось своїх справах.

Я повернулася до палати, знову сіла на ліжко і почала чекати. 

Десь через півгодини, потужно пихкаючи, до палати вкотилася, немов колобок, огрядна літня жінка з забинтованою ногою. Вона з полегшенням вклалася на застелене покривалом ліжко і тільки тоді звернула на мене увагу.

 — Нічого собі, — сказала моя сусідка. — Ти що, проститутка?

 — Ні,  — сказала я. — Я у виставі грала.

 — Ясненько. А обідати чому не ходила?

 — Мене тільки що привезли, — тихо сказала я.

Ця жіночка виглядала суворою, як суддя чи шкільна вчителька, через те, розмовляючи з нею, я постійно ніби виправдовувалася. 

 — Галко! — голосно гукнула пацієнтка, аж я підскочила на ліжку.

До палати зазирнула молоденька санітарка.

 — Валентино Павлівно, ви щось хотіли? — солодко поцікавилася вона.

 — Принеси цій артистці щось поїсти, — скомандувала товстунка. 

Галка кивнула і зникла, скоро повернулася з тарілкою борщу, шматком хліба і склянкою світло-коричневого чаю.

Я раптом відчула дикий голод, і з апетитом почала їсти, забувши про свій апендицит.

Тим часом Галка принесла мені постіль — подушку в сірому напірнику з фіолетовим штампом “хірургія”, тоненьке, як марля, прлостирадло, і шорстку зелену ковдру.

Поки вона застеляла ліжко, я вже допила чай і знову поцікавилася, коли мені робитимуть операцію.

 — То вже завтра після обходу, — авторитетно сказала Галка. — Візьмуть всі аналізи, поставлять діагноз. А то раптом щось не те почнуть різати? 

Її докази здалися мені слушними, я прилягла на ліжко, закуталася в ковдру і заснула так раптово, неначе мене просто, як електроприлад, вимкнули з розетки...