Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Прокинулася я від того, що хтось легенько поторсав мене за плече. Схопилася на ліжку і якусь мить нерозуміюче озиралася навкруги. Де я? Чому тут знаходжуся? Свідомість працювала якось загальмовано, і тільки за кілька секунд до мене дійшло, що я перебуваю в лікарні, а поруч зі мною на ліжку сидить Марина з туго набитим пакетом у руках.

— Алінко, ти як? — тихо спитала вона. — Я тобі принесла все, що ти просила. Нічнушку, халат, зубну щітку з пастою, капці, білизну…

— Спасибі! — я неабияк зраділа можливості нарешті скинути театральну сукню й одягнути щось зручніше.

Різко підвелася з наміром відразу ж почати розбирати речі… і зойкнула, бо в боці щось так штрикнуло, аж я зігнулася навпіл, тримаючись за живіт.

— Дуже болить? — співчутливо поглянула на мене Марина. 

— Та ні, тільки коли повертаюся чи нахиляюся, а так можна жити.

— Дивно, у мене був апендицит, то боліло увесь час… А що сказав лікар?

— Мене ще лікар не оглядав, медсестра пояснила, що зранку буде обхід.

— Ну, це нікуди не годиться! — обурилася Марина. — А раптом у тебе перитоніт почнеться! Так і загнутися можна, чекаючи обходу! 

— Так мені не дуже погано, — стала виправдовуватися я. — Якщо дуже болітиме, то покличу медсестру.

— Ні, це не діло, тут має бути черговий лікар! — заявила невгамовна Марина.  — Ти поки переодягайся, а я піду на розвідку! 

Її турбота про мене так мене розчулила, що аж сльози навернулися на очі. Я вдячно кивнула і заходилася перевдягатися, рухаючись дуже повільно, щоб уникнути повторення болю. 

Моєї сусідки по палаті знову не було, мабуть, пішла на процедури чи в гості до когось із інших пацієнтів. 

Я переодягнулася в домашній халатик, виклала принесені Мариною пожитки в тумбочку, а сукню, в якій мене привезли, сховала в пакет. Її треба було повернути Мельнику. При згадці про Олександра Миколайовича в мене остаточно зіпсувався настрій. Я подумала, що він теж міг прийти мене провідати, якби хвилювався за стан мого здоров'я. А може, приходив, поки я спала, і не захотів мене будити? 

***

Марина повернулася швидко, у супроводі молоденької лікарки, на вигляд не набагато старшої за нас. Можливо, це була й не лікарка, а якась практикантка, проте поводилася вона дуже впевнено і суворо подивилася на мене, аж я зніяковіла й опустила очі.

Проте моя подруга була не з лякливих.

 — Це може закінчитися погано, коли привезли людину з підозрою на апендицит, а її навіть не оглянув лікар, — заявила вона.

 — Ну що ж, хвора, на що скаржитесь? — флегматично запитала лікарка.

 — У неї дуже болить живіт, і ще її нудить…

 — Лягайте на ліжко, я вас огляну, — дівчина в білому халаті натисла мені на живіт в районі пупка. — Тут болить?

 — Наче ні…

 — А тут, нижче?

Вона обмацала увесь живіт, а потім заявила:

 — Я не бачу тут нічого схожого на запалення апендикса. Живіт не “гострий”.  Може, ви просто  щось не те з’їли? Розлад шлунку був?

Я похитала головою. 

 — Ну, може, це гастрит, — лікарка знизала плечима. — Завтра до вас прийде гастроентеролог і поставить діагноз. 

 — То мені не треба робити операцію? — від радості я сіла на ліжку і тут же відчула, як внизу живота різко кольнуло. — Ой, отут болить!

 — Схоже на запалення яєчників, — лікарка зраділа, певно, тому, що їй вдалося ідентифікувати мою болячку. — Або кіста. Якщо кіста, то операція може бути необхідною.

Я знову засмутилася.

 — У будь-якому випадку вашому життю нічого не загрожує, лежіть, відпочивайте. А ви, — вона поглянула на Марину з осудом, — не смикайте мене більше, у мене тут багато важких пацієнтів, після наркозу відходять… І взагалі час для відвідувань уже закінчився.

 — Добре, — моя сусідка підвелася зі стільця. — Я піду, Алінко. Одужуй швидше.

Лікарка вийшла, а я вхопила Марину за рукав і тихо прошепотіла:

 — Слухай, а Мельник про мене не питав?

 — Мельник? Не знаю, він десь пішов святкувати з іншими викладачами. Я його не бачила.

 — Ясно… Ну добре, бувай!

 — Я завтра ще забіжу, принесу тобі чогось смачненького! 

Вона обняла мене на прощання і вийшла з палати. А я сіла на підвіконня, обхопила себе обома руками за коліна і глибоко замислилась. Найобразливіше було, що Мельник зовсім не переймався тим, що я потрапила до лікарні. Цікаво, а якби я померла, він би заплакав за мною, чи ні?

Я уявила власні похорони, і те, як хлопці-одногрупники несуть на руках оббиту червоним домовину, а всередині лежу я, прекрасна і ніжна, у білій весільній сукні та вінку із троянд. Як Офелія з іншої шекспірівської п’єси.

І  як Гамлет байдуже поставився до смерті закоханої у нього дівчини, так само й Олександр Миколайович з незворушним обличчям  проходить повз траурну процесію і лише каже комусь із колег: “О, це була дуже старанна студентка, як шкода…”

Але я відчуваю, що насправді йому зовсім не жаль, от ні крапелиночки… Навпаки, він радіє, що мене позбувся...