Читати книгу - "Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Він захистив білих і загинув від рук наших, проте саме копи назвали його співучасником нападу. Наші копи. І це не расизм, Кеті. Людське лайно не від кольору шкіри залежить. Ти права. Я скривдила тебе своїми ідіотськими стереотипами. Пробач.
Я нарешті наважилася, і підбадьорливо погладила Кім по спині.
— Проїхали, — посміхнулася.
— Брат і здійснив мою мрію, — продовжила Кім. — Його заощаджень вистачило на оплату навчання в Колумбійському. Він пам'ятав, а я забула. Я зовсім забула, що мама і тато хотіли для нас саме такого майбутнього. Студенти зі своїми сім'ями, потім онуки. Я забула, а коли зрештою згадала, вже було пізно. Шкода, що мене протверезила смерть брата.
— І мені шкода... — прошепотіла, а Кім схопилася за мою руку і стиснула.
— А завжди серйозна аспірант Кеті? Про що мріє вона?
Я вже і не знала, що відповісти на це питання.
— Я хотіла сім'ї, Кімберлі, — відповіла чисту правду і вирішила так само трішки відкрити завісу свого болю. — У мене була людина, яку я бачила поруч. Але він мене зрадив. Тому зараз я більше не мрію.
— Зовсім? — вона підвела з подивом брову, а я прошепотіла у відповідь інше.
— Спасибі, Кімберлі.
— Тобі випивка в голову вдарила, або ми все-таки станемо подругами?
— Спасибі, що не кинула і попередила.
Кім дивно примружилася, а услід згадала того, хто так і пробирався в думки цим вечором.
— Ти зараз на Лео схожа.
— Чим це? — поставила логічне питання, адже і правда стало цікаво.
— Він теж любитель дякувати усім за елементарні речі. Ймовірно, вплив менталітету, а тут... Забий, Кеті. Давай просто спілкуватися.
— Розмарі це навряд чи сподобається, — резонно зауважила, а Кім закотила очі.
— Роуз просто ревнує до тебе. Мене і хлопців. Вона жахлива егоїстка з помітною стервозною натурою. Я звикла, і ти, думаю, теж перестанеш помічати її заскоки.
— Це мені ясно. Але я не хочу, щоб через мене хтось сварився. До того ж, Джейс дав добре зрозуміти, що спілкування з вами на рівних це прямий квиток додому.
— А хто сказав, що він про нього знати повинен? — лукаво посміхаючись, Кім підморгнула.
— А й правда!
Ми майже синхронно відійшли від парапету і продовжили шлях до виходу з парку.
— Якщо мрії немає, але ти тут, значить, є мета?
Кім штовхнула мене плечем і продовжила:
— Зізнавайся.
— Є, звичайно, — натужно видихнула і глибоко-глибоко вдихнула повними грудьми. — Хочу стати хірургом. Вірніше... хотіла.
— Звучить, якось не впевнено.
Я кивнула, але вирішила не розкривати цю частину мого минулого. Адже тоді я не впораюся і не здолаю страх. Хоча шанс є. Він з'явився після спільної операції із завідувачем Медоком.
Той день подарував надію. Це факт, хоча я і продовжувала працювати над розробкою протеза, моєю мрією завжди була загальна хірургія.
— Я хочу бути людиною, яка здатна зупинити смерть. Завжди хотіла. І тепер абсолютно точно нею стану, — закінчивши, скосила погляд на дівчину.
— Хірургом, значить.
— Лікарем, якому плювати на те, скільки грошей у хворого.
— Це утопія, крихітко, — Кім похитала головою. — Ти не Альберт Швейцер. І якщо хочеш подібного, готуйся гірко пошкодувати.
Знаючи, що дівчина права, чомусь я продовжувала вірити в подібну утопію. Хотілося стати значимою. Не для когось, а для себе. В першу чергу, самій відчути почуття ейфорії, коли розумієш, що ти в змозі врятувати життя. Не тільки народити його, а й врятувати.
Вирішуючи, що відповісти, я спохмурніла, а Кім завмерла, як тільки почувся гуркіт моторів. Ми зупинилися майже біля парковки, коли світло фар розрізало сутінок між деревами. Звук роботи моторів повернув почуття тремтіння, і я мимоволі придивилася до байкерів.
Невже приїхав? Дурня! В нього є дівчина. Хоча вона і не особливо демонструвала відданість, все ж вона його дівчина. Але що поробити, якщо не відшукавши чорний шолом і такий же чорний байк, я відчула укол розчарування. І нехай тільки це, але ж і совість, через подібні почуття, пробралася в підкірку мозку.
От холєра!
— Вальтере!
Звичайно ж це за Кімберлі приїхав її хлопець. Дівчина негайно схопила мене під лікоть і потягнула у бік парковки.
— Ma Bella! Кім! Якого біса? Вже третя година ночі!
Берні стягнув шолом, а я трохи пригальмувала. Мотоцикл італійця прямо впадав у вічі кислотно-зеленим кольором, а німець сидів, як на троні, на такому ж, але червоному.
— Все гаразд, Берні! Чого бурчиш, як матуся? — Кім скривилася, а услід потрапила в кільце міцних рук Вальтера.
— Поїхали! — Берні відмахнувся від її слів. — Нічого ходити вночі по парку! — він простягнув мені шолом, але я зробила крок назад.
— Ні! Ви їдьте, а я викличу таксі.
— Що за дурниці, ma Bella? — звичайно ж, хлопець здивувався, але я наполягла на своєму.
Кім пильно мене оглянула, і стиснувши губи, кивнула своїм думкам.
— Так! — скомандувала, а я з подивом глянула на неї. — Ви їдьте самі, а ми покатаємося з шашкою і в компанії чергового індуса.
— Кошеня, ти упевнена? — Вальтер похмуро звів густі брови, але вловивши, в чому причина вчинку Кім, лише кивнув. — Добре, але ми дочекаємося машину з вами. І наступного разу... — раптом подивився впритул на мене і продовжив: — Наступного разу попереджайте, куди ви удвох збираєтеся, фрау Кетрін. Ви старші, а вона все одно, що дитина. Тому уся надія на вас!
Я трохи не поперхнулася, а Кім гарненько стукнула Вальтера під ребро і прошипіла:
— Я ж написала тобі, де ми! Що ти несеш?
— Добре, — я кивнула хлопцю, і він знову розплився в посмішці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман», після закриття браузера.