Читати книгу - "Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо"

ХУАН ЛУЇС: Повісь. (Не випускаючи тацю з рук, Пепіта йде до телефона і кладе слухавку на важіль. Потім продовжує свій шлях у напрямку правої куліси. Дзвонить телефон).

ПЕПІТА: Може, я підніму?

ХУАН ЛУЇС (йде до телефона): Займися сеньйорою.

ПЕПІТА: [Так, пане]. (Виходить у праву кулісу, а тим часом Хуан Луїс знімає слухавку).

ХУАН ЛУЇС: Слухаю... [Привіт.] Новини?.. Розумію... Кожен знає, що буде завтра... Думаєш, є справжня небезпека?.. Так, але, можливо, ті, хто їх підтримує, стануть на заваді... Але ж тероризму треба покласти край не зважаючи ні на що!.. (Гірко). Так, приховувачів багато. (Опускає голову). Можливо, стурбованих, але змушених мовчати. (З перекошеним обличчям квапливо входить Пепіта).

ПЕПІТА: Пане!

ХУАН ЛУЇС: Діалог між цивільними і військовими? Хіба це реально?

ПЕПІТА: Пане, послухайте!

ХУАН ЛУЇС: Заради Бога, Пепіто! Не докучай мені зараз!

ПЕПІТА: Пані [не рухається і ], здається, не дихає!

ХУАН ЛУЇС (кричить): Що?

ПЕПІТА: А на столику — порожня коробочка від пігулок.

ХУАН ЛУЇС (у телефон): Я тобі перетелефоную! (Прожогом кладе слухавку і вибігає в праву кулісу. Пепіта йде за ним і спиняється, перелякана, на порозі. Наче далекий зойк, чутно крик Хуана Луїса). Хуліє!.. Хуліє, прокинься!.. (Покоївка також виходить, і в той же час сцену огортає темрява. Перед темною темнотою два бічні промені освітлюють передній план. Минає кілька секунд. Хуан Луїс — у пальті, краватці і чорних рукавичках — заходить справа, виходить у центр, повертається вперед і знімає з правої руки рукавичку. Дон Хорхе у своєму простому вбранні входить зліва і робить кілька кроків уперед).

ДОН ХОРХЕ: [За цих сумних обставин] розрадою цього ранку було побачити, що прийшло стільки людей. Країна вас дуже цінує. Дон Хорхе сказав вам... (Підходить і тисне Хуану Луїсові руку). Розділяю ваше горе [, Паласіосе]. Завтра мав бути прийом з нагоди річниці?

ХУАН ЛУЇС: Так.

ДОН ХОРХЕ: Це жахливо. Зайдіть, як тільки зможете, в компанію Інделекса. Нині підписують наказ про призначення вас на посаду радника.

ХУАН ЛУЇС: Я дуже вдячний. (Дон Хорхе відходить назад і, піднявшись на приступку, спирається на лівий одвірок вітальні. Дуже слабке і м’яке сяйво розріджує морок кімнати: заледве можна розрізнити, що гобелен піднято, а два музиканти сидять на своїх місцях. У сутіні видніються розпливчасті непорушні постаті. Справа на передньому плані з’являється Крістіна і простягає йому руку).

КРІСТІНА: Мені від усієї душі жаль.

ХУАН ЛУЇС (похмурий, відводячи погляд, мляво подає їй руку): Це ти її вбила.

КРІСТІНА (з сумним спокоєм заперечно хитає головою): Ні. Її убив ти... (Піднімається на приступку, і її огортає темрява).

ДОН ХОРХЕ: Вона може прийти на ваше свято.

ХУАН ЛУЇС (дивиться на нього): Моє свято?

ДОН ХОРХЕ: Ви випили своє заспокійливе, але з обачністю, бо батьківщина вас потребуватиме. Звільнили нині покоївку, і вона пішла геть, плюючись своїм презирством. Тепер ви сам. Вас чекає свято. (Позаду Хуана Луїса вітальня раптом освітлюється дивним фантазійним світлом. На передньому плані западає темрява. З інструментами напоготові двоє музикантів чекають на своїх місцях. Альт виблискує на третьому стільці. Інші персонажі, завмерши, утворюють картину з музею воскових фігур. Перед столом із меблевого гарнітура, зі склянками в руках, Крістіна і падре Ансельмо скам’яніли у позах жвавої бесіди. В центрі Генерал тримає свою склянку дуже близько до уст. Тримаючи тацю з напоями і в своїй формі покоївки, Пепіта завмерла під час свого ходу на передній план. Китайська тінь Хуана Луїса обертається, піднімається на приступку і заходить у світло вітальні. Дивлячись на всіх, Хуан Луїс знімає рукавичку з другої руки, кладе рукавички в кишеню, знімає пальто і кладе його на один зі стільців при маленькому круглому столику. Тим часом Пепіта знову починає рухатися, підходить до нього і пропонує йому напої).

ХУАН ЛУЇС (відштовхує тацю): Тебе звільнено.

ПЕПІТА (з іронією): Навіть не думайте. Я вертатимусь іншими ночами. (Покоївка відходить до лівих дверей і, не розтулюючи уст, наспівує перші звуки «Маршу» з тріо. Хуан Луїс дивиться на неї з огидою. Більше не звертаючи на нього уваги, покоївка зі своєю тацею мовчки виходить у двері. Генерал починає пити; падре Ансельмо і Крістіна оживають і дискутують. Хуан Луїс обертається до них).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Шлюб є нерозривний.

КРІСТІНА: Ви його уневажнюєте або розлучаєте пари.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Через дуже поважні причини!

КРІСТІНА: І дуже дорогі, як мені казали.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Ви волієте образити, ніж зрозуміти.

КРІСТІНА: Я лише наводжу факти.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Які не суперечать тому — навіть якщо ви в цьому сумніваєтеся, — що це священний зв’язок.

КРІСТІНА: Навіть якщо він може призвести до смерті.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (понижує голос): Ви маєте на увазі... самогубство? То не було самогубство, лише недогляд.

ГЕНЕРАЛ (усміхається): Вона це про мене. (Хуан Луїс дивиться на нього. Військовий спокійно робить ще один ковток).

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Чому б вам не прийти до мене нині ввечері? Я міг би роз’яснити вам багато сумнівів..., з часом.

КРІСТІНА: Можливо, нам всім лишилось небагато часу. (Дивиться на свій годинник). Перепрошую. Я мушу йти.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: І я. Вже пізно. (Обидвоє ставлять свої склянки на стіл).

ХУАН ЛУЇС (підходить до них): Не йдіть ще... Вечір тільки починається...

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Бувайте, сину мій. (Перетинає сцену уліво).

ХУАН ЛУЇС (до трьох): Хулія зараз прийде.

ПАДРЕ АНСЕЛЬМО (обертається): Ні, Хуане Луїсе. Вона не може прийти. Вітання зі щасливою річницею. (Мугикаючи зі стуленими устами перші ноти «Маршу», він знову починає йти).

ГЕНЕРАЛ (ворожим тоном): Прощавайте, падре. (Священник на мить спиняється, не дивлячись на нього. Потім мовчки виходить у ліву кулісу. Крістіна робить кілька кроків).

ХУАН ЛУЇС: Залишся, Крістіно. Не хочеш послухати «Тріо»?

КРІСТІНА: Його вже зіграли. (Проходить далі).

ХУАН ЛУЇС: Ти йдеш, не побачившись із Хулією? (Вона зупиняється і дивиться на нього).

КРІСТІНА: Вона вже не прийде. (Просвистівши один раз ту саму музичну фразу, вона виходить у ліву кулісу).

ХУАН ЛУЇС: Дякую, що залишилися, генерале.

ГЕНЕРАЛ: Усі присутні — мертві... Я також, тож міг би залишитися. Та я не мучитиму вас своїм виглядом. (Злостиво). До скорої зустрічі, сподіваюсь. (Йде ліворуч, мугикаючи ноти «Маршу», лишає свою склянку на барній шафці і виходить. Хуан Луїс дивиться на музикантів. Ті холодно його оглядають).

ХУАН ЛУЇС: Я не мертвий.

ДОН ХОРХЕ: Ні. Ви просто завітали в гості.

ХУАН ЛУЇС (обертається до нього): До себе додому?

ДОН ХОРХЕ (поволі прямуючи в еркер): До нас. (Збирається піднятися сходинками. Хуан Луїс міркує).

ХУАН ЛУЇС: Не знаю,