Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

Зараз, коли стегна хлопця прилипають до моїх, я розумію, що це точно не те, що я бачила колись давно.

Куди ж мені подітися? Не в мить, де обіймаються батьки. Цей спогад надто священний. До бабусі теж не можна. Обличчя хлопця знову наближається, тепер ще й пихтить, а мені досі нікуди втекти. Думай, думай. Я не хочу бути тут, коли це станеться. Залишається просто заплющити очі та сподіватися, що цього достатньо, щоб зникнути.

Саме на це вона й чекала. Зсередини мене знову виривається Лінь Дайю, і я відчуваю, як вона наповзає на моє тіло, її кінцівки розправляються над моїми.

— Дай-но я спробую, — каже вона.

«Добре, що я дозволила тобі залишитися», — думаю я.

Щось обпекло щоку. Я розплющую очі. Обличчя хлопця ширяє над моїм, очі широко розплющені. Знову крапля, тепер на лобі. І я розумію, що він плаче.

— Я не можу, — він зісковзує з мене, ліжко стогне разом з ним. — Я не можу цього зробити. Вони казали правду, з мене нікчемний чоловік.

Я теж підводжуся й сідаю.

— Ти не нікчемний, — кажу йому. Усередині Лінь Дайю зневажливо гмикає, але відступає.

— Я ніколи не стану чоловіком, якщо не зроблю цього, — він відвертається від мене.

— Ти не мусиш нічого робити. Скажеш їм, що зробив. Я підтверджу, якщо спитають.

Хлопець знову дивиться на мене.

— Скільки тобі років, сестричко?

— Чотирнадцять, — відповідаю я, і це правда.

— Як і моїй сестрі. Іноді я отримую від неї листи. Вона питає, коли я повернуся додому або коли вона зможе приїхати до мене. Знаєш, тільки я не хочу, щоб сестра приїжджала. Боюся, що вона опиниться в такому самому місці.

Хлопець відпускає смішок, а потім швидко опускає очі вниз.

— Вибач. Можеш одягнутися.

— Тобі ні за що просити вибачення.

Я встаю, вдягаю свою спідницю й застібаю блузу під шию. Я думаю про Джаспера. Краще б я тоді відсахнулася від його руки й мене спіймали торговці рибою.

— Може, твоя сестра буде розумнішою за мене, — кажу у відповідь на свій спогад.

* * *

Наступного дня мадам Лі ходить задоволена. Під час сніданку вона демонструє решті дівчат мої заплямовані простирадла. А я молюся, щоб ніхто не помітив, що відтінок моєї втраченої крові такий же, як і рум’яна для губ.

— Він сказав, що ти повністю виправдала його сподівання, — муркоче вона мені. — Піоні, гордосте моя, я знала, що ти мене не підведеш. Тон буде дуже задоволеним.

— Так, мадам, — відповідаю їй, а сама думаю про сльози хлопця на моєму обличчі, його м’які стегна та молодшу сестричку. — Дякую, мадам.

Того дня дівчата мені заздрять. Під час роботи у пральні я бачу, як їхні очі стежать за мною, а роти шлють мені прокльони, прикрившись рожевувато-білими руками. Я опускаю погляд і вдаю, що зосереджено прасую сорочку.

— Як усе було? — питає Сваллов.

— Легше, ніж я думала.

Сваллов смішить моя відповідь, та потім вона намагається приховати посмішку. Я помічаю, як деякі дівчата зиркають на нас сповненим ненависті поглядом. І Свон одна з них.

Мадам Лі назвала мене своєю гордістю. Як це було чути дівчатам, які всі ці роки постійно приймають клієнтів? Я винувато всміхаюся Свон, але вона відводить погляд і вдає, ніби нічого не помітила.

Зате було приємно розсмішити Сваллов. Добре, що ми хоч на крихту в чомусь схожі. Уперше здається, що в мене тут є подруга.

Увечері мадам Лі знову підзиває мене до себе, коли дівчата шикуються одна за одною.

— Прийде вчорашній клієнт, — каже вона й цього разу всміхається ще ширше. — Тон хоче, щоб я знову безплатно надала йому тебе.

Краще б вона не казала цього перед іншими дівчатами. Одна з них навіть присвиснула крізь зуби. Сваллов рукою її заткнула.

Хлопець знову з’явився в супроводі своїх напіврідних братів.

— Було так добре, що наш хлопчик хоче ще! — кажуть вони мадам Лі.

— Знаєте, я тут подумав, — один із них хтиво витріщається на мене, — я теж не проти скуштувати її, якщо вже вона така ласа, як каже Мюел.

— Якщо ви візьмете мене, — кажу я, не підводячи погляду, — то хто тоді піде з вашим братом? Він не хоче дівчини, яка була з білим чоловіком, забули?

Чоловік червоніє від люті. Він ступає вперед і хапає мене за руку, його пальці впиваються в мою кістку.

— Що ти сказала, китайська шльондро?!

Різкий сплеск, потім крик. Один з охоронців врізав йому в пику. Брат лежить на підлозі й тримається рукою за голову.

— Пробачте, сер, — каже мадам Лі, вдаючи співчуття. — Торкатися до товару може тільки той, хто платить.

Брат спльовує на підлогу. Другий допомагає йому підвестися. Вони лаються та штовхають хлопця вперед.

— Ти ще своє отримаєш, — погрожують мені. — Не думай, що ми таке забудемо.

* * *

— Я збрехав їм, що зробив це, — зізнається хлопець, коли ми опиняємося в моїй кімнаті. — І вони сказали, що я маю прийти ще раз, якщо все справді було так добре. Я погодився. Але насправді я просто хочу з тобою поговорити.

Його звуть Семюел, звідки й взялося Мюел. Йому вісімнадцять, за роками вже чоловік. Його батько — впливовий банкір, який допомагає тону перерозподіляти й приховувати прибутки від незаконної діяльності, зокрема й цієї. А ще хлопець не знає, чи колись побачить знову свою матір і сестру.

— Можна спитати? — боязко каже він. — Ким ти була раніше? Звідки ти? Де твоя родина?

Я хочу довіритися йому, але водночас пам’ятаю, як довіра до незнайомця привела мене сюди. Тому розповідаю про океан, про те, як шумить і реве вода та як кричать чайки, коли пролітають над головою.

Від моїх історій у нього аж слинка тече. Він ще ніколи не куштував риби з того кінця світу. Я пояснюю, що на смак вона як серце океану, якщо воно в нього є.

— Як воно, мати білого батька й матір-китаянку? — питаю його. Після побаченого в борделі мені важко уявити, щоб білий чоловік добре ставився до китаянки.

— Я до пуття й не знаю, — він розглядає свої руки. — Батько забрав мене ще зовсім малим. Я навіть не пам’ятаю, яка