Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

«Власне, — роздумував Арктор, дуже повільно їдучи трасою, — в такому випадку людина починає думати, що в неї параноя і що ворога насправді не існує; вона починає сумніватися в собі. Її автомобіль зламався без чийогось втручання; просто не пощастило. І її друзі з нею погоджуються. Це лише у неї в голові. І це знищує краще, ніж будь-що, що можна відстежити. Однак це потребує більше часу. Тож особа або особи, які цим займаються, мусять постійно щось вигадувати й використовувати різноманітні випадкові нагоди впродовж довшого періоду часу. Водночас, якщо жертва виявить, хто на неї полює, то матиме більше можливостей з ними покінчити — більше, звичайно, ніж коли вони, скажімо, вбили б її за допомогою гвинтівки з оптичним прицілом. У цьому була його перевага».

Як йому було відомо, усі держави світу тренують і засилають купу агентів, аби послабити болти тут, підрізати нитку там, перетяти кабелі й спричинити невеликі пожежі або втрату документів — загалом маленькі негаразди. Шматок жувальної гумки в ксерокопіювальному апараті державного офісу може знищити незамінний — і надзвичайно важливий — документ: замість того, щоб вийшла копія, зіпсується оригінал. Забагато мила й туалетного паперу, що ще в шістдесятих знали політично активні хіпі, здатні вивести з ладу всю каналізацію офісної будівлі й змусити працедавців відправити працівників у тимчасову тижневу відпустку. Нафталінова кулька в бензобаці через два тижні зіпсує двигун, коли автомобіль вже перебуватиме в іншому місті, й не залишить жодних речовин, які можна було б проаналізувати на предмет забруднення палива. Будь-яку радіо- чи телестанцію може вивести з ефіру стовп, який, випадково впавши, обірве мікрохвильовий кабель або кабель подачі струму. І так далі.

Багато представників тепер вже зниклого класу аристократії знали про такі витівки прибиральниць, садівників та іншої прислуги: випадково розбита ваза, безцінна фамільна річ, що вислизнула з невправної руки...

— Навіщо ти це зробив, Растусе Браун?

— Ой, а та, забув його, цейво...

І від цього ніяк або майже ніяк не могли захиститися багаті домовласники, заполітизовані письменники, що не подобалися режиму, маленькі молоді країни, що трясли кулаками перед носом США або СРСР...

Якось дружина американського посла у Гватемалі публічно похвалилася, що її чоловік, «котрий завжди носить із собою пістолет», повалив лівацький режим у цій маленькій державі. Посла, оскільки він вже впорався зі своїм завданням, після раптового падіння влади в Гватемалі перевели до однієї невеличкої азіатської країни, і, їдучи там у своєму спортивному автомобілі, він несподівано помітив вантажівку з сіном, що повільно виїхала з бічної дороги просто на нього. За мить від посла не лишилося нічого, крім купи розкиданих довкола друзків. Ані пістолет, ані можливість одним дзвінком підняти на ноги цілу приватну армію ЦРУ нічим йому не допомогли. Дружина не написала про це пишномовної поезії.

— А, зробив шо? — вочевидь, сказав водій вантажівки місцевим правоохоронцям. — Зробив шо, маса? А, та боронь Боже...

Або ж як його колишня дружина, пригадав Арктор. Тоді він працював слідчим у страховій компанії («Ваші сусіди по поверху багато п’ють?»), а вона протестувала проти того, щоб пізно вночі він складав свої звіти замість того, щоб мліти від одного її вигляду. Ближче до кінця їхнього подружнього життя вона навчилася під час того, як він працював, обпікати собі руку, припалюючи цигарку, заносити щось собі в око, прибирати в нього в кабінеті або безкінечно шукати якусь крихітну річ довкола його друкарської машинки. Спершу Боб ображено припиняв роботу й піддавався спокусі мліти від одного її вигляду, та незабаром, дістаючи апарат для приготування попкорну, вдарився на кухні головою і знайшов краще рішення.

— Якщо вони вб’ють тварин, — казав Лакмен, — я їх підірву. Я їх дістану, всіх і кожного. Винайму в Лос-Анджелесі професіоналів, типу банди «Пантер».

— Не вб’ють,— заперечив Берріс.— Немає сенсу завдавати шкоди тваринам. Тварини нічого не зробили.

— А я? — поцікавився Арктор.

— Вочевидь, вони думають, що так, — сказав Берріс.

— Якби я знала, що воно не може завдати мені шкоди, то сама б його вбила. Пригадуєш? — мовив Лакмен.

— Але вона була цивілкою, — відказав Берріс. — Ця дівчина ніколи не кайфувала й мала багато бабла. Пам’ятаєш її квартиру? Багаті ніколи не зрозуміють цінність життя. Це дещо інше. Пам’ятаєш Тельму Корнфорд, Бобе? Низеньку дівку з величезними грудьми? Вона ніколи не носила ліфчик, і ми просто сиділи і втикали на її соски. Вона прийшла до нас і попросила вбити карамору. І коли ми пояснили...

Повільно керуючи автомобілем, Боб Арктор забув про своє теоретизування й пригадав випадок, який вразив їх усіх: вишукана й елегантна цивілка у водолазці й кльошах, із офігенними цицьками, котра хотіла, щоб вони вбили велику нешкідливу комаху, яка насправді робила їй добро, знищуючи комарів, — і це в рік, коли округ Орандж охопила епідемія енцефаліту, — а коли вони побачили і пояснили їй, що то була за істота, вона промовила слова, які стали для них пародійним лихим гаслом, гаслом усіх тих, кого вони боялися і зневажали:

ЯКБИ Я ЗНАЛА, ЩО ВОНО

НЕ МОЖЕ ЗАВДАТИ МЕНІ ШКОДИ,

ТО САМА Б ЙОГО ВБИЛА.

Ця фраза підсумовувала (та й досі підсумовує) для них усе те, через що вони не довіряли своїм ворогам-цивілам, якщо припустити, що ті й справді були їхніми ворогами; хай там як, а така особа, як добре-освічена-й-фінансово-забезпечена Тельма Корнфорд, сказавши це, одразу ж перетворилася для них на ворога, від якого вони, на її подив, тоді втекли, вибігши з її квартири і повернувшись до своєї засміченої халупи. Тут проявилася прірва між її та їхнім світами, яка зосталася назавжди, незважаючи на те, що вони й далі чимало розмірковували про те, як її трахнути. «Її серце, — подумав Арктор, — було порожньою кухнею: вкрита кахлями підлога, каналізаційні труби, сушарка для посуду з блідою начищеною поверхнею, а на краєчку раковини — одна покинута склянка, до якої нікому не було жодного діла».

Якось, ще перед цілковитим зануренням у роботу під прикриттям, йому