Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

Уже з відомостей, зібраних попередньо, тільки від двох осіб, напрошується висновок, котрий надає дивній історії цілком логічних пояснень. По селах усі та усе здебільшого на очах. Бурхливі стосунки нащадка Недільських з Маньківки й кривенької спадкоємиці Соколівки не були тут секретом. Відповідно, поживу для пліток дало їх скандальне припинення. Тому селян дуже просто переконали, що Олеся збирається звести Микиту зі світу відьомськими чарами. Як любив примовляти один немолодий поліцейський, з яким Платон колись служив у київській розшуковій поліції, на акцію наспіла реакція.

А містком між навченою відьмою й наляканими нею людьми стоїть така собі Пелагія Шимченко.

Чечель раптом дещо зрозумів і здивувався, чому така очевидна думка не спала раніше. Якщо Олеся Соколовська нікому не звітувала про свої «відьомські» забави, а місцева знахарка Прокопиха навряд розпатякала, лишається одне — за панночкою останнім часом пильно й непомітно стежили.

Молода соколівська поміщиця з якоїсь причини привернула чиюсь увагу. Хтось не любить її настільки, що пускає погану славу. Шимчиха з хутора? Так, але для чого? Що може бути спільного в немолодої селючки, яка прийшла бозна-звідки, прижила біля себе якогось солдата й прислужує в церкві, і дівчини шляхетного, хай збіднілого роду? Олеся Соколовська живе у своєму маєтку, нікого не чіпає, тихо страждає від власної, як вона думає, неповноцінності та завданої нахабним сусідою кривди. Для чого Пелагії Шимченко робити з Олесі породження пекла?

Платон склепив повіки.

Або тут є щось глибоко особисте, і тоді це треба швидше з’ясувати. Або — і таке припущення більш реальне — за діями Шимчихи хтось стоїть. Її елементарно використовують, нацьковують на Олесю, може, навіть платять за дійство гроші. Комусь вигідно, щоб хазяйку Соколівки в окрузі вважали небезпечною лиходійкою. Дуже треба налаштувати проти неї щонайбільше людей. Граючи на забобонах, поки задум спрацьовує. На Олесю вже косо дивляться й хрестяться.

Микита Недільський.

Йому мало погратися з кривенькою дівчиною в любов. Відчувши власну безкарність, він вирішив спаплюжити Олесю остаточно, у такий от єзуїтський спосіб. Навіщо йому все це, питання риторичне. Адже він із якоюсь метою вже звабив та знеславив її. Тепер далі веде свою чорну справу. Деталі — потім, хоч вони напевне будуть цікавими.

Чечель подумки поставив у міркуваннях жирну крапку.

На сьогодні все.

Перевернувся на бік, накрився ковдрою і, як був, у одязі, заснув.

Розбудило сонце.

Платон не запнув вікна, і перший ранковий промінь полоскотав, коли не було ще шостої. Час показував великий старий годинник у дальньому кутку невеличкої кімнати. Трохи подивившись на маятник, Чечель закректав і спустив ноги з ліжка. Випите вчора кликало до вітру, тож він засунув ноги в парусинові туфлі й неохоче підвівся. Зазвичай після подібних ранкових прогулянок доспати свого не вдавалося, та повалятися ще кортіло. Позіхнувши і потягнувшись, Платон вийшов надвір.

Ранок видався не по-липневому прохолодним, навіть вологим. Між деревами ще лишилося біле клоччя туману. Ловлячи дрижаки, Чечель обійшов флігель, бо, як уже знав, сортир примостили в глибині саду. Зробивши свої справи, Платон поквапився стежкою назад, усе ж маючи надію не заснути, так хоч задрімати.

Аж раптом завмер, притулився до стіни, потім обережно визирнув, сподіваючись — не помітили.

Від маєтку в бік огорожі, але не до головних воріт, ішла Олеся.

На ній була довга біла сорочка, поверх якої молода жінка накинула на плечі велику квітчасту хустку. Волосся лежало на плечах, та не пушилося, вочевидь чимось підв’язане. Зі свого місця Чечель не міг бачити напевне, та все ж щось підказувало — Олеся йде босоніж.

Вона завернула за ріг великого будинку, зникла з очей.

Чечеля наче хтось підштовхнув у спину — у чому був поквапився за нею. Аби не перебігати через двір, ризикуючи потрапити на очі якійсь ранній пташці, наприклад велетню прикажчику, взяв праворуч, до садка, тримаючись ближче до дерев.

Рухаючись швидко, обігнув дім із іншого боку й вправився не загубити Олесю. Вона саме вийшла крізь маленьку хвіртку, яка вела до покосів, і кульгала повз копиці, не озираючись. Платон шаснув тим самим шляхом, тільки тепер помітивши й відчувши — ранкова роса наскрізь промочила туфлі й босі ноги та намочила штани до колін. За інших обставин було б незатишно, та зараз Чечель не зважав. Його гнав уперед азарт гончака.

Навчена відьма повернула на схід, рухаючись крізь мереживо туману через поле до заростів верболозу. Чечель стрибав цапом, перебігаючи від копиці до копиці, і так само не озирався. Коли Олеся зникла з очей, Платон на трошки зупинився, переводячи подих і даючи молодій жінці зайти далі. Потім зробив останній ривок, швидко перебігши до дерев. Під першою розлогою вербою присів, тримаючись за стовбур. Завмер, дослухаючись. Далі посунув на звук.

Через кілька метрів блиснула в променях вода.

Платон вийшов до річки, яка в цьому місці утворила тиху заводь. Олеся вже стояла на вузенькій смужці берегового річкового піску й саме розпускала коси.

Недбало кинувши вбік довгу білу стрічку, вона ворухнула плечима.

Хустка сповзла до ніг.

Олеся потягнулася, зробила кілька рухів руками.

Нахилилася, взялася за краї полотняної сорочки.

Раптова голизна засліпила сильніше за сонячний промінь.

Чечель кліпнув очима. Першим поривом було відвернутися, не дивитися на голе тіло. Та нічого не міг удіяти з собою: між повіками наче хто втулив по шпичці, не даючи опуститися. Затамувавши подих, Платон прикипів поглядом до прекрасної голої жінки, яка неквапом, отримуючи від того насолоду, заходила у воду.

Занурившись вище талії, по нижню частину пишних грудей, Олеся подалася вперед. Лягла на воду, відштовхнулася від дна, попливла. Коли розвернулася, лягаючи на спину, Чечель позадкував, відходячи під прикриття густих вербових кіс.

І завмер, наткнувшись потилицею на тверде, холодне й кругле.

— Усе бачив?

Платон повільно підняв руки.

Але ж зграбний цей Сава Писаренко! З вигляду громіздкий, а рухатися вміє нечутно.

— Вода... холодна, — вичавив із себе Чечель. — Мабуть... іще замерзне панна твоя.

— Ще в дворі тебе засік. Підкрався, аби її зігріти?

— Я не крався.

— Та ти що! До мене, повільно.

Платон повернувся, не опускаючи рук. На нього дивилося дуло прикажчикової рушниці. Палець лежав на спускові.

— Я нічого такого... — Чечель розумів: поводиться мов дитина, застукана за шкодою, але, як діяти інакше й що говорити, гадки