Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Він втупився в полум’я, і крізь його їжакувату бороду пробилася посмішка.  

— Йому слід спробувати пройти Маршрутом, — вимовив він. — Якщо він піде Маршрутом, ніхто не зможе заперечувати. І тоді я зможу все йому розповісти! Тоді все буде гаразд! А якщо він не дійде до кінця, то він так чи так не годиться в поштмейстери! Стенлі? Стенлі! 

Стенлі пробудився зі своїх шпилькомрій. 

— Так, пане Шеляг? 

— Маю для тебе пару доручень, хлопче.  

«А якщо він не годиться в поштмейстери, — майнула думка в глибині перегрітих Шелягових мізків, — то я так і помру молодшим листоношею...» 

Дуже важко постукати у двері, водночас відчайдушно намагаючись не шуміти. Тож на другій спробі Кріспін Ґедзь здався і просто скористався дверним молоточком. 

Пустельною вулицею пішло відлуння, але жодного обличчя не з’явилося в жодному вікні. На цій фешенебельній вулиці ніхто не підійшов би до вікна, навіть якби під цим вікном відбувалося вбивство. У бідніших районах люди хоч би виходили подивитися — а то і взяти участь. 

Двері відчинилися. 

— Добрага вечара, панє. 

Ґедзь хутко пропхався повз кострубату постать до темної вітальні, несамовито показуючи служникові жестами, щоб він зачиняв двері. 

— Зачини, чоловіче, зачини! За мною могли стежити... Матінко, та ти ж Ігор, так? Злотний може дозволити собі винайняти Ігоря? 

— Прєкрасна, панє! — відповів Ігор. Він визирнув у надвечірній присмерк. — Фсе чиста, панє. 

— Та зачини ти двері, ради богів! — простогнав Ґедзь. — Мені потрібен пан Злотний! 

— У гасподаря зараз адне маленьке суарє, панє, — повідомив Ігор. — Піду падивлюся, чи можна йаго турбувати. 

— То тут ще хтось із наших? А вони... Е, що таке «суар’є»? 

— Малєнька зустріч, панє, — пояснив Ігор, принюхуючись. Від гостя відгонило спиртним. 

— Суаре? 

— Самє так, панє, — незворушно відповів Ігор. — Чі дазволіцє пріняти ваш памітний здалєку довгій плащ із капюшонам, панє? І бутьцє любязні прайці за мною да вітальні...  

І раптом Ґедзь лишився сам-один у великій кімнаті, повній тіней, свічок і очей, а за його спиною вже зачинялися двері. 

Очі належали портретам у великих, вкритих пилом рамах, якими було завішано стіни від кутків до кутків. Подейкували, що Злотний в один прийом придбав не лише портрети, а й усі права зображених на них давно померлих людей, завдяки чому від імені кожного з них негайно зареєстрував їм нові імена, і в такий спосіб протягом доби забезпечив себе шляхетними предками. Це дещо бентежило — навіть Ґедзя. Ні, про своїх предків брехали всі, і це було нормально. А от купувати їх — це вже було не зовсім нормальним. Хоча й цілком вкладалося в рамки оригінального похмурого стилю, яким так славився Хаббар Злотний. 

Про Хаббара Злотного ходило багато чуток з тих самісіньких пір, як усі помітили його і почали замислюватися: «Хто такий Хаббар Злотний? І що це за ім’я таке — Хаббар?». Він влаштовував масштабні вечірки, о, так. Це були вечірки того штибу, що стають міськими легендами (Це правда про рублену печінку? Ви там були? А як щодо того випадку, коли він замовив троля-стриптизера, і троє гостей повистрибували у вікна? Ви там були? А та історія з вазою для цукерок? Ви там були? Ви це бачили? Це правда? Ви там були?). Складалося враження, що чи не половина мешканців Анк-Морпорка встигла продефілювати на цих вечірках між столами, баром, танцполом і гральними столиками, а за кожним гостем нібито йшов слідом мовчазний і запопадливий офіціант із навантаженим візочком для напоїв. Дехто стверджував, що Злотний володіє золотою копальнею, а інші божилися, що він пірат. А він і справді скидався на пірата, зі своїм довгим кучерявим чорним волоссям, борідкою-еспаньйолкою та пов’язкою на оці. Казали, що він навіть має папугу. Піратська тема мала ту перевагу, що могла чудово пояснити наявність у нього необмежених, як видавалося, багатств і той факт, що ніхто, абсолютно ніхто нічогісінько не знав про його життя перед його появою в місті. Можливо, жартував люд, він продав своє старе минуле так само, як купив собі нове. 

У бізнесі, Ґедзь це знав, він поводився однозначно по-піратськи. Деякі речі... 

— Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! 

Коли Ґедзь нарешті переконався, що з ним таки не сталося серцевого нападу, на який він чекав увесь цей день, він перетнув кімнату, похитуючись, як це притаманно людині, що прийняла чарку-другу для заспокоєння нервів, і зняв темно-червоне покривало, під яким, як виявилося, ховалася клітка з папугою. Якщо конкретно, це був какаду, що безтямно підстрибував на своїй жердинці. 

— Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! 

Ґедзь усміхнувся. 

— А, ти вже познайомився з Альфонсом, — сказав Хаббар Злотний. — Чóму завдячую несподіваною радістю від твого візиту, Кріспіне? 

Двері за його спиною безгучно повернулися в оббиту фетром раму, відрізавши їх від звуків музики, яка лунала десь у віддаленому приміщенні будинку. 

Ґедзь обернувся, але мить втіхи негайно розчинилася в хмарі сум’яття і страху, що панували в його душі. Злотний (рука — в кишені прекрасного смокінга) запитально дивився на нього. 

— За мною стежили, Хаббаре! — прорвало Ґедзя. — Ветінарі послав когось із... 

— Будь ласка! Присядь, Кріспіне. Гадаю, тобі потрібна добряча доза бренді, — він зморщив носа. — Чи я мав би сказати «ще одна добряча доза бренді»?  

— Не заперечуватиму! Я просто мусив, розумієш, пропустити парочку сніфтерів[28], аби заспокоїти нерви! Що за день! — Ґедзь бухнувся в шкіряне крісло. — Ти знаєш, що майже всю другу половину дня під банком стовбичив шпик при виконанні? 

— Гладкий? Сержант? — спитав Злотний, подаючи йому склянку. 

— Гладкий, так. Звання я не розібрав, — форкнув Ґедзь. — Я не маю справ зі Сторожею. 

— Зате я маю, — сказав Злотний, скривившись від видовища вживання такого чудового бренді в такий Кріспінівський спосіб. — І я маю підстави вважати, що сержант Колон має звичку стовбичити біля великих будівель не через острах того, що їх вкрадуть, а просто тому, що полюбляє спокійні перекури в захищених від вітру місцях. Він клоун, його нема чого боятися. 

— Так, але сьогодні вранці до того старого дурня Сирборо приходив податковий інспектор... 

— Хіба це щось незвичайне, Кріспіне? — заспокійливо проказав Злотний. — Дай-но тобі долити... 

— Ну, вони приходять раз чи два на місяць, — погодився Ґедзь, простягаючи порожню склянку, — але... 

— Тобто нічого незвичайного. Ти робиш з мухи слона, любий Кріспіне. 

— Ветінарі наказав за мною стежити! — знову заверещав Ґедзь. — Цього вечора біля мого будинку нишпорив якийсь тип у чорному! Я почув шум, визирнув і побачив його в кутку мого власного саду! 

— Може, то був якийсь злодюжка? 

— Ні, я сплатив Гільдії повну суму! І ще я впевнений, що по обіді хтось побував у самому будинку. В моєму кабінеті речі не на місцях. Я непокоюся, Хаббаре! Це ж саме я під