Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Їх розстріляно на розі Двох холодних, сніжних вулиць. Сльоз Не було, Тільки кров. Місяць – вибіг… в хмари знову. Поранковий вітер віяв, Обгортав сторожким жалем. Всі Лежали Горілиць. Не ридали кам’яниці. Подивились хмуро вікна. Тихо-тихо-тихо… 2 Світяться, світяться Радісні блискавки далеких вибухів — Зорі незбагненні нового життя… Заховане раніш в душі глибоко Свавільною хвилею котиться Радісного визволення почуття. Світіться ж, блискавки! Вибухи, гримайте! Загойте серце, розідране болем… Розтрощіть тюрму із залізними дверима, Ґрати осяйте погрозою-виблиском… Волі! Повалений бог

Так як же, дійсно, це сталося, що я покохав її? І що це таке було: чи справжнє кохання, чи скороминучий захват? Чи просто природний вихід для свойого суму знайшла душа? Я досі не знаю.

Був такий мент у мойому житті, коли все здавалося занадто обридлим, зайвим, непотрібним, – все, починаючи з оточення і кінчаючи власною істотою. Співупав він із великою політичною зміною, при котрій щохвилини могла округи поллятись кров, і, лягаючи звечора, не був певним, чи встанеш уранці. Потім було багато таких змін і більш страшних, але тоді це творилось вперше і тому так шарпало нерви.

Уже десь близько надірваним та непохитним голосом про щось кричали гармати, ніби переконуючи переляканих людей у своїй швидкій перемозі, а вечорами місто наповнялось незгідним гамором рушниць. Хитро причаївшись, вони чекали менту, коли натомлені довгою промовою гармати переводили дух, і тоді, раптом знахабнівши, починали свою суху гавкотню. Одного разу навіть, як зірвана з місця зграя галок, схвильовано загомоніли кулемети, намагаючись розповісти про щось, таке важливе й негайне. Але зараз же й змовкли, немов спіймані на недозволеному й покарані.

Багато днів тяглося це і чим далі, тим важче був тягар у душі і тим більш прагнулось Великого Спокою і… ласки. Еге, так, хорошої м’якої ласки. Хотілось зробитись маленьким затурканим киценятком, скочити на коліна і, задоволено муркотячи, тертись об ласкаво схилені груди. А хіба киценяткові не все одно, об чиї груди тертись? Аби теплі та м’які!

А я вже давно не мав любої жіночої ласки. Може, тому ця жінка прийшла й узяла мене зо всією моєю бажаючою кохання істотою, як належну їй. Вона не була вродливою, але я кохав її; не вміла, не була спроможною дати мені щастя, але я був щасливим. Був щасливим і кохав, бо і тоді, і ще довго потім, прокидаючись уночі, шепотів її ім’я. І на вулиці почасту мимохіть і не до речі власним думкам зривалось воно. А одна лише гадка про неї наповнювала душу спокоєм.

І тепер мені не дуже хочеться поратись у цьому почутті та означати його якоюсь конкретною назвою. Не однаково хіба, як воно зветься: кохання, захват, зненависть? Душа бажала ласки і спокою – вона їх досягла.

Я кохав її. Іноді не міг навіть дивитись на інших жінок.

Але весь час не кидав шукати. Шукав її, Справжню.

Відколи почав жити, шукаю. Відколи став на шлях життя, знаю, що десь є Вона, яка мусить доповнити мою істоту, оплодити її вогнем творчого духу; Вона, без котрої цілком