Читати книгу - "Спомини"

у 1925–1927 pp. викладав на ювенаті в Малій семінарії отців-редемптористів у Збоїщах біля Львова. У 1927 р. переведений до Станиславова, де займався місійною діяльністю. З 1928 р. переїхав до монастиря редемптористів у Ковелі та розпочав місійну діяльність на Волині, Поліссі та в Білорусі. З 1935 — ігумен монастиря у Станиславові. У 1941 р. розпочав місійну працю в Кам’янці-Подільському, але незабаром, на вимогу німецької окупаційної влади, змушений був покинути ці терени і переїхав до Тернополя, де став ігуменом. Після приходу радянської влади, 26 липня 1945 p., був заарештований. По двох роках слідства був засуджений до розстрілу, але покарання було замінене на 10 років ув’язнення, яке він відбував у Кіровській обл. та в шахтах Воркути. Звільнений у 1955 p., повернувся до Львова і продовжував підпільно душпастирювати. У 1959 р. Рим іменував його єпископом, а 4 лютого 1963 р. в Москві митрополит Йосиф Сліпий уділив йому єпископські свячення. За релігійну діяльність був удруге заарештований 2 січня 1969 р. і засуджений на три роки позбавлення волі. Покарання відбував у тюрмі посиленого режиму в Комунарську на Донбасі. Після відбуття строку в січні 1972 р. радянська влада вислала його до родини в Югославію. Відвідавши рідну сестру в Загребі, Величковський прибув до Риму, де зустрічався з кардиналом Йосифом Сліпим та мав приватну авдієнцію в папи Павла VI. У серпні 1972 р. на запрошення митрополита Максима Германюка приїхав до Канади і невдовзі помер 30 червня 1973 р. у Вінніпегу. 27 червня 2001 р. під час пастирського візиту в Україну папа Іван Павло II проголосив єп. Величковського блаженним. 16 вересня 2002 р. відбулася ексгумація нетлінних мощів владики Величковського та перенесення їх до храму св. Йосифа у Вінніпеґу. У Львові діє Музей блаженного Василя Величковського (пл. Соборна 11/3). Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 273–368.(обратно) 488

Едуард VIII (Edward Albert Christian George Andrew Patrick David, 1894–1972) — король Сполученого Королівства та Британських домініонів, імператор Індії з 20 січня до 11 грудня 1936 р. Не був коронований, бо зрікся королівського престолу, щоб одружитися з американкою Волліс Сімпсон (розлученою, що формально перебувала в другому шлюбі). Після відречення отримав титул герцога Віндзорського. Мав зв’язки з Гітлером та нацистськими колами. У 1940–1945 pp. був губернатором Багамських островів. Після війни жив у Франції. У 1951 р. видав автобіографію: Duke of Windsor. A Kings Story: The Memoirs of the Duke of Windsor. London 1999. Про нього див.: Philip Ziegler. King Edward VIII: The official biography. London — New York 1991.

(обратно) 489

Юзеф Климент Пілсудський (Józef Klemens Piłsudski, 1867–1935) — польський військовий та політичний діяч, начальник Польської держави у 1918–1922 роках, її перший маршал після травневого перевороту 1926 р. Його дружина Александра Щербінська (Aleksandra Piłsudska-Szczerbińska, 1882–1963) з двома доньками Вандою та Ядвіґою після окупації Польщі радянськими військами 17 вересня 1939 р. виїхала спочатку до Вільна, далі до Ковна (Каунаса) в Литві й нарешті до Риги (Латвія). Звідти вона літаком відлетіла до Швеції, а далі до Лондона. Див. її спогади: Aleksandra Piłsudska. Wspomnienia. Warszawa 1989, с. 32.

(обратно) 490

Мати Йосифа (Олена) Вітер (1904–1988) — монахиня-студитка, ігуменя Свято-Покровського жіночого монастиря студійського уставу в с. Якторові на Львівщині. Родом із с. Миклашів біля Львова, із змішаної польсько-української родини. Її дитинство пройшло в Австрії, у 1918 р. сім’я переїхала до Львова, у 1921 р. Олена вступила до медінституту, але після смерти батька (1922) покинула навчання і вступила до василіянського монастиря. Незабаром митрополит Шептицький покликав її до організації студитського жіночого монастиря у с. Якторів, в якому вона стала наставницею новичок, а з 1932 р. — ігуменею. З приходом більшовиків у 1939 р. монастир у Якторові був знищений, сестри змушені були зняти монаший одяг і влаштуватися на світські роботи. Йосифа Вітер почала працювати секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина; вона далі підтримувала зв’язки з ОУН, організовувала нелегальні переходи підпільників за кордон. Внаслідок невдалої спроби переправити на Захід священика та члена ОУН Ярослава Чемеринського в 1940 р. була заарештована, потрапила в тюрму на Лонцького й була засуджена до страти. Через наступ німецьких військ вирок не встигли виконати, і сестра Йосифа чудом урятувалася. За німецької окупації відновила свій монастир, надавала медичну допомогу пораненим підпільникам, давала притулок їхнім та єврейським дітям. З другим приходом радянської влади була знову заарештована 12 квітня 1945 р. і засуджена на 20 років таборів. У 1956 р. її справа була переглянута і 29 березня сестра Йосифа вийшла на волю. Повернувшись в Україну, прописалася в містечку Скалат на Тернопільщині, але жила переважно у Львові, керувала підпільним монастирем сестер-студиток, для якого придбала кілька домів. 19 лютого 1976 р. Інститут Яд Ва-Шем визнав сестру Йосифу праведницею народів світу. Померла 15 листопада 1988 р. Про неї див.: Володимир В’ятрович. Історія з грифом “Секретно”. Українське XX століття. Львів 2013, с. 207–220.

(обратно) 491

Насправді цей “уповноважений” не мав безпосереднього стосунку до діяльности Ради у справах релігійних культів, за представника якої себе видавав, а був співробітником радянських спецслужб. То був радянський розвідник, підполковник держбезпеки Сергій Тарасович Даниленко-Карін (1898–1985). Походив він із с. Високі Байраки Кіровоградської обл., з бідної селянської родини. У 1911–1919 pp. навчався в комерційному реальному училищі, після закінчення якого добровольцем вступив у Червону Армію. У січні 1921 р. після нетривалого арешту був завербований органами держбезпеки і став чекістом, взявши собі псевдонім “Карін”. З 1925 р. — член КП(б)У. Брав активну участь у розгромі українського повстанського руху та операції з арешту генерала Юрія Тютюнника в червні 1923 р. У 1929–1931 pp. був начальником 3-го відділення Секретного відділу ГПУ УРСР, у 1931–1934 — працював шпигуном за кордоном в осередках політичної еміграції. У 1934 р. повернувся в УРСР і став заступником начальника відділу Голового управління держбезпеки НКВС УРСР. У червні 1937 р. заарештований та відправлений до Москви за звинуваченням в участі у т. зв. “змові Балицького” та створенні антирадянської націоналістичної організації; провів 26 місяців під слідством у Лефортово та Бутирській тюрмі, але провини не визнав і 22 жовтня 1939 р. був звільнений та поновлений у партії. У 1940 р. за станом здоров’я змушений був піти на пенсію, але з 1941 р. знову почав працювати в групі підготовки партизансько-диверсійних заходів, брав