Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Я ще раз стерла декілька душ які зібрав для тренування Грейсон. Коли вони закінчилися, він обдарував мене задоволеним поглядом і я могла вже нарешті повернутися назад. Сховавши темряву навколо знову посвітлішало, стало більше повітря і температура знову повернулася в норму. Я з полегшенням видихнула повітря, бо знову відчувала стукіт власного серця і тепло.

– Я вражений Маріє! Іншим потрібно було значно більше часу і практики, щоб опанувати це, а в тебе вийшло одразу! Так, ще й без ніяких ускладнень! – гордовито міркував у голос темний начебто це він все це зробив.

– Я вже колись так робила – зізналася, перебиваючи палку розповідь Грейсона.

– Справді! Ти вчилася цього? – допитувався.

– Ні – похитала головою, як на мене, це не та річ якою варто пишатися – це в мене сталося випадково, що я ледве не стерла душу ще живої людини. На жаль… – останнє слово я промовила пошепки майже нечутно, але привид почув.

– На жаль? – підвів запитально брову вимагаючи відповіді.

– Скажімо ця людина одна з моїх головних болей через яку я змушена летіти назад.

– Зрозуміло. Ти шкодуєш що не вбила її ще тоді? – раптом запитав.

Я не знала що відповісти. Чи я й дійсно шкодувала що ненароком цього не зробила? Хочеться вимовити “ні”, але все моє нутро волало “Так, я шкодую про це! Я шкодую, що не прибила Жадану ще тоді коли проганяла з власного будинку!” Бо інакше в мене б не з'явилися нові проблеми і ми з Ноксором могли просто тут перечекати кінець, або і зовсім тут оселитися. Десь поблизу моря.

– Можеш не відповідати якщо не хочеш. Я зрозумію якщо твоя відповідь “так”, але ти не бажаєш про це казати. 

Мені наче камінь з плечей! Що мені не довелося розповідати це в голос. І за це я була безмежно вдячна Грейсонові.

Раптом ми здригнулися від голосного грюку дверима і гучної лайки. Ми обернулися до сходів на яких скоро з’явився Соні.

– Клятий птах! – роздратовано бурчав собі під ніс дракон.

– Щось сталося? – запитав Грейсон уважно оглядаючи дракона.

– Та клята ворона причепилася! Cхоже в неї десь тут гніздо, от і кидається на все що рухається, а про свою не невидимість я вже встиг забути.

– Який жах Беласе, твого зовнішнього вигляду навіть пташки не виносять – промовив темний розтягуючись у лукавій посмішці.

– Що?! – обурився дракон – На себе подивися старий всохлику!

– А я й дивлюсь. І мушу визнати, я б не витримав ходити ціле життя з моською як у тебе. – навмисне скривився темний – Те діло я… 

Дракон перебив Грейсона не давши тому договорити.

– Старий, сивий дід і напевне вже ніжки від віку тремтять, а десь під цими шарами твого одягу ховається гарненьке пузо що тільки й чекає поки ти розслабишся. Напевне важко увесь час втягувати живіт – єхидно дав опис Грейсона Соні що задер до гори підборіддя, склавши на грудях руки, розтягнувшись у глузливій посмішці.

– Та мені всього лише сорок дев’ять, малий засранцю! – збурено випалив темний – І немає в мене ніякого пуза! Теж мені вигадав нісенітниці!

– Отож-бо, тобі було цілих сорок дев’ять коли ти згинув і ще хтозна скільки минуло років після твоєї смерті. І те що ти загинув у такому віці і не змінюєшся зовнішньо не робить з тебе молодого. Та й в мене почали закрадатися такі думки, що ти навіть мене обігнав у роках, діду – спеціально дражнився дракон, виводячи з себе Грейсона що накуксився мов дощова хмара.

– Ах ти малий пуцьвірінок!

– Я можливо й так. Хоч мене і дев’яносто років, але я дракон, так що це можна рахувати як виключення. Бо я загинув зовсім нещодавно, а серед драконів я ще не вважаюся дорослим, поки мені не стукне сотня.

І чого вони так зчепилися щодо віку? Вони ж привиди, хіба їм не має бути все одно? Бо вони по суті більше не старіють зовні. Он Ноксору двісті п'ятдесят три і він з цього приводу зовсім не париться. А мені двадцять три, принаймні у моєму тілі мені було саме стільки років, а щодо цього тіла я не впевнена. Можливо воно молодше від мого або ж і ні, просто виглядаю молодо, а вік все той же.

Ех, спочатку ж ми летіли до Драґару, бо Ноксор хотів тут знайти як продовжити мені життя. Хоча я щось сумніваюся що таке можливо. То краще насолоджуватися цим відведеним для мене часом разом з ним, поки моє не на щастя коротке життя не закінчилося. 

Раніше сто або ті ж дев’яносто років здавалися для мене цілою вічністю, а зараз цього для мене так за мало! Адже він буде жити далі, а я так і не зможу бути з ним у цей час. Та що там в той… я зараз не можу бути з ним, бо не маю жодного уявлення де він бляха є!

– Маріє, з тобою все добре? Виглядаєш сумною – запитав несподівано Соні. 

Я й не помітила що вони затихли і обоє якось стривожено дивилися на мене.

– Ну… – нахмурилась, бо не знала що відповісти.

– Тебе щось турбує дитино? – м’яко запитав Грейсон.

– Не знаю… Можливо. Це стосовно Дикого, я… – слова почали застрягати в горлі боячись бути почутими – я не можу його знайти ще відтоді, як він втік з нашої зустрічі біля альтанки. І… я ще й досі його не де не бачила. – випалила підвівши на привидів погляд які… дивилися на мене спантеличеним поглядом. Начебто я щось не те сказала.

– В сенсі ти його не бачила, аж від того дня? – трохи загальмовано запитав Грейсон що по кутиках очей в нього, аж зморшки залягли настільки він намагався зрозуміти що я тільки що сказала. 

А я і далі не могла второпати що не так.

– Так, відколи він тоді пішов я ще ні разу його не бачила. Я навіть ходила декілька разів до нього в покої, але Дикого так там і не застала. Навіть покоївки казали що його вже давно там не було. – пояснила йому.

Дракон з темним вилупили на мене ще більше здивовані і спантеличені погляди. Вони перезирнулися між собою шукаючі один в одного відповідь на це питання, але схоже так і не знайшли її. Та що це з ними? Їм наче плівку зажувало.

– Тобто ти не пам’ятаєш як Дикий тебе забрав звідси? – запитав Соні.