Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

- Хто він? - одразу приголомшила я запитанням Лізу, щойно та з'явилася в полі мого зору, - Точніше вони. Твій чоловік. Дрого. Лізо, прошу, скажи! Я більше не можу чути недомовленість. Набридло. У мене скоро мізки лопнуть від нескінченних запитань. 

Привітна посмішка одразу зникла з її обличчя. Вона зам'ялася і спробувала злиняти з холу, куди я щойно зайшла, послужливо доставлена людьми Дрого. Сам він мене відвести в золоту клітку не спромігся.

Спробувала? Ліза реально зникла. Щойно була і за мить розчинилася в повітрі. Що за...?

- Ліза! - марно прокричала я в порожнечу.

Поруч одразу ж утворилися два непоказних індивіди. Від такого типажу тільки-но відведеш погляд, одразу ж забуваєш, який вони мають вигляд. Шикарні представники кіношних найманих убивць.

- Що? - у безсилій злобі крикнула на них я.

Два брати акробати переглянулися і, зрозумівши, що мені нічого не загрожує, зникли. Та що ж за люди такі? А чи люди?

Мені потрібне перезавантаження. Терміново! Попри всі мої старання алкоголь я не знаходила. По середині, не надто гарного в чужому домі процесу, мене застало цілком закономірне запитання:

- Ти що робиш?  

- Шукаю ключі в нірвану, - злобно огризнулася я.

А не потрібно було ганебно тікати.

- Спиртного в домі немає, - одразу зрозуміла мене Ліза.

- Ліків немає, спиртного немає, їжа хоч є? - цілеспрямовано йду в бік кухні. Сподіваюся!

Благо вгадую. Ця... не хороша особистість опиняється просто переді мною. Як так?

- Їжі теж немає. Ти подумай, чого хочеш, і скоро все доставлять.

Комплекції ми були майже однакової. Відштовхнути її не проблема. Але! Щось мене зупиняє. Передчуття якесь! Вона явно сильніша.

- Гаразд, піцу сирну. І шампанське. Рожеве, - схрещую руки на грудях і нахабно примружую очі, - Хоча ні. Пиво хочу. Темне.

- Та хоч фіолетове, - фиркає дівчина, дістаючи із задньої кишені коротких шортів телефон.

- Таке не хочу! Я відповіді хочу, Лізо! Ти нормальна людина? Жіночу солідарність можеш увімкнути?

- Я не зовсім людина, Ань, - приголомшує вона мене.

- У сенсі? Ти така сама, як Дрого? Хто ви такі, чорт забирай? - знову зриваюся я на крик.

Ліза, надрукувавши текст у телефоні, повертає його назад у задню кишеню.

- Не потрібно так кричати. У мене вуха ніжні. Буде тобі і пиво, і піца.

- А відповіді будуть? - тисну я словесно, фізично розумію, що не зумію.

- Аню, я не можу тобі нічого сказати. Це тільки між вами. Дрого сам усе розповість, коли вважатиме за потрібне. Не втручай в мене. Не дивлячись на захист Влада, я твого Дрого все одно побоююся, хоча і знаю, що він нічого мені не зробить. Але він занадто пригнічує собою. Його занадто багато. Думаю, ти мене розумієш.

Ще й як! Звичайна людина не може так впливати на інших. Та й витворяти всі ті свої штучки.

- Значить не скажеш! - ствердно киваю головою.

- Соррі, - розводить руками.

Уперше оцінюю її зовнішність. Натуральна блондинка. Дуже гарна. Цікаво ближче подивитися на її чоловіка. В аеропорту я його не особливо роздивилася. Була зосереджена на іншому. Пам'ятаю тільки таку саму потужну енергетику навколо, яка відчувалася інтуїтивно.

- А ось і наша невловима Анна! - бійтеся бажань своїх.

Повертаю голову й одразу натикаюся поглядом на красивого брюнета. Одразу б закохалася, от тільки вже "оброблена" його братом. Ліза правильно розуміє мій ступор. Підходить до чоловіка й обіймає його за талію. На вигляд така тендітна поруч із ним.

- Аню, це мій чоловік Влад! - він у відповідь дбайливо цілує її у скроню.

Ревнує і навіть не приховує цього. Кого і до кого? Я безнадійно й назавжди загрузла в Дрого. Зараз же просто милуюся красивою картинкою. Дуже ефектна пара. Вона під охороною грізного Цербера зростом метр із кепкою. Перебільшую, звісно, але на тлі двометрового альфа-самця Ліза виглядає забійно. І няшно! Він весь такий брутальний, а вона ніжна-ніжна. На вигляд. Насправді підозрюю, що далеко не так.

- Та я вже зрозуміла якось! - простягаю руку для привітання, - Анна, заручниця ситуації. Може хоча б ви мене просвітите про своє походження. А то двоє інших відмовчуються. Або відмахуються відмовками, - не знаю, де беру сміливості так із ним розмовляти, але вперто продовжую, - Набридло слухати безглузде базікання.

- Нічого собі! - тягне він, відчутно міцніше притискаючи Лізу до себе, але мою руку потискає, під незадоволений погляд своєї ревнивиці, - Братик хоробрості відвалив?

- У своєму арсеналі відкопала, - верхню кінцівку відразу прибираю від гріха подалі, надто злісний погляд у Лізи.

Влад сміється і знову цілує свою дружину вже не скромничаючи. По-дорослому. У засос. Хоча де він і де ця недоречна риса характеру в цій особистості? Видно, що любить. Порве будь-кого за неї. Накриває заздрість. Біла. Чесно! Єлизавета мені подобається. Та й до її чоловіка я жодних зазіхань не маю. Зі своєю б печерною "людиною?" розібратися. Хочу також. Просто! Без складнощів.