Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Я вас попереджав... Нічого героїчного, для письменницького пера. Були думки, що наче ж не воєнний час, чому я мушу важити життям, поки хтось спатиме з моєю дружиною. Чому знов я, а не він? Щиро кажучи, не бачив я там героїв. Шаленців бачив, яким начхати на власне життя, зухів і хватів теж вистачало, тільки вони там були ні до чого. Я й сам маю грамоти й подяки. Але це через те, що мені не страшно було помирати. Наплювать! Це навіть був вихід. Поховали б із почестями. І на казенний кошт...

...Там ти зразу потрапляв у фантастичний світ, де поєдналися кінець часів і кам’яний вік. А в мені ще й усе загострено... Оголено... Жили в лісі. В палатках. За двадцять кілометрів від реактора. «Партизанили». «Партизани» — це ті, кого беруть на навчальний воєнний збір. Вік — від двадцяти п’яти до сорока років, багато з вищою освітою, з середньотехнічною, я, до речі, вчитель історії. Замість автоматів видали нам заступи. Перекопували сміттєзвалища, городи. Жінки по селах дивилися й хрестились. Ми в рукавичках, респіраторах, маскхалатах... Сонце пряжить... З’являємося в них на городах, як чорти. Інопланетяни якісь. Вони не розуміли, чому ми перекопуємо їм грядки, вириваємо їхній часник, капусту, коли часник як часник, капуста як капуста. Бабки хрестяться й голосять: «Солдатики, це що ж — кінець світа?»

У хаті піч топиться, сало шквариться. Дозиметра приставиш: не піч, а маленький реактор. «Сідайте, хлопчики, до столу», — кличуть. Припрохують. Відмовляємося. Просять: «Сто грам найдем. Сідайте. Розкажіть». А що розказувати? На самому реакторі пожежники топтали м’яке паливо, воно світилося, а вони не знали, що то таке. Де вже нам знати?

Ідемо відділом. На всіх — один дозиметр. А в різних місцях — різний рівень: один із нас працює, де два рентґени, а інший там, де десять. З одного боку самоправство, як у зеків, із другого — страх. І загадка. Але я не мав страху. Дивився на все відсторонено...

На вертольоті прилетіла група вчених. У ґумовому спецодязі, високих чоботях, захисних окулярах... Космонавти... Підходить до одного бабка: «Ти хто?» — «Я — вчений». — «Ах, ти вчений, ти подиви на нього, як вистроївся. Замаскувався. А ми?» І за ним — із кийком. Мені не раз мелькало, що колись учених ловитимуть, як у середньовіччі лікарів ловили й топили. Палили на вогнищах.

Я бачив чоловіка, перед очима якому ховали його дім... (Встає й відходить до вікна). Лишилася свіжа могила... Великий прямокутник. Поховали його колодязь, його сад... (Мовчить). Ми — ховали землю... Зрізали, скочували її грубими верствами. Я вас попереджав, нічого героїчного...

Повертаємося пізно ввечері, бо працювали по дванадцять годин на добу. Без вихідних. На перепочинок тільки ніч. Значить, їдемо на бетеері. Йде порожнім селом чоловік. Ближче: молодий хлопець із килимом на плечах. Неподалік «Жигулі»... Гальмуємо. Багажник напханий телевізорами й обтятими телефонами. Бетеер розвертається й тараном: «Жигулі» на гармошку, як бляшанка з-під консервів. Ніхто слова не зронив...

Ховали ліс... Дерева пиляли по півтора метри, запаковували в целофан і скидали в могильник. Уночі не міг заснути. Заплющу очі: щось чорне ворушиться, перевертається... Як живе. Живі шари ґрунту. З жуками, павуками, черв’яками... Я нікого з них не знав, не знав, як звуться... Просто — жуки, павуки. Мурахи. А вони малі й великі, жовті й чорні. Такі різнобарвні. У котрогось поета читав, що тварини — це окремий народ. Я їх вбивав десятками, сотнями, тисячами, не знаючи навіть на ім’я. Руйнував їхні оселі, їхні тайни. Хоронив... Хоронив...

У Леоніда Андрєєва, якого я дуже люблю, є притча про Лазаря, який зазирнув за межу дозволеного. Він уже чужий, він уже ніколи не буде своїм серед людей, дарма що його Христос воскресив...

Може, годі? Розумію, вам цікаво, тим, хто там не побував, завжди цікаво. Один Чорнобиль — у Мінську, другий — у самій зоні. Десь у Європі — третій. У самій зоні вражала байдужість, із якою про нього говорили. У мертвому селі зустріли старого. Живе сам. Питаємо його: «А не страшно?» А він нас: «А чого страшно?» Не можна цілий час жити в страхові, людина негодна, минає трохи часу й починається буденне людське життя. Звичайне... Нормальне... (Захопившись, веде далі). Чоловіки пили горілку. Грали в карти. Залицятися до жінок. Зачинали дітей. Багато розмовляли про гроші. Але не за гроші там працювали, мало хто за самі тільки гроші. Працювали тому, що треба було працювати. Сказали — працювати. І не допитувались. Мріяли про службові підвищення. Хитрували, крали. Сподівалися на обіцяні пільги: одержати квартиру поза чергою й вибратися з бараку, влаштувати дитину в дитсадок, купити машину. Один у нас перестрашився, боявся вилізати з палатки, в Гумовому саморобному костюмі спав. Боягуз! Його виключили з партії. Він кричав: «Я хочу жити!» Все мішма... Зустрічав там жінок, які самі приїхали, самохітно. Рвалися. Їм відмовляли, пояснювали, що потрібні водії, слюсарі, пожежники, проте вони все одно їхали. Все мішма... Тисячі добровольців... Добровільні студентські загони й спеціальний «воронок», що чигає по ночах на запасників... Збирали речі... Грошові перекази в фонд потерпілих, сотні людей, які задурно пропонували кров і кістковий шпік... І водночас усе можна було купити за пляшку горілки. Почесну грамоту, відпустку додому... Один голова колгоспу привезе в загін дозиметристам ящик водки, щоб його село не вносили в список на евакуацію, другий віддасть теж ящик водки, щоб його колгосп виселили. Йому вже трикімнатну квартиру в Мінську пообіцяли. Радіовимірювань ніхто не перевіряв. Нормальний російський хаос. Так ми живем... Щось там списували, продавали... З одного боку — гидко, з другого — а йдіть ви всі к дідьчій матері!

Прислали студентів. Вони на полях лободу виривали. Гребли сіно. Кілька пар було зовсім молодесеньких. Подружжя. Вони ще за руку ходили. Дивитись було несила. А місця такі гарні! Така благодать! Жах був ще жахливіший від того, що гарно. І людина мусила звідти йти. Втікати, як злодій. Як злочинець.

Щодня привозили газети. Я читав самі заголовки: «Чорнобиль — місце подвигу», «Реактор переможено», «А життя триває». Були в нас замполіти, проводились політбесіди. Нам казали, що ми мусимо перемогти. Кого? Атом? Фізику? Космос? Перемога в нас не подія, а процес. Життя в борні. Звідси така любов до пожеж, повенів... Землетрусів... Потрібне місце дії, щоб «виявити мужність і героїзм». І почепити прапора. Замполіт читав із газет замітки про «високу свідомість і чітку організованість», про те, що через