Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Помилуй і прости. Роман-покаяння 📚 - Українською

Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Помилуй і прости. Роман-покаяння" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 39
Перейти на сторінку:
і став перед сином.

— Я твій отець і, навіть смерті бажаючи, не хочу зла, — засокорив дід. — Не думай, сину, що смерть — це найбільше зло на землі. Є ще страшніші муки, і смерть від них — єдине спасіння…

— Я знаю, чого ви волієте, — сказав, незворушно дивлячись у дзеркало, стрийко. — Вам невтямки, чому, коли мене не вбили, сам не застрелився. А що я вдію, коли мене куля не бере. Не раз ліз на погибель, а смерть тікала… Якийсь невидимий добрий ангел весь час оберігав, рятував мене. Стількох перебили, що й лічити забув, а мене незрима рука затуляла… — Того ж дня, коли нас розбили, — вів далі розмову, — хотів себе застрелити. І пішов лісами, щоб підшукати місце, де мене ніхто не знайде і не поглумиться. Півдня йшов, аж поки не зупинився. А потім став на горі востаннє глянути на світ. І раптом побачив, як у долині, такій самій, як біля Віщунки, оре хлопець із молодою дівчиною. І повиділося мені, що відколи світ білий, так красно ще не світило сонце, не співали птахи, ніколи ще не зеленіли дерева, як тої миті. А вони орали. Хлопець часто зупинявся біля борозни, ловив дівчину і цілував серед поля. А коні, відвернувшись, спліталися шиями і теж цілувалися. І всі були такі щасливі, що я аж закричав. Спершу хотів збігти в долину, перестріляти і закоханих людей, і коней. Бо ж чому, чому, коли мені так нестерпно тяжко на душі, хтось має бути щасливим на цій землі, хтось може любити і думати про день прийдешній?.. — стрийко тяжко зітхнув, сумно усміхнувся. — Але якась невидима сила відвела мою руку від чужого щастя…

Він встав із-за столу, підійшов до дзеркала. Вдивляючись у глибину срібного скла, продовжив:

— Замість того, аби покінчити з собою, раптом дико захотів жити. Аби теж отак орати, когось любити і щоб мене хтось любив. Не повірите, але й сам не відаю, як дійшов додому. Тиждень дерся через хащі, гори, а в очах мені всю дорогу цілувалися молоді орачі, спліталися шиями коні… Коли схопився, увидів на обрії Віщунку і, вже не думаючи ні про що, дався до неї. Але й тут спокою не знайшов. Весь час переді мною оте поле. Господи, коли б сила і воля, я вирвав би собі з голови в’єдно з очима оту закохану пару орачів і щасливих коней. І те найсвітліше на землі сонце, і тих найспівучіших птахів, і ті найзеленіші дерева теж вирвав би з очей і тоді би вже спокійно застрелився.

Виговорившись, стрийко полегшено зітхнув, наче скинув величезний камінь, котрий довго з непомірними муками носив на собі.

— Ну що ж, сину, раз твердиш, що ти гріх мій і доля вже до смерті зв’язала наші руки, то мусимо змиритися, — сказав покірно дід. — Я передчував це і підготувався.

Встав, підійшов до шафи і взявся відтягати її.

— Поможи мені, — попросив.

Стрийко байдуже підставив плече й штовхнув. Заскрипівши, шафа посунулась на середину хати. Дід дістав з-під ліжка австрійський багнет, застромив у шпарину між дошками й вправно відчинив вхід у потаємний погріб. Вільгістю і пліснявою дихнуло із підземелля.

— Палаци мені не настарали за життя, але могилу викопали гарну, чистеньку й, головне, затишну. Не один бідолаха мрець позаздрив би… — підсік стрийко Михайло.

— Що вдієш? Людям будують, а звірам риють, — не залишився в боргу дід.

Коли стрийко влаштувався в погребі і шафа знову стала на звичне місце, дід, знемагаючи від цікавості, підійшов до дзеркала.

«Чого ж це так пильно весь час у нього задивлявся син?» — непокоїла думка. Підніс лампу, освітив позолочену раму. І тут рука здригнулася. У глибині дзеркала, немов у велетенській скляній клітці, бився величезний птах. Якась невидима сила тиснула на нього, і птах, гамселячи по незримих стінах, намагався вирватись із дзеркального полону, наздогнати когось, хто зникав перед його очима удалині…

«Бідна птахо, яка ти нещасна, — подумав дід. — Як же тебе випустити? Але почекай… Чи не Дзьобаком ти будеш?» — майнув страшний здогад.

Зняв зі стіни дзеркало, вийшов з хати. Зупинився перед зрубом колодязя, роззирнувся і, не довго думаючи, кинув дзеркало в темну глибину. Вода в колодязі злякано скрикнула, потім зашипіла, а ще по якомусь часі забулькотіла і спалахнула синім-синім полум’ям. Цей ледве видимий вогонь тихо, холодно палахкотів усю ніч, а на світанку дід побачив, що вода в колодязі зникла, оголивши обвуглене дно.

Наступної ночі стрийко Михайло, тільки вибравшись із підземелля, глянув на стіну, де висіло дзеркало.

— Куди воно ділося? — запитав стривожено батька.

Дід, не лукавлячи, розповів усю правду.

Стрийко розчаровано помовчав і з гіркотою сказав:

— Ви домоглися, няню, свого. Настає кінець… Тепер мене вже справді ніхто не порятує, ніякий ангел-хранитель не відведе біди.

9

… — Ось так ми й почали жити удвох з Михайлом, — сказав нам тепер дід. — Я під сонцем, а він — під землею. Кожної ночі вилізав з погреба і ми не могли наговоритися. І що мене дивувало — Михайло згадував тільки пережите і ніколи не питав, що твориться зараз у селі… Минали дні, тижні. Я мало-помалу, взявши гріх на душу, переповів йому про все, що творилося на білому світі, як відібрали від мене землю, а ваш батько ще й помагав… Він не хотів убивати вашу матір, — раптом схопився дід, але тут же посковзнувся на східцях і сторчма полетів на двір. Хутко піднявся й, навіть не обтрусившись від снігу, приклав руку до серця і почав нас запевнювати: — Клянуся, діти, він зовсім не мав на думці стріляти в матір. Навіть і на вітця б не пішов, але зовсім здичавів. Дивився на душевні муки, як мені тяжко за землею, за худобою відібраною, і ще більше лютів… А того вечора Михайлові тридцять минуло. Я на свою голову дав йому вволю напитися і сам мертв’яком зліг. Не зміг вберегти його, бо не чув, коли виліз він із підземелля і пішов до вашого обійстя зводити з вашим вітцем рахунки. Пішов та й навіки…

…Прислухаючись до кожного звуку надворі, найменшого шелеху в хаті, він обережно зачинив вхід у схрон. Відтак випростався, полегшено зітхнув, але не встиг зробити кроку, як раптом відчув, що страшна, невидима сила сплеснула величезною хвилею за спиною і почала давити на нього.

«Що це? — подумав перестрашено. — Невже божеволію? Але… але я все бачу, розумію… Я при повній свідомості…»

Зібравши останки сил, ледве втримуючись на ногах, увійшов у сіни. Зачерпнув

1 ... 28 29 30 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помилуй і прости. Роман-покаяння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Помилуй і прости. Роман-покаяння"