Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я твій отець і, навіть смерті бажаючи, не хочу зла, — засокорив дід. — Не думай, сину, що смерть — це найбільше зло на землі. Є ще страшніші муки, і смерть від них — єдине спасіння…
— Я знаю, чого ви волієте, — сказав, незворушно дивлячись у дзеркало, стрийко. — Вам невтямки, чому, коли мене не вбили, сам не застрелився. А що я вдію, коли мене куля не бере. Не раз ліз на погибель, а смерть тікала… Якийсь невидимий добрий ангел весь час оберігав, рятував мене. Стількох перебили, що й лічити забув, а мене незрима рука затуляла… — Того ж дня, коли нас розбили, — вів далі розмову, — хотів себе застрелити. І пішов лісами, щоб підшукати місце, де мене ніхто не знайде і не поглумиться. Півдня йшов, аж поки не зупинився. А потім став на горі востаннє глянути на світ. І раптом побачив, як у долині, такій самій, як біля Віщунки, оре хлопець із молодою дівчиною. І повиділося мені, що відколи світ білий, так красно ще не світило сонце, не співали птахи, ніколи ще не зеленіли дерева, як тої миті. А вони орали. Хлопець часто зупинявся біля борозни, ловив дівчину і цілував серед поля. А коні, відвернувшись, спліталися шиями і теж цілувалися. І всі були такі щасливі, що я аж закричав. Спершу хотів збігти в долину, перестріляти і закоханих людей, і коней. Бо ж чому, чому, коли мені так нестерпно тяжко на душі, хтось має бути щасливим на цій землі, хтось може любити і думати про день прийдешній?.. — стрийко тяжко зітхнув, сумно усміхнувся. — Але якась невидима сила відвела мою руку від чужого щастя…
Він встав із-за столу, підійшов до дзеркала. Вдивляючись у глибину срібного скла, продовжив:
— Замість того, аби покінчити з собою, раптом дико захотів жити. Аби теж отак орати, когось любити і щоб мене хтось любив. Не повірите, але й сам не відаю, як дійшов додому. Тиждень дерся через хащі, гори, а в очах мені всю дорогу цілувалися молоді орачі, спліталися шиями коні… Коли схопився, увидів на обрії Віщунку і, вже не думаючи ні про що, дався до неї. Але й тут спокою не знайшов. Весь час переді мною оте поле. Господи, коли б сила і воля, я вирвав би собі з голови в’єдно з очима оту закохану пару орачів і щасливих коней. І те найсвітліше на землі сонце, і тих найспівучіших птахів, і ті найзеленіші дерева теж вирвав би з очей і тоді би вже спокійно застрелився.
Виговорившись, стрийко полегшено зітхнув, наче скинув величезний камінь, котрий довго з непомірними муками носив на собі.
— Ну що ж, сину, раз твердиш, що ти гріх мій і доля вже до смерті зв’язала наші руки, то мусимо змиритися, — сказав покірно дід. — Я передчував це і підготувався.
Встав, підійшов до шафи і взявся відтягати її.
— Поможи мені, — попросив.
Стрийко байдуже підставив плече й штовхнув. Заскрипівши, шафа посунулась на середину хати. Дід дістав з-під ліжка австрійський багнет, застромив у шпарину між дошками й вправно відчинив вхід у потаємний погріб. Вільгістю і пліснявою дихнуло із підземелля.
— Палаци мені не настарали за життя, але могилу викопали гарну, чистеньку й, головне, затишну. Не один бідолаха мрець позаздрив би… — підсік стрийко Михайло.
— Що вдієш? Людям будують, а звірам риють, — не залишився в боргу дід.
Коли стрийко влаштувався в погребі і шафа знову стала на звичне місце, дід, знемагаючи від цікавості, підійшов до дзеркала.
«Чого ж це так пильно весь час у нього задивлявся син?» — непокоїла думка. Підніс лампу, освітив позолочену раму. І тут рука здригнулася. У глибині дзеркала, немов у велетенській скляній клітці, бився величезний птах. Якась невидима сила тиснула на нього, і птах, гамселячи по незримих стінах, намагався вирватись із дзеркального полону, наздогнати когось, хто зникав перед його очима удалині…
«Бідна птахо, яка ти нещасна, — подумав дід. — Як же тебе випустити? Але почекай… Чи не Дзьобаком ти будеш?» — майнув страшний здогад.
Зняв зі стіни дзеркало, вийшов з хати. Зупинився перед зрубом колодязя, роззирнувся і, не довго думаючи, кинув дзеркало в темну глибину. Вода в колодязі злякано скрикнула, потім зашипіла, а ще по якомусь часі забулькотіла і спалахнула синім-синім полум’ям. Цей ледве видимий вогонь тихо, холодно палахкотів усю ніч, а на світанку дід побачив, що вода в колодязі зникла, оголивши обвуглене дно.
Наступної ночі стрийко Михайло, тільки вибравшись із підземелля, глянув на стіну, де висіло дзеркало.
— Куди воно ділося? — запитав стривожено батька.
Дід, не лукавлячи, розповів усю правду.
Стрийко розчаровано помовчав і з гіркотою сказав:
— Ви домоглися, няню, свого. Настає кінець… Тепер мене вже справді ніхто не порятує, ніякий ангел-хранитель не відведе біди.
9
… — Ось так ми й почали жити удвох з Михайлом, — сказав нам тепер дід. — Я під сонцем, а він — під землею. Кожної ночі вилізав з погреба і ми не могли наговоритися. І що мене дивувало — Михайло згадував тільки пережите і ніколи не питав, що твориться зараз у селі… Минали дні, тижні. Я мало-помалу, взявши гріх на душу, переповів йому про все, що творилося на білому світі, як відібрали від мене землю, а ваш батько ще й помагав… Він не хотів убивати вашу матір, — раптом схопився дід, але тут же посковзнувся на східцях і сторчма полетів на двір. Хутко піднявся й, навіть не обтрусившись від снігу, приклав руку до серця і почав нас запевнювати: — Клянуся, діти, він зовсім не мав на думці стріляти в матір. Навіть і на вітця б не пішов, але зовсім здичавів. Дивився на душевні муки, як мені тяжко за землею, за худобою відібраною, і ще більше лютів… А того вечора Михайлові тридцять минуло. Я на свою голову дав йому вволю напитися і сам мертв’яком зліг. Не зміг вберегти його, бо не чув, коли виліз він із підземелля і пішов до вашого обійстя зводити з вашим вітцем рахунки. Пішов та й навіки…
…Прислухаючись до кожного звуку надворі, найменшого шелеху в хаті, він обережно зачинив вхід у схрон. Відтак випростався, полегшено зітхнув, але не встиг зробити кроку, як раптом відчув, що страшна, невидима сила сплеснула величезною хвилею за спиною і почала давити на нього.
«Що це? — подумав перестрашено. — Невже божеволію? Але… але я все бачу, розумію… Я при повній свідомості…»
Зібравши останки сил, ледве втримуючись на ногах, увійшов у сіни. Зачерпнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помилуй і прости. Роман-покаяння», після закриття браузера.