Читати книгу - "Чаликушу"

А завтра я напишу тітці листа. Я й вони вже не те що шукатимуть листа, ба навіть ім’я моє забудуть!

Найперше я подумала про подруг, які мешкають неподалік. Вони, звичайно, щиро привітали б мене, але мій вчинок видався б їм скандальним і пустити мене на ніч у свій дім — це сподіватися курйозів. Потім довелося б пояснювати причину такого надзвичайного гостювання, а робити це перед чужими, та ще й вислуховувати їхні поради мені було нестерпно важко. До того ж удома в нас одразу ж згадають саме про моїх подруг і найперше почнуть шукати мене там. Та й хіба б сказали батьки моїх подруг: «У нас її нема!»?

Іти тротуаром, що вів до станції, було небезпечно, і я звернула у вулички Ічеренкою. Стало вже зовсім поночі. Я почала була вже губитися, як згадала, що на Сахра-їджедіті мешкає одна жінка. Вона колись переїхала з Балкан і десь років десять тому годувала дітей у наших далеких родичів, через що частенько приходила й до нас.

Минулого року ми якось поверталися увечері з прогулянки й зайшли до неї, навіть з півгодини відпочивали в садку. Вона любила мене, бо я дарувала їй не раз щось із старих речей. Якщо я заночую в неї, ніхто навіть не здогадається, що я там.

Дорогою проїхав віз — хтось переселявся. Я хотіла була зупинити, та передумала, бо й грошей дрібних не мала, та й небезпечно. А через те, довго не думаючи, я пішла пішки. Тільки-но до мене долинало відлуння чиєїсь ходи або десь мріла тінь, як я вся аж здригалася. Кого не візьмуть сумніви, як побачить серед ночі на путівці самотню жінку? На щастя, ніхто мені не зустрівся. Раз тільки було. Я минала вже сад, аж назустріч вийшло кілька гультяїв, вони були напідпитку і виводили тюркю [23]. Я перелізла огорожу й почекала в саду, поки вони перейдуть. Якби в саду був собака, мені, звичайно, були б непереливки.

Та на Сахраїджедіті мені таки зустрівся якийсь сторож. Хоча мені й цього разу поталанило, він не помітив мене, а потягнув стомлено свого дрюка далі.

Коли нянька з своїм чоловіком побачили мене, то вкрай здивувалися. Я розповіла їм побрехеньку, яку придумала ще дорогою:

— Ми поверталися з дядьком з Ускудару, але поламалося колесо, а більше нічого, щоб доїхати додому, нам не трапилося, довелося йти пішки. Ще здалеку ми побачили, що у вас світиться, а дядько й каже: «Іди, Феріде, заночуй у няньки, адже не чужі. А я зайду до свого товариша, він тут недалечко живе».

Здається, ці прості люди не дуже повірили мені, але привітати у себе в хаті малу ханим було для них великою честю, і вони не стали висловлювати жодних сумнівів.

А коли наступного ранку бідна жінка не побачила мене в чистенькому, покропленому духами, що пахли степом, ліжку і відчула щось не те, то пташка, як кажуть, уже полетіла й караван пішов.

Уночі, правда, я майже не спала, бо, погасивши лампу, розробляла в пітьмі детальний план, основою якого мав стати мій диплом, перехоплений червоненькою стрічечкою. Ще недавно мені здавалось, що йому судилося увесь вік жовкнути в шафі, а тепер всі мої надії були пов’язані з цим папірцем, про який казали не лихі слова. Завдяки йому я буду вчителювати в якомусь вілайєті Анатолії й проведу серед дітей своє життя весело й щасливо.

Ще в Стамбулі я вирішила була шукати притулку в Гюльмісаль-калфи. Ця стара черкеска колись вигляділа мою матір, а коли мати виходила заміж, то Гюльмісаль стала на роботу в однієї жінки, що була головною служницею в Ейюп-Султан [24].

Гюльмісаль дуже любила матір, та не ладнала з тітками. Поки була жива бабуся, то Гюльмісаль ще приходила до нас і приносила мені розмальовані ейюпські цяцьки. А як бабуся померла, вона й ногою до нас не ступила, та й тітки її не згадували. Не знаю чому, не було між ними злагоди, але якась причина була, може, сварка.

А через те не було мені в Стамбулі вірнішого прихистку, як хата Гюльмісаль.

Я була впевнена, що тітка отримає мого листа, котрий в моїй уяві все збільшувався і ускладнювався, і заплаче. Та й усе. А він, гадаю, все-таки людина хоч Настільки, щоб не лізти мені на очі, навіть якщо й вислідить, де я живу.

Ще вдосвіта прийшла я до Гюльмісаль. Хвіртка була відчинена, Гюльмісаль мила кам’яний дворик. На босих ногах були тільки дерев’яні капці, пофарбовані хною, коси пов’язувала хустка.

Я стала біля хвіртки й мовчки дивилася у двір. Гюльмісаль глянула, та не впізнала, адже я закутала обличчя густою чадрою.

— Ви щось хотіли, ханим? — запитала Гюльмісаль розгублено, позираючи на мене голубими погаслими очима.

У мене пересохло в горлі, і я двічі ковтнула слину:

— Не впізнаєш, дади[25]?

Мій голос якось незвичайно дійняв її, і вона, мов налякана, зойкнула:

— Боже мій!.. Боже мій! Ханим, відкрийте обличчя.

Я поставила валізку на мокре каміння й відхилила чадру.

— Гюзіде! — вигукнула вона здушеним голосом. — Гюзіде прийшла! Дитино моя…

Слабими, набряклими від жил руками вона обняла мене. З її очей так і котилися, мов горох, сльози.

— Дитино моя, дитиночко, — тихо плакала Гюльмісаль.

Я знала, чому так розхвилювалася вона. Мені вже давно сказали, що я все більше й більше скидаюся на матір.

Одна мамина товаришка, котра ніяк не могла забути її, не раз говорила:

— Слухаю Феріде й плачу. Вилита Гюзіде в двадцять років, обличчя й голос навіть!

Гюльмісаль відчувала, мабуть, таке саме. Вона стояла, ця стара наймичка, й плакала, а я чи не вперше побачила, як то гарно, коли сльози котяться з радощів.

Матір я пам’ятаю ледь-ледь. Це можна порівняти хіба з старим портретом, тьмяним від пилюки, — висить він в забутій кімнаті і годі впізнати риси того обличчя. Ніколи ще не прокидалося в мені ані почуття туги, ані любові. А це стара наймичка притулила мене до своєї голови, крикнула вся в сльозах: «Гюзіде!» — і мені щось сталося. Перед очима постала моя