Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

"Стой! Стой!", – кричав він і стріляв по безборонній жінці. Вона впала мертвою на власному зораному городі, прошита кулями "визволителя". Солдати кинулися до господарства, куди бігла Марія. В Мальчички стрільба розбудила пораненого підпільника і дочку господині, ту славну Стефу, яка накинула на себе хустку і побігла через дорогу. Солдат, що застрілив Марію, знову кричав: "Стой!, стой!, стой!!, буду стрелять" Стефа задерла догори спідницю і сказала "Ось тут ми стріль!" Солдат розгубився, чи то від красивої голої жіночої задниці, чи то від страху, що за вбивство двох жінок буде відповідати, стріляв, та не в ціль, а вгору. Ранений підпільник швидко одягнувся і по драбині виліз на горище хати. Мальчичка драбину заховала у ванькірі. А тим часом у селі збиралися на роботу колійовці. Їх зупинили червоно погонники і всіх повели до стодоли Туркули Василя, два сини якого були в Червоній армії. До стодоли зайшов офіцер, зупинивши погляд на Шарковому Степанові. Покликав його з собою до Мальчички, де вже зібралося багато солдатів, припускаючи, що на горищі притаївся бандерівець. Солдати найшли драбину і заставили Степана лізти на горище. Ще головою не досягнувши горища, він вже голосно кричав: "Тут нікого нема". За ним поліз солдат, підвісивши шапку на штик карабіна. Він розглянув горище з драбини і теж підтвердив, що тут нікого нема, бо і йому не хотілось когось знайти. Перша зустріч могла закінчитися трагічно для солдата. Солдати перейшли до сусіда проводити обшук, та все – таки біля хати залишили чергувати одного із своїх. Його добре помітив підпільник через шпарки в дасі. Солдат ходив довкола хати і, коли зайшов за протилежний ріг, підпільник зліз з горища. На торці хати зустрілися два українці: один воїн за покликанням, другий на службі у чужинців. Один волиняк, другий східняк. Мирно розійтися вони не могли. Один з них мусив загинути. Загинув східняк. Підпільник пошкутильгав до лісу. Його помітив снайпер і згори розстріляв під самим лісом. Волиняк "Лютий" зросив кров'ю галицьку землю.

Там на краю зрубу шувар виростав,

Зігнулась калина, там стрілець упав,

Обіймає кріса, легенько всміхнувсь,

Обернувсь до ліса, навіки заснув.

Не застигла ще кров у жилах підпільника, як на нього мертвого, накинулися солдати. Копали, кололи штиками, а потім прив'язали за ноги до вантажівки і потягли горбистою дорогою до сільської Ради, куди зганяли селян, щоб пізнавали "бандіта". "Бандітку" залишили лежати на власному городі

– "Визволителі", хто вас просив? Ми вас ніколи так не називали, бо якщо хтось когось визволив, то повинен залишити визволеного на своїй господарці, а самому повертатися до себе додому…

Невже історія Деренівки повторилася? Ми щось подібне вже пережили у 1649 році. І тоді, і тепер нас "визволяли". І тоді, і тепер "визволителі" визволених катували й грабували. І тоді, і тепер знущалися над мертвими тілами. Тоді тіла наших оборонців четвертували і для постраху, розвішували на деревах вздовж дороги Теребовля – Копичинці (За матеріалами Львівського Державного Архіву).

Теперішні "визволителі" тіла наших оборонців звозили на Будзанівське окописько, щоб їх догризали собаки.

Культосвітній технікум

Пропозиція-наказ Вовчка часто нагадувала Якову, що треба щось робити. Він, у робочий, час вибрав момент, щоб пройтися Теребовлею. Яке було в нього здивування, коли тут зустрів багато своїх товаришів, що гуртом затягли його до директора політтехнікуму. Директор не на жарт насторожився, коли Рівний, Рудий, Борова, Войтович, Панчишин, Солонинка, Кицила – сім студентів, перекрикуючи один одного, пропонували директору негайно записати Якова на навчання, не десь там, а на останній курс технікуму, бо він – талант і все дожене. Яків стояв, запечений вітрами, в довгій шинелі з широким поясом, висіла з офіцерською сумкою через плече на ремінці, та засмаглими й потрісканими від роботи руками. Директор довго сумнівався, та не міг опиратися тиску своїх старшокласників. "А довідка про закінчення торговельки", – запитав. Яків згадав, що бабуся всі зошити і книжки спалила, бо була налякана тим, що в скрині червонопогонник (шукаючи бандерівців) найшов "Кобзар", й прочитав "Гайдамаки". "Ви всє гайдамакі. Вас всех стрелять нада". Перестрашена бабуся палила все, що було в Якова. А "Кобзар" обгорнула вереткою і закопала на городі. Це замішання помітив директор і студенти.

– Що нема? – перепитав директор.

– Та у Теребовлі живе учитель, котрий нас всіх тут присутніх вчив,– защебетали дівчата. – Ми зараз від нього принесемо довідку.

Раз ви так просите, то нехай буде по – вашому. Сідай, Якове, пиши заяву. На листок паперу.

Хлопці передбачили і те, що Яків на колії вже забув як грамотно написати заяву, тому забрали в нього папір, пообіцявши директору до неї долучити довідку про освіту. Протягом години (на фізику ніхто вже не пішов) Яків зашкарублими пальцями під диктування всіх написав заяву, а Рудий приніс від учителя Равлінка написану від руки довідку. Директор на заяві написав: "Прийняти на 3–й курс після здачі екзамену з української мови".

Віра Остапівна, учителька української мови і літератури, диктувала Якову диктант. Молоденька учителька, ровесниця Якова, виразно вимовляла слова,з полтавським акцентом, переживаючи, щоб Яків не робив помилок, бо роботу потрібно передати директору.

В червні Якова звільнили з колії. Довідку про звільнення він приніс до технікуму. Директору Яків подобався, тому доручив їздити селами з агітацією молоді про вступ до технікуму на перший курс. Ситуація з освітою в повіті була жахливою. Учителі сільських шкіл (а це були колишні гімназисти або пенсіонери старого виховання) почали штампувати довідки про закінчення 7-ми класів. На основі таких довідок технікум приймав абітурієнтів на перший курс. З Деренівки таким чином поступили: Тихоліз Іван, Крушний Василь і Грицишин Емілія; з Довгого – Пйонтка Степан, Онишко Михайло, Савчук Богдан.

Другі жнива почалися без мужчин, весь тягар роботи ліг на плечі жінок. Та невдовзі прийшли з армії демобілізовані чоловіки. Про війну вони мало розповідали, бо моральний терор в'ївся їм у душу. Тим більше, що селами гуляла "червона мітла". Уповноважені з головою сільради виписували норму здачі контингенту на кожну господарку та суму позики. Одразу попереджали, якщо хтось не здасть, того заберуть до Сибіру. Тернопільська залізниця оголосила тоді набір на курси стрілочників і чергових по вокзалу. Ці курси закінчили, а потім працювали стрілочником Паралюш Іван, черговими – Андрунішин Григорій, Кравчук Степан, Польовий Василь, Грицишин Василь. Вони й допомагали підпільникам , особливо підпільницям, непомітно виїжджати з деренівської станції до Львова. А саме: Щербатому Степану і його сестрі Ганні, Польовій Анастасії, Кубів Євгенії, Шкварок Стефі, Захарій Ользі, Литняк Ользі, Шах Насті й іншим.

У вересні 1945 року в теребовлянському культосвітньому технікумі розпочалися заняття. У списку студентів зарахованих на третій курсу були: Бик Григорій, Борова Володимира, Войтович Іванна, Гогусь Володимир, Головенко Євгенія, Горохова Олена, Дзяда Антон, Кацан Любов, Кубів Василь, Кумка Михайло, Лушней Микола, Панчишин Іван, Рівний Василь, Рудий Іван, Сватенко Марія, Скрипник Татьяна, Солонинко Микола, Ткаченко Анна, Швалюк Іван, Шкугра Яків, Шаповалов Федір, Яблонський Михайло, Якимчук Василь.

На першому занятті ознайомлювались з предметами, учителями, й правилами поведінки. Сільських студентів поселили в гуртожиток, що Містився поруч з класними кімнатами технікуму.

На другий чи третій день директор призначив загальні збори. Першим питанням були правила поведінки і дисципліна, другим – вибори студкому. Список членів студкому зачитав директор Проскура Артем. Яке було здивування Якова, коли почув, що його запропоновано головою студкому. Третє питання стосувалося матеріального становища навчального закладу. При технікумі була їдальня, продукти до якої завозили зі свого підсобного господарства. Технікум мав кілька гектарів поля, своїх коней, корів, свиней. Директор просив студентів допомагати у господарстві й по можливості брати у батьків коні, щоб працювати на полі, звозити картоплю, капусту, орати і сіяти. Студентів в осінній час почали привчати до роботи в полі. Керувати господарськими справами доручено студкому й учителям. До речі, кілька студентів у вечірній час працювали на господарстві постійно. Наприклад Якимчук Василь, що працював конюхом, а після закінчення технікуму поступив у львівський медичний інститут.

Як всестудентське свято, сприйняли вістку про появу біля їдальні технікуму вантажної автомашини з консервами ЮНРА. Тут як тут з'явився біля завідувачки їдальні Крушний Василь, що миттю побіг до студентів першого курсу й попросив їх іти розвантажувати автомашину, підкріпивши свої слова розпорядженням голови студкому, якого в той час у технікумі не було. Студенти трохи поворкотіли, але пішли розвантажувати машину. Крушний ходив із завідувачкою вже як старший і перераховував консервні банки. Якимось чином він приховав 3-х кілограмову банку, яку ввечері приніс у гуртожиток. Сам їв і роздавав друзям. Це подяка за роботу, казав. Наївшись досита, Василь решту заховав на горищі. На наступний день скандал – хтось вкрав банку консерви. Завідувачка гарантувала, що це не Крушний. Політіческій (таке прізвище було у воєнрука) робив допит всім тим, хто носив консерви. Ніхто не признався. Та все – таки хтось настукав, що шинку з консерви їли ввечері в гуртожитку. Ще один нічний допит, на якому Крушний зізнався, що це він вкрав банку. Директор у той час був у Києві, тому наказ про виключення Крушного з технікуму підписав Політіческій як тимчасовий виконавець обов'язків директора.

Василя взяла до себе як свого стрийна – дружина батькового двоюрідного брата, який ще був на фронті. Хлопець допомагав у господарстві, орав, сіяв, возив снопи з поля, і всі ним були задоволені. Стрий, повернувшись з фронту, дозволив йому поступити у технікум. Та ось Василь серед тижня появився у стрия на подвір'ї.

– Що сталось? – запитав стрий.

– Мене виключили з технікуму, бо…я, бо я.