Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

не зорав частки поля в технікумі. Шкугрів Яків свою частку зорав і його залишили.

– Як так? Чому ж ти нам нічого не говорив?

– Бо я, бо я… соромився.

Стрий скинув з воза реманент, борони, плуг.

– На! Їдь! Відроби, так як інші…

Три дні Крушний орав технікумівське поле, не тільки вдень, а й вечорами. Спав на полі. Завгосп доповідав директрові, який вже повернувся з відрядження, що якийсь дурний студент все поле переорав. А прізвище його Крушний. Директор зрадів, бо інші студенти, незважаючи на прохання, не поспішали приїжджати кіньми, щоб допомогти в господарстві. Викликав секретарку:

– Напиши наказ на студента Крушного з подякою і видачею двадцяти літрів нафти.

– Та, товаришу директоре, запнулася вона…, – його виключили з технікуму. Наказ підписав Політіческій.

– А за що?– Він вкрав банку консерви в їдальні.

– Бо їсти хотів, – розсміявся директор. – Три дні орати в полі я сам би не витримав, щоб не вкрасти. Але ж він орав для нас, для тої самої їдальні. Пиши новий наказ і став його в приклад, як патріота технікуму, й оголоси в кінці тижня загальні студентські збори.

Через день Крушний появився у Теребовлі і був дуже здивований появою нового наказу.

Загальні збори відкрив голова студкому і не без іронії в голосі прочитав новий наказ. Прийшов на збори і директор, посадив Крушного у президію, почав розхвалювати його за патріотизм і ставив його у приклад іншим.

Деякі предмети на третьому курсі були досить цікаві, особливо світова література. Фізика і математика для таких як Яків були нездоланними, бо він їх раніше не вчив, а тут треба доганяти матеріал за другий курс. Викладали і російську літературу. Хоч учителька російської літератури любила свій предмет, та ставлення до цього предмету було вкрай вороже. Не допомогло їй і цитування куплетів з "Євгенія Онєгіна" Не любили російську літературу і край. З Лермонтова вивчили тільки: "Пращай немытая Россия, страна рабов, страна гаспод, и вы, мундиры голубые, и ты послушный им народ". Учительки були зі східних областей, патріотизм аж світився в їх очах, бо їхні чоловіки були офіцерами у Теребовлі. Студенти найбільше любили учительку української літератури з її м'яким полтавським "ль" і панібратським відношенням. Директор читав по – "казьонному" історію – давню, нову і ВКП(б). Бібліографію викладала випускниця Харківського культосвітнього інституту. Подати дохідливо матеріал не вміла і тільки тоді, коли відповідав студент Іван Снітовський, в аудиторії була тишина, бо всі записували те, що він говорив. Демобілізований офіцер Василь Васильович викладав театральну справу і мистецтвознавство. Він силами студентів організував кілька вистав за Старицьким. Військову справу і фізкультуру вів Політіческій. На уроці фізкультури він майже знущався над дівчатами, особливо над Боровою.

Силами студентів випускали стінгазету. Борова і Войтович мешкали на квартирі, куди часто заходив Євген Брохівський – "Вір" – колишній керівник боївки ОУН, що здався добровільно органам безпеки і з ними співпрацював. Він заходив до Войтович, як до односельчанки, а може, як до колишньої коханої. Хлопці кривим оком дивилися за ці відвідини на дівчину. Яків, ставши головою студкому, трохи загордився, йому захотілося поваги від інших студентів, а тут, як на гріх односельчани першокурсники демонстративно не виконували його вказівок у гуртожитку і нав'язували своє панібратство. Найбільше клопоту було з Крушним. На нього постійно жалілася Віра Остапівна. "Вчитися він не хоче і другим не дає, на уроках веде себе нахабно, перетворює їх у клуб веселих: Коли я ставлю його в кут, то він мені каже, що там вже вчора стояв, а сьогодні може піти туди тільки тоді, коли там поставлять стіл з кріслом, бо його ноги болять стояти. Директор не захотів ним займатися і зобов'язав вирішувати це питання студкому. Фамільярність бісила Якова, та зробити нічого не міг. В додаток ще раніше Яків познайомив Крушного як порядного хлопця з фотографом Славком Чайківським. Крушний похвалився, що має позичений у квартиранта стрия-капітана фотоапарат, але не має грошей на плівки, та й не вміє їх проявляти. Він запропонував Чайківському вигідну угоду. Чайківський дає йому свої плівки. Крушний їздить в неділю на позиченому ровері по селах, фотографує і бере за це помірний аванс. У перші місяці від угоди мали користь обидві сторони, а потім Крушний почав пропадати, тому Чайківський звертався до гаранта порядності, щоб Крушний з ним розрахувався. Та не тут то було. Крушний вміло крутив баки обидвом.

Яків мав ще одну гризоту. Грицишин поступила в технікуму на перший курс і не приховувала, що Яків її постійний хлопець. З однієї сторони Яків не цурався Емілї, бо відчував перед нею моральну вину, ославивши її ( в селі і Теребовлі знали, що Емілія його дівчина), а з другої перед його очима вічно поставала картина зустрічі з "Левом" в селі. Яків відчував біль "Лева", від якого відцуралась колишня його дівчина, не тому, що він не вартий її, а тому що повстанець. Який парадокс...Герої не потрібні людям, бо їх можуть вбити. Люди навчилися жити не серцем, а розумом. Їм потрібні такі слимаки, як Яків, що зумів викрутитися на очах всього села від армії, ще й отримуює освіту. Тінь "Лева" переслідувала його, найчастіше тоді, коли він пізно ввечері повертався з поїзда до батьків. У селі тоді чатували дві сили: – або боївка ОУН, або засідка рубахи. За усною домовленістю Яків дорогою повинен співати. Засідка рубахи переконана, що йде цивільний парубок і не викриває себе. Боївка по співу з фальшивими нотами пізнає Якова і при потребі спиняяє, або пропускає мимо. Яків добре засвоїв ці засади села, але не міг позбутися страху від зустрічі з "Левом", що добре знав, чи догадувався, що вони кохаються у Теребовлі, й тепер у нічний час міг легко позбутися реваля. Кожний тріск галузки стукав у мозок:" Це він, це він!" Яків призупинявся, оглядаючись звідки вискочить "Лев". Він вже й сам хотів цієї зустрічі, щоб сказати, що це було миттєве захоплення і він ніколи до неї не повернеться. Для впевненості у своїх намірах Яків часто виспівував: "Половина саду цвіте, половина розвівається…" Та зустріч так і не відбулося.

Село жило в напруженому стані. Стукають ввечері, входять до хати – одяг совєтського солдата чи офіцера. "Дай їсти". Дають, а наступний день готуй сухарі, бо це були бандерівці. А в засідці чергували рубашники.

З роботою було важко для молодих дівчат. І грамотні дівчата йшли працювати районними агентами по збору податків (секерації). Та приманка часом боком вилазила, бо районному НКВД, якому вони попадалося на гачок, втягувало їх у сексоти, заставляючи спочатку тільки підписати заяву, що вони донесуть про випадкові події в селі, як чесні громадяни СРСР. А потім їм давали завдання вияснити то одне, то друге. Не дрімало і СБ ОУН, теж давало завдання. Подвійна співпраця закінчувалася трагічно. Про що свідчить передчасна таємнича смерть інспектора райфінвідділу, станичної ОУН – Тихоліз Теклі. В селі, на спільній могилі серед тих, що загинули за Україну, викарбовано і її прізвище.

По всій Західній Україні після закінчення війни почалася мобілізація допризовників 1927 і 1928 року народження на роботу в Донбас. Відроджувалася промисловість СРСР, Донбас став центром реконструкції підземних шахт і добування вугілля. Три допризовники: Грицик Михайло, Польовий Дмитро і Щербатий Степан відмовилися від мобілізації на Донбас і перейшли на нелегальне становище. На повір'ї Польового, як у більшості господарів села, був викопаний льох, в якому зберігали картоплю, буряки, моркву і т.п. Хлопці у боковій стіні льоху викопали печеру – своє сховище.

Який парадокс розвитку цивілізації? Від татар наші люди ховалися по лісах, від поляків – по горищах, від москалів – у підземних бункерах. Такий бункер на зиму підготували собі три сільські хлопці. Степан забезпечив усіх зброєю. Грицик мав свій карабін, Польовий тільки обріз, а Степан ППШа, гранати й револьвери. Печеру облаштували куфайками, кожухами, солом'яними матами і продуктами на перші осінні місяці: Найбільше небезпечними для підпілля були сліди на першому сніговому покрові замерзлої землі. По таких слідах москалі знаходили сховища підпільників.

Коли зникли призовники, НКВД розпочало допити сусідів і родини хлопців. Як заявив перед смертю С. Щербатий, один з них, що знав про місце сховища, не витримав тортур і видав їх.

15 листопада 1945 року група НКВД разом з солдатами оточили льох. Про добровільну здачу не могло бути й мови, тому вони застосували завчений метод – вогнем і димом викурити молодих повстанців з їх сховища. Димом задушився в бункері Польовий Дмитро. Опісля першим здався Щербатий Степан. Босий, посинілий від холоду мав вигляд дітвака. За ним здався Грицик Михайло. Перед НКВД постало питання, хто піде шукати третього. Послали Грицика, який сповістив, що Польовий задушився димом. Тоді пішли солдати витягати Польового. Щербатий сидів скорчений серед солдат і згадав свою попередню втечу, коли босим серед зими по снігу біг від Больного аж на Довге. Степан набрав у легені повітря, підзарядив себе внутрішньою енергією і почав тікати ривком поміж солдатами в сторону потічка. Солдати розгубилися, почали по ньому стріляти, та він встиг добратися по холодній воді потічка до тунелю моста. Ретельні пошуки його солдатами в найближчих господарствах не дали позитивного результату. Пів ночі Степан пролежав у стодолі Барана на платві під стріхою, дзвонячи від холоду зубами. Потім добрі сусіди його зігріли, взули й одягли. Мертвого Дмитра і живого Михайла повезли солдати до Будзанова. Десь там без могили й хреста, лежать кості Польового Дмитра. Грицика Михайла після катувань відвезли до Чорткова, де він помер від тортур. Над ним нема могили й хреста. Нащадкам байдуже де їхні могили. Їхня хата скраю!

За час совєтської окупації (1941, 1944-1947р.р.) загинуло 26 підпільників. І з них тільки 7 поховано на цвинтарі у спільній могилі, решта розкидані по полях і тюремних льохах.

Над Вами неба синь і ночі таїна,

Зимові стужі і спекотні днини,

А в домі Вашім спокій, тишина,

Розбуджена лиш виспівом пташини.