Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Вам помагали рідні береги

І ліс кричав – не йдіть, не рівні сили!

Та кликав дух дідів … і борг!

І борг Ви чесно, до кінця сплатили.

Тепло сердець і ясний блиск очей,

І кров юнацьку, що із ран спливала,

Жертовно Ви землі цій прирекли –

І Вас вона надійно заховала.

О.Й.С.

На мості біля технікуму Якова зустрів Рівний Василь. Після кількох фраз загального значення Василь притишеним голосом сказав, що його вже три дні вечорами тримають у НКВД, допитують, розпитують про кожного студента і пропонують підписати заяву про співпрацю. Погрожують, що при відмові звільнять з технікуму, а родину разом з ним виселять у Сибір за брата Степана (добровольця дивізії "Галичина"). – "Порадь, що мені робити? – майже плачевним голосом попросив Василь, не відриваючи погляду від Якова. –Подумай…! Мені пора йти до них. З тих пір минуло 58 років. Яків не пригадує, що сказав Василеві на прощання, та пам'ятає, що на тому мості під враженням почутого скомпонував свого першого політичного вірша:

Життя – це спіраль хвиляста,

Законів нема тут на щастя.

Для тебе бажав би життя без контрасту.

Хоч знай, що життя – це борба є за щастя.

Терниста дорога, скеляста тропа,

Це спіраль хвиляста – це нитка життя.

Іти вже не страшно, бо перші пройшли

І факел далеко по ній занесли,

Хоч орли їх трупи давно рознесли.

Василь після зустрічі на мості уникав розмови з Яковим, хоча загалом був веселий, досить дотепний. Він часто курив бакун, закручений у газету.

Неординарною подією у Теребовлі був похорон двох офіцерів і працівника районної освіти Стасишина Степана. Їх вбили підпільники у селі Сороцьке. Довго радились як їх ховати, та родина наполягла, щоб Степана ховав священик по-християнськи. А так, як брат Степана Богдан вчився тоді в технікумі, то до церкви Проскура привів всіх студентів і учителів, щоб подивитися хто з них хреститься. Всі хрестилися, бо ще ніхто не був у комсомолі. Юрківа поховали на цвинтарі. Політіческій хотів доказати всім, особливо директору, що усіх зроблять комсомольцями. Та не на тих він натрапив. Коли прохання і погрози на студентів не діяли , він взявся до залякування й саджав по одному до пивниці технікуму. Через двері глузував, що ніколи їх не випустить і всіх щурі поїдять. Та ця афера йому не вдалася, бо коли довідався про це Проскура, то звелів усіх повипускати. Політіческому і Проскурі дав дуже розумне пояснення Іван Снітовський, який був авторитетом для учнів і учителів, про те, що студенти залежні від батьків. "Їздимо до батьків і там ночуємо. Нас попередили, хто поступить в комсомол – буде повішаний. Якщо Політіческій такий відважний, нехай їде в суботу зі мною до Могильниці, та перед тим замовить собі у Теребовлі труну".

Можливо Снітовський хотів насолити Якову, за його задиристе головування, й на подив усім почав залицятися до Грицишин Емілії. Спочатку Якову навіть подобалося, що такий авторитет, як Снітовський, вибрав собі те, що ставало буденним для нього. Але коли Іван приїхав у неділю до Деренівки, щоб познайомитися з її батьками, то Якову зашкребло на душі. Та любов його тривала недовго, бо на горизонті другого курсу з'явилася молодша красуня. Вона могла закрутити голову не одному студентові, але вибрала своїм об'єктом захоплення – Івана.

Зимові свята в селі мають неабияку привабливість, а тут, як на зло, з'явилося розпорядження про практику в обласних бібліотеках. Хоч всі поступали на навчання в політехнікум на невизначену спеціальність, та за пів року заклад перехрестили в культосвітній технікум з бібліотечним і клубним відділами. Тому і практику призначили в обласних бібліотеках. У наказі зазначалося, що шість студентів їде до Львова – Борова Володимира, Войтович Іванна, Горохова Олена, Рудий Іван, Солонинка Василь і Шкугра Яків. Їхати так їхати, дехто з них ще в поїзді не їздив, тим більше до славного Львова. З великими торбами і не меншими дерев'яними куферками з'явилися на станції Підзамче шестеро провінційних молодих людей, що безпорадно озиралися довкола, куди їм далі йти?

Нарешті згадали, що у кишені Рудий має записку директора, де написано куди і чим їхати до Львівського культосвітнього технікуму. Усі зраділи, сіли в трамвай і без нагадування взяли квитки, та через зупинку нагла тітка кричала, щоб знову брали квитки. Коли на третій зупинці вона ще раз заговорила про квитки і готова вже була брати гроші в принишклих студентів, обізвався молодий чоловік, що спостерігав ще з Підзамча за наглістю кондукторки, присоромивши її і пояснивши, що квиток дійсний на всю дорогу.

Зійшли в центрі як написав директор. "Диви, диви, який великий кінь стоїть, – скрикнула Горохова". "А який великий вуйко на ньому сидить", – додав Рудий. До них підійшов малий шпінгалет і щось незрозуміле говорив про коня. Дівчата за традицією тримали свої валізки на зупинці між ногами, бо так мама наказували. Та коли малий шкет почав щось тихо розказувати хлопцям, то і їм закортіло почути про що йдеться. Одна з них ступила крок вперед, а другий шкет на це й розраховував і швидким рухом забрав безконтрольний куферок. Дівчина стиснула ноги до купи і підняла крик, бо хтось з –поміж ніг вкрав її куферок. Вага куферка ледве не дорівнювала вазі шкета.

У нього вистачило сил потягнути його лиш 10 метрів, а далі теж стояв розгублений, чекаючи на товариша. Студенти наздогнали злодія і повернули куферок власниці.

Практика у Львові розширила горизонт уяви і пізнання. В обласній бібліотеці, де студенти проходили практику, працювали прекрасні фахівці, доброзичливі учителі. Збереглася пам'ять про працівника Чирву. Театри, церкви, костели, музеї, кіно, фіакри, трамваї, пам'ятники впливали на культуру селюків, формували в них розуміння причетності до великого й рідного з однієї сторони і чужого з другої.

Як зауважив читач, фактично було три пари, та між ними не було жодної інтимності, хоча мешкали всі разом у двохкімнатній квартирі цілий місяць. Тепер у це повірити важко.

У Теребовлю зі Львова студенти повернулися вже не ті, що виїхали місяць тому. Це помітили вчителі й інші студенти. Яків, як було домовлено, привіз для Щербатого Федька пачку фіолетової копірки, стрічки для друкарських машинок, набір бинтів, йод і вату. Найбільше Федька цікавила барахолка, що продають і який там контроль.

У червні державні екзамени і направлення на роботу. Дипломів не видавали, обіцяли видати через три роки. Випускники технікуму взяли направлення на роботу і виїхали на місця призначення. Якову по блату, як голові студкому, дали направлення в Будзанів. Голова райвиконкому прийняв його досить ввічливо і, не питаючи згоди, запропонував посаду завідуючого районним відділом культури.

– Ви місцевий, знаєте добре всі села району. Нам зручно буде з вами працювати. Першим вашим завданням буде організовувати по селах комсомольські організації, а потім допомагати утворювати колгоспи. Насамперед створите лекторну бригаду тут у районі, з якою поїдете по селах з лекціями про радянську політику та на атеїстичні теми. В районі будете на повному державному забезпеченні. Ваша посада входить у так звану тридцятку.

Яків слухав і не вірив своїм вухам, що йдеться про його працю, та майбутні обов'язки.

– Тепер ідіть відпочивайте, а через місяць приходьте до нас на роботу. – Подав руку і спитав:

– Може вас додому відвезти?

– Та ні, я на ровері, – поправився, – на велосипеді.

За одним подихом виїхав на гору Брочуху, а там сів на краю лісового горбочка і щиро розсміявся:

– Ви що подуріли, щоб я організовував комсомол, читав лекції проти церкви, проти Бога, помагав вам організовувати колгоспи? Та мене мама з хати вижене. А коли хлопці дізнаються про таку мою роботу, то тут же, коли наступного разу повертатимусь з району, мене повісять. Ні, ні! Це робота не для мене. Пошукайте дурнішого…

У Теребовлі зустрілися випускники, щоб обговорити ситуацію і своє майбутнє. Ті випускники, що були направлені до Бережан, просиділи цілу ніч у кукурудзі, а ранком господиня порадила їм, щоб ніколи більше сюди не приїжджали (так передали через неї підпільники).

Вони порадилися між собою і вирішили їхати в Чернівці та Львів і там поступати у ВУЗи.

– Так, але ж у нас нема ніякого документу про закінчення технікуму. Що ж робити?

– Не біда, – сказала Ганя Бродяк із Підгори, бухгалтер технікуму. –Кожний нехай іде за шоколадкою і, багатозначно натякнула,– всьо буде!

До кінця дня кожний отримав від Бродячки довідку про закінчення технікуму з підписами

Директора А.Проскури та секретаря Якимчука.

Довідка як довідка зі штампом і печаткою, але вже якийсь документ. Хлопці цілували Ганусю за відвагу, а вона зашарілася від поцілунків і питала чи їй принесуть передачу, коли все випливе.

А тепер, мої рідні, в світ широкий, хто в Чернівці, хто у Львів, хто в інший технікум, або в інститут. Яків товаришував з Рудим. Вони вирішили шукати щастя у Львові. Львів вже був знайомий з практики в бібліотеці, тому абітурієнти не почували себе новачками. Зайшли в політехнічний інститут, показали підроблені довідки, а їм зразу: "Пишіть заяву й автобіографію, бо в інституті недобір". Написали, після чого їм дали направлення в гуртожиток на термін до закінчення вступних екзаменів. "Ур-ра, ми таки чогось варті!" Пішли в інститутську їдальню – обід досить дешевий, та за ложку треба дати свою шапку: Не віддасиш після обіду ложки, не віддадуть твоєї шапки. Кожного дня настановчі лекції з екзаменаційних предметів. Яків зрозумів, що математика йому не по зубах, і тут як тут підсів до нього східняк за прізвищем Ткач і запропонував здати за нього вступний екзамен за помірну плату. Довго не торгувалися і вдарили по руках.

Та першими екзаменами були з української і російської мови. Українську хлопці вчили, а російську тільки в 1940 році, тому пам'ятають її, як сон недоспаної ночі. Але треба йти на екзамен. Тільки після письмових іспитів абітурієнтів допускали до усних. Хлопці гуляли по Львову і проїдали останні батьківські гроші, чекаючи на результати письмових іспитів.

Нарешті вони з'явилися.