Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Проглянуши вивішені результати із екзамену письмової російської мови, хлопці себе не найшли: Не було їх серед тих, що написали на 5 і 4, не було й серед тих, що на три і на 2. В деканаті пояснили, що є ще список тих, що написали на 1. "Не журіться,– потішила секретарка, – Тих, хто вчив російську менше двох років, звільняють від екзамену".

Хлопці доїли решту батьківських харчів і роз'їхалися по домах. Яка то мука чекати звістки – чи тебе прийняли, чи відхилили.

Нарешті повідомлення з інституту – вони зараховані. Зарахували Якова й Рудого у Львівський політехнічний інститут на перший курс лісового факультету. Коли маєш трошки, хочеш більше. Як так Сокаль Григорій, теж з Деренівки, поступив у Чернівецький медичний інститут (медицина завжди була престижною професією), а ти що гірший. Звернувся у Львівський медичний інститут, щоб на основі екзаменаційного листка перейти туди. Добре, але потрібен атестат в оригіналі. А його нема і не буде. Що ж робити? Йти на ветеринарію, а на другому курсі перездати анатомію і перевестися на медичний факультет. О! Еврика! Вперед…

Ветеринарний інститут

За запискою професора Гжицького його асистент Дрель, що виконував обов'язки секретаря приймальної комісії, без всякої тяганини підготував наказ про зарахування Якова на перший курс лікувального факультету. В деканаті Яків отримав направлення на прожиття в гуртожитку, що на вулиці Стельмаха 1, комендантом якого працював студент Угрин Михайло, мешканець села Липники. В кімнаті №7 вже розмістилися три демобілізовані офіцери Червоної армії – Гриліцкий Леонід, Кіндрась Леонід і Василь Некоз.

Вже в перші дні через спільне життя в гуртожитку Яків відчував незручності. Колишні офіцери звикли командувати. Вони навіть не міняли свого військового одягу. Для них Яків був просто недобитим бандерівцем з польською вимовою. Яків, як і всі одинаки, був впертим і самовпевненим, у словесних суперечках захищав мову й традиції. Вранці і ввечері він молився під загальний регіт офіцерів. Таке було у нього виховання. За ним ходило, як тінь, повчання отця Весоловського: "Якщо хтось прилюдно соромиться визнавати церкву, свою віру, тим самим він відрікається від Бога. Це непрощений гріх. Це зрада".

Почалися лекції з фізики, анатомії, хімії, англійської і латинської мов. Фізику вів професор Кучер, анатомію – Рудько, практичну анатомію – Білозер, латину – Кузик, зоологію – Кордуба, хімію – І.Дрель, звичайно, в додаток примусово вивчали марксизм-ленінізм. Деканом був Ірванець, а директором – Чеботарьов. Східняки трошки присіли, коли західняки почали викладати майже всі предмети українською мовою, а Кузик на уроці часто згадував Бога, від якого залежить доля кожного. Рудько читав анатомію російською мовою, тим хотів мабуть змити свою провину за те, що працював при німецькій окупації. Яків, як і більшість студентів, його лекції одразу перекладав на українську мову. Підручників тоді не було, і конспект був єдиним навчальним посібником для студентів. Студенти отримували по 30 карбованців стипендії. Цього вистачало на 10 обідів у студентській їдальні гуртожитку. Майже всі студенти після лекцій готували собі обіди в окремій кімнаті, де були газові пальники. Продукти привозили з дому й тримали їх у валізках під ліжком.

Галичани пишалися своїми вишитими сорочками, які одягали в неділю, ідучи до церкви. Все це робили відкрито майже демонстративно, чим провокували східняків. Ось ми таки українці, а ви хахли. Ходили до Преображенської церкви. У свої руки вони взяли культурні заходи в інституті, створили хор, духовий оркестр, волейбольну і футбольну команди. Серед студентів найкращим організатором культурних заходів був Стебельський Любомир. Він був демобілізований з Червоної армії, та про неї висловлювався вкрай негативно, особливо про мародерство в Німеччині та насилування німкень.

І це все говорив у присутності демобілізованих східняків на коридорі гуртожитку. Студент з 4-ої кімнати попереджував Якова, що ці витівки скінчаться погано, та він сміявся з нього…

Великий вплив на студентів мав професор Кучер. На лекціях він більше розповідав про житейські справи, та свого бездарного сина, що пізніше став директором Донецького інституту. На консультаціях розповідав про підпільний університет, де він вчився і охороняв від поляків своїх викладачів, про винахідника Полюя і ще багато дечого зі своєї інтелектуальної скарбниці. А теж розпитував студентів галичан, чи носять револьвери, бо який то студент, що не має револьвера? Ось такий був професор Кучер. Коли на екзамені довідався, що Яків з Деренівки, то півгодини розповідав йому про дочок о. Ганкевича, до яких він залицявся в студентські роки.

На вулиці Яків зустрів свою стриєшну сестру Ґеню, яка пошепки сказала, що вона тепер не Ґеня, а Галянто Марія і працює в керамічному цеху біля Личаківського цвинтаря. Яків відпровадив її на квартиру, що містилася на вулиці Сербській 11, на третьому поверсі. Там застав цілу підпільну станицю. Литняк Ольгу (псевдонім "Арфа") з села Залав'я, Захарій Олю – ("Христя") з Ілавча, Соколовську Ганю і Шах Настю з Мшанця. Кожна з них хотіла знати, що діється на Теребовлянщині, а також хотіла передати про себе вістку і найголовніше – отримати від рідних матеріальну допомогу. Яків незчувся, як став зв'язковим між львівськими нелегалами і підпіллям у селах. Відмовитися не міг, бо, по-перше, тут була його сестра, яку поважав і любив, по-друге, це була його стихія й обов'язок юнака. Просив тільки не приходити до гуртожитку. Нелегально теж перебували у Львові Польова Настя й Щербата Ганна з братом Степаном. Всі вони чекали на допомогу Якова, на встановлення зв'язку з селом.

Пізно восени 1946 року на великій перерві біля деканату Яків зустрів підпільника Щербатого Федора. ("Логіна"), який розпитував студентів, де знайти Якова. Він був одягнений у фуфайку і військові штани, ліву руку тримав у кишені. Говорив притишеним голосом. "Мені треба в тебе переночувати, – заявив, – а після лекцій підеш зі мною на Краківський базар". Після четвертої пари Яків зустрів "Логіна" на вулиці Кохановського, перед інститутом. Йшли повільним кроком, розмовляли про Львів, паспортний режим, перевірки громадян на вулиці, про барахолку, ціни і що можна придбати.

На барахолці "Логін просив його прикривати й проштовхуючись неподалік нього, умовним покашлюванням попереджувати про можливу перевірку". Попрощався Федір під вечір, зобов'язавши Якова привезти до села канцприлади, йод, вату і бинти.

Канікули в селі

У батьків завжди була фізична робота на господарстві, чи в полі. Про колгоспи ще немовилось. На господарстві були корови, коні і птиця. Батьки обробляли все довоєнне поле і з нього мусили здавати великий контингент. Зерно потрібно було намолотити ціпом. Тут у пригоді став одіозний Крушний Василь, що влаштувався на роботу бухгалтером у заготзерно, куди господарі здавали контингент. За зданий контингент господарям видавали ордер з печаткою і підписом. Крушний маючи в руках печатку, зловживав нею, бо за гроші продавав ордери, за немовби здане зерно, господарям з різних сіл, яким погрожували за нездання контингенту. В письмовій погрозі зазначали дату здачі контингенту, в іншому випадку – конфіскація майна й переселення за Урал. Господарі фізично не встигали намолотити і висушити зерно для здачі. Тому пропозиція Крушного про ордери за умовно зданий контингент була тимчасовим спасінням від репресій.

Яків не покидав мріяти про медичний інститут, тому вирішив на канікулах підівчити анатомію людини, бо у ветеринарному інституті вчили порівняльну анатомію, а цього було замало для перездачі. На старшому курсі Львівського медичного інституту вчилася Стефа Олійник з найближчого села Кобиловолоки, тому Яків вирішив у неділю поїхати до неї і позичити конспект, або книжку з анатомії. І тут як тут на дорозі появився Крушний.

– Привіт студентам! Куди так вибираєшся?

Яків розповів йому про поїздку до Кобиловолок.

– То я поїду з тобою, – жартома запропонував Василь, – я Стефу добре знаю. –Ти?! Звідки? –Вона моя товаришка.– Не бреши…

Яків знав Стефу як гонорову студентку, що в поїзді, їдучи разом з ним до Львова, на Якова не звертала ніякої уваги, а тут нікому невідомий в студентському колі Крушний називає її своєю товаришкою.

– Не віриш? – Ні!– Подивися,– й витяг з кишені пачку фотографій, – ось подивися.

Яків дивився і своїм очам не вірив. На фотографії Стефа стояла цапки на руках і колінах і реготала, а на ній верхом сидів Василь і прутиком бив по задниці. Яків довго придивлявся до лиця Стефи.

– Таки вона… – Тепер повірив? – Ні! Це підроблений монтаж. –Добре, переконаєшся в Кобиловолоках, якщо вона мене не признає, то я щезну. Добре?

Яків роздумував.

– Але ж ти ровера не маєш. – Не твоя турбота, поки ти зберешся, я ровер позичу.

Не минуло і двадцяти хвилин, як Василь стояв біля хвіртки з чужим ровером.

– Бачиш? А ти не вірив. Мене ще поважають і довіряють, не те що ти…

Яків витягнув свій "Дністер" на дорогу й роздумував – куди ж то їхати?

– А ти хоч дорогу на Кобиловолоки знаєш? – глузував над Яковом Василь. – Подякуй Господу, що мене випадково наднесло, а то сьогодні довго розпитував би людей як на Кобиловолоки добратися,– продовжував насміхатись він.

Їхали попід ліс "Блавіщину", потім полем серед дозрілого ячменю, зеленої кукурудзи й насолоджувалися зустрічним теплим вітром. Сонце вже піднялося високо, та спеки ще не було. Хлопці тиснули на педалі, залишаючи після себе польову куряву. Що таке молодість? Хочеться летіти назустріч невідомості.

Кобиловолоки потонули в садах. Стигла зелень нависала над дорогою і стежками, по яких, обминаючи болото, їхали хлопці до дівчат. Бамкнули дзвони, скликаючи парафіян на Богослужіння. Крушний їхав спереду, показуючи впевнено дорогу. Зупинилися біля вибіленої хати під черепицею. З хати вийшла святковому одягнена чорнява молодиця і заголосила: – Людоньки! Які в мене гостоньки? Прошу, прошу до хати. Пане інженере, прошу, прошу…

– А це мій товариш – доктор Яків – байдужим тоном відрекомендував Крушний. Яків почервонів, але промовчав.

Гостоньки, що будете їсти? Я зараз, зараз.

На столі з'явилися холодець, спирт, пиріжки, палянички і ще багато чого.