Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Василь припрошував господиню присісти біля нього і випити за зустріч. Присіла на краю стільця. Василь притягнув її за стан ближче до себе.

– Не можу, не можу, бо ще йду до церкви. Потім, потім з вами вип'ю.

– Але ж потім старий буде, – заглядав у вічі Василь і вже погладжував її повні груди, що часто піднімалися під шовковою блузкою.

– Не треба, не треба пане інженере", – і притискала його долоню до своїх грудей. – Я соромлюся, ось пан доктор дивиться. Потім, потім.

– А старий пожене корів?

– Так, так пожене… Ви їжте, а я поправлю хустину і піду до церкви.

– Ми з вами теж підемо до церкви, – заявив вже чомусь сердитий Яків.

– Добре, підемо і ми, як доїмо смачний холодець.

Яків стояв і дивився, як пожадливо Василь доїдав з тарілки решту холодцю, забувши про молодицю. Нарешті встав з-за стола, поправив свою шевелюру й підморгнув на прощання господині, що оглянулася до них вже біля хвіртки. По-господарськи прикрив двері до ванькіра, бо господиня чи то від хвилювання, чи боячись запізнитись до церкви (люди скажуть: "прийшла на Вірую"), забула їх закрити. Прикрив і хатні двері, вийшли разом на подвір'я.

Яків з Василем прийшов, до церкви, коли вже співали "Отче наш". Прийшли останні, зате то перші вийшли й стали на обочині дороги, під трьома липами, недалеко від церкви, щоб бачити всіх, хто виходить з церкви і не пропустити Стефи. Проходять селяни, в більшості жінки, і до "панів": "Слава Ісусу Христу!" – "Слава навіки",– відповідають поважно хлопці. І ось раптом з воріт церкви виходить Стефа ще з двома дівчатами. Всі вони виразно відрізняються одягом і фризурою від своїх сільських однолітків. Йдуть дорогою прямо на хлопців. Повертають до лип. Василь ховається за Якова, щоб доказати, що Стефа його знає. Стали перед Яковом, і Стефа рукою зробила реверанс: – О, які в нас гості?

Яків аж зашарівся від задоволення, що його Стефа признала, хотів подати руку, та вона обійшла його і витягла з-за спини Якова Василя.

– Чого ти ховаєшся від мене? Я тебе ще в церкві запримітила,– радісно щебетала Стефа, тиснучи його руку. Василь зверхньо глянув на Якова, немовби говорив: "Бачиш… а ти мені не вірив? – не випускаючи з своєї руки руку Стефи, а лівою показав на Якова:

– Познайомся, це мій… товариш і односельчанин.

Тільки тепер Стефа глянула на Якова.

– Ми здається знайомі з поїзда, – сухо усміхнулася і подала руку. Ой, пробачте, я забула познайомити вас зі своїми товаришками, –знову щебетала Стефа. – Це Галя – студентка 4-го курсу медичного інституту, корінна львів'янка, а це Віра – односельчанка, студентка 2-го курсу фармації. А це, – залилася усмішкою, – мій дуже добрий товариш.

Василь подав з гідністю свою руку Галі і Вірі. Яків вже сам представлявся: студент 3-го курсу ветеринарії.

– Тепер ідемо всі до мене, – запропонувала Стефа. По дорозі їх обминула господиня з першої хати і привіталася: "Слава Ісусу". Замість відповіді Василь сухо сказав: "Будемо у вас…, будемо." Немовби тим хотів сказати: "Жінко, іди додому, до нас не приставай, нам тепер не до тебе" – І вона швиденько пішла.

Стефа з мамою, за згодою гостей, швидко накрила стіл в саду під грушкою. Василь тут теж чувся своїм, бавив гостей, розказуючи масні анекдоти.

Ви ж, медики, до такого привикли і мені пробачите за…,– підшукував слова оправдання, – за... – згадав,– за одинарність. Яків поправив: "За ординарність".

– А хіба я не так сказав? – вдавано накинувся на Якова.

І знову на столі смажена риба, запечена курка, макарони з розсолом, пампушки, палянички, квашені огірки, порізані помідори з цибулею в сметані, жовті стиглі грушки і яблука-паперівки. У двох графинах вино і заправлений паленим цукром розведений спирт. Для кожного окрема тарілка, біля яких, як у ресторані ложка, виделка й ніж. На кінець Стефа принесла маленькі чарки і розставила перед кожним. Василь за проханням Стефи налив дівчатам вина, собі і Якову спирту. "За милу господиню, чарівну Стефу", – стоячи, Василь підняв тост. Стефа всіх припрошувала їсти. На кінець обіду і сама підняла тост за гостей, не забувши при цьому прославити Василя, його товариську вдачу. Віра запропонувала пройтися по саду, полюбуватися квітами на грядці. Стефа з мамою збирали посуд і покликали до хати Василя. Галя безцеремонно скинула суконку і розкинулась на панському лежаку. Яків з Вірою розглядали квіти і згадували їх назви по-латині. Якраз на першому курсі фармації і ветеринарії вчили ботаніку. Назви рослин записували в конспекти по-українськи і по-латині. Викладачами в обидвох інститутах були старі довоєнні професори, які своє захоплення латиною прищеплювали студентам.

Віра і Яків аж тепер розбалакалися, знайшли спільну тему. Стояли одне навпроти одного, дивилися у вічі і відчували взаємну симпатію. Час від часу Яків у розмові торкався оголеної вище ліктя її руки і обидвоє відчували млосний потік електронів. Вони ще довго стояли б, та Василь припинив їх розмову – розмову двох молодих незайнятих сердець.

– Пора, Якове, нам і честь знати. Пора прощатися, бо йдемо ще по ровери. А ти забув попросити у Стефи анатомію.

Яків згадав чого приїхав. Пояснив, що хоче перездавати в медінституті анатомію за перший курс. Стефа загорнула йому конспекти, а мати передала Василеві цілу торбу на дорогу. Всі прощалися. Василь всіх розціловував і обіцяв приїхати до них ще. Галю поплескав по животі, погладив по коліні, послав на ходу всім повітряний поцілунок і потягнув за собою Якова..

Ну що? Переконався, що Стефа мене знає?

Яків мовчав, бо не міг позбутися приємного враження від Віри.

Чорнява молодиця не могла діждатися "солоденьких" гостей. Знала, що таки прийдуть, бо залишили свої ровери під стодолою.

Та Олійничка мабуть причарувала обох панів, а може вже посваталися? Де вам накрити столик? Може в садку, бо в хаті гаряче, а в саду більше свіжого повітря.

Їсти не будемо нічого, тільки гладущик зимного квасного молока,– замовив Василь.

Я зараз хутенько принесу.

Василь зверхньо дивився на Якова. Його очі говорили: "Бачиш як мене приймають?" Потім зробив кислу міну й спитав Якова.

– Як ти думаєш, скільки такий прийом коштує?

Яків не зрозумів і перепитав.

– То, що ми будемо щось платити за прийом, але ж я з собою не маю грошей.

Василь щиро розсміявся.

– Не будеш ти нічого платити, платити буду я. Він витяг з кишені штанів пачку ордерів і поклав перед Яковом.

Пиши…

Яків розглядав ордери… такі самі, як батько привозив із заготзерна за зданий контингент. Тут і гербова печатка є.

– Звідки вони в тебе? – спитав здивовано.

– Не питай, пиши… – Що писати? – Прізвище господині…, написав? У графі… прийнято від… 100кг. Прописом сто кілограмів пшениці. Дай я ордер підпишу. Ні, пиши ще другий на сто кілограмів жита. Хіба я скупий для добрих людей, – сміявся Василь, а Яків з відкритим ротом дивився на нього, хотів зрозуміти хто він. Господиня принесла гладущик квасного молока. Василь запхав ордери у її фартушок .

– Тільки не загубіть, бо других не дам…

– Що ви? Що ви? Як можна? Може заночуєте у нас?

– Можливо, тільки іншим разом, і то в стодолі на сіні…

– Нехай… – І з вами… – Та вже якось то буде…, сказала і почервоніла.

Яків пішов і витяг з-під стодоли ровери. Їхали мовчки. Василь насвистував якусь невідому пісеньку. На початку "Блавіщини" зупинилися. Дай я тебе на пам'ять сфотографую.

– Ти думаєш, Якове, що вони так тепло приймають мене тому, що я гарний Василь з Деренівки? Наївний ти. Їм всім потрібні ордери. Запам'ятай – гроші стелять дорогу, роблять славу, відкривають двері в будь-яке товариство. Без грошей ти ніхто. Ти думаєш, що вони колись питали мене хто я, де вчуся. Ні, їм потрібні ордери. За них кожна готова віддатися, лиш би ніхто не знав і не бачив. Це запам'ятай і більше нічого в мене не питай….

Канікули закінчувалися, та робота по здачі контингенту, була в повному розгарі. Два рази на тиждень селяни возили намолочене зерно до Теребовлі. В останній тиждень мати сказала Якову не везти зерна, бо Крушний приніс ордер на 300 кілограмів і грошей не взяв. Просив про це Якову не казати.

Остання неділя серпня. Надворі тепла сонячна погода. Вітер легенько шелестить листям придорожніх ясенів. Яків думає куди б сьогодні податися. Та й пора вже прощатися з сільськими дівчатами. Хоч "Лев" уже вбитий і Яків може відновити свої залицяння до Мільки без закиду совісті, та він й надалі її уникає. Яків стояв на порозі своєї хати. В такій роздумі застав його Вербовецький Володимир – студент лісотехнічного інституту з Іванівки, колишній випускник торговельки, з яким Яків продовжував дружити у Львові.

Тільки він перетягнув свій ровер через фіртку, обіперши його до ясеня, як на дорозі з'явився Крушний. – Привіт студентам! Куди так зібралися ? Може знову на Кобиловолоки?

– Ні, будемо в себе, це мій гість.

Якове, а ти хоч самогон маєш для гостя?, – засміявся Василь.

Ми не п'ємо, – відповів за Якова Вербовецький.

– Ну, що ви? Ну, що ви? Яка гостина без випивки?

Якове, якщо приймете мене в своє товариство, то зараз випивка буде. То, як?

– Добре, – згодився Яків, бо згадав, що в хаті дійсно нема випивки. –Бачиш, я всім потрібний, реготав Василь. Тільки ровер дайте, бо мене ноги болять.

– Ні, ні,– запротестував Яків, – краще я дам свій, бо твій може пропасти, таким вже вродився Василь…

Мати накрила стіл, поставила вареники зі сметаною. Крушний привіз розведений спирт. Повели розмови про Львів, арешти в інститутах, злочинну політику Америки щодо нашого підпілля, політику Совєтського союзу, жахливе становище підпільників, репресії в селах, страх перед Сибіром. Василь мовчки слухав. Яків звернув на це увагу.

– А ти чому мовчиш? Василю, я боюся за тебе. Чи ти знаєш як тебе сприймають у селі? Не маєш постійного місця роботи, ніде не вчишся. Ходиш по селі по-панськи. На тебе падає тінь. У людей язики довгі. Тебе не захистить "Лев", бо його вже нема…

– Ти за мене не журися, по-перше, я працюю в заготзерні, по–друге, я вже студент торгового інституту.

– Як? – здивовано перепитав Яків. – Ти ж не закінчив першого курсу культосвітнього технікуму?

Не віриш? – Василь вийняв з кишені студентський квиток, де чорним по білому було записано, що Крушний – студент першого курсу торгового інституту.