Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Печатка на його фотографії. Василь переможно дивився на Якова.

Переконався?! Я ж тобі колись казав, що все вирішують гроші. Бачиш? Ти сушиш собі мозок, а я за гроші, тільки це між нами, купив собі атестат про середню освіту, в якому оцінки відмінні і диплом технікуму.

Василь гойдався на кріслі і сміявся з Якова, з його здивованого виразу лиця. Яків крутив у руках студентський квиток, а Василь регочучи додав:

– Чи знаєте, що я був першим відмінником, який ощасливив торговельний інститут. Ха-ха-ха. Звичайно, мене прийняли без екзаменів і видали студентський квиток. Бачиш, бачиш, а ти в мені сумнівався ? Я ще не таке можу. А якщо в когось сверблять руки – і враз лице стало суворим, згасла усмішка, а в очах блиснули ворожі іскорки, – то хоч "Лева" нема, та цей короткий німецький карабін …, пригадуєш його? В мене він ще зберігся.

– Щоб так сумно не закінчувати нашу зустріч, розкажу вам цікаву історію –запропонував Василь. Коли я із Славком Москалем їхав до Львова здавати документи в торговельний інститут зустрів Галю з медінституту. Ту, що була в Стефи в Кобиловолоках. Призначив їй рантку на вечір. У Стрийському парку націлувався з нею досхочу і не тільки…Тут вона вперше запитала мене, де я працюю. У Наркомі геології інженером, без запинки представився їй, ведучим. І що думаєте? Повірила, бо через тиждень приїхала на рантку до Тернополя. Я їй набрехав, що тоді я буду проїздом з групою в Тернополі. Для більшої переконливості розказав їй про відкриття уранової копальні у Венгрії, для виготовлення атомної бомби. Туди і поїде наша група через Тернопіль.

– Ну, ну і що далі?, – поцікавився Яків. – Що було?

– Було те, що у Львові. Я з бабами маю великий досвід, – з гідністю закінчив свою розповідь Василь.

Яків довго дивився на Василя, роздумував: хто ж він?

– Василю мені тебе жаль. Тікай з села поки непізно. Бо…, бо.

– Що бо? – Нагнувся Василь впритул до Якова. – Ну, що бо ?…

– Бо якщо не втечеш… сьогоднішня наша зустріч може буде останньою, – випалив Яків за одним подихом.

– Мені вже пора на Глещаву їхати. Проведіть мене, – розсіяв похмуру тишу Вербовецький.

7-го жовтня 1948 року Крушного не стало. На допиті СБ ОУН він признався, що співпрацював з Курдішовим і Барановським – працівниками НКВД. Написав матері покаянного листа, просив берегти брата. Лист приніс незнайомий зв'язковий разом з випискою із судового вироку про розстріл за зраду. Коли в селі Папірня у 1952 році найшли архів ОУН, то для його перегляду запросили Ярослава Москаля вже як члена Копичинецького бюро райкому КПУ. В архіві зберігся протокол суду з підписами слідчого, прокурора й судді, а також копія листа до матері. Цю інформацію розказав Якову Москаль Славко в 1956р. на своїй квартирі у Хоросткові, де він працював головним інженером спиртзаводу.

На другому курсі студенти стають більше розкутими, самовпевненими. Хлопці приглядалися до дівчат, а дівчата до хлопців. Найбільш модним і престижним було відвідування танців у ІНТі і середній школі №1 біля політехніки. Сюди збиралися молоді студенти зі всіх інститутів, і переважно із західних областей. У школі грав знаменитий джаз "Не журись". Атмосфера в гуртожитку ставала нестерпною, а в інституті напруженою.

Між студентами російськомовними і місцевими росла прірва нерозуміння. Перші не хотіли прийняти культури і традицій галичан. Другі кепкували з обмеженості перших, хоч провід підпілля наказував їм терпеливо знаходити зв'язок з східняками, приводити їм доконані факти злочинів,толерантно вказувати недоліки їхнього виховання, ділитися з ними продуктами, вводити у своє товаристське коло. Та це не давало успіхів, можливо з-за гонору західняків, а може причина була в чомусь, більш глибшому. Яків товаришував із Лебединським , Славком Кидою, Олесем, Василем Кретом, Лесею і Лілею Мостовою. Разом готувались до екзаменів, разом обговорювали політичні проблеми. Між ними не було таємниць. Вони довіряли один одному, бо мали одинакові погляди на ситуацію в краю.

У перші дні вересня на початку третього курсу біля інституту зустрів Якова підпільник-сусід із села, Сердешний Микола у військовій формі в чині сержанта. Знову ці самі проблеми з нічлігом і барахолкою. По барахолці ходили як два незнайомі, Микола придбав щось там і разом повернулися в гуртожиток. В їдальні пообідали за батькові гроші й Микола переночував у кімнаті Якова, бо Гриліцкий і Кіндрась ще не повернулися з канікул, і ліжка були вільні. Яків пішов ранком в інститут, а Микола насичувався волею, спав до полудня. Його застали Леоніди, що приїхали з дому. Микола розказав їм легенду, що приїхав до земляка, недавно демобілізувався з лав Червоної армії. Та він не знав з ким має справу і про армію щось плутав і дуже заїкався, чим викликав до себе підозріння. Микола швидко попрощався з ними і прийшов до інституту, щоб попередити Якова про розмову з Кіндрасем і Гриліцким. Сам ще раз пішов на барахолку і поїздом виїхав до Деренівки. Яків довго виправдувався в кімнаті стосовно Миколи, назвав його незнайомим, з сусіднього села, що приїхав до Львова на барахолку, щось собі купити, а адресу взяв у батьків. Правдоподібно він був контужений – пояснював їм, бо в розмові плутає прізвища і події. Заледве обидва офіцери повірили в придуману Яковом версію. Через кілька днів до кімнати зайшла сестра Ґеня вся в сльозах і повідомила Якову, що батьків вивезли в Сибір. Якова не застала, а офіцери допитувалися хто вона для Якова і що стряслося, чому вона плаче? На канікулах у селі, усна пошта принесла таємну вістку, що Туркула Зенко живий і знаходиться в Польщі. У двох листах Зенко просив батька прислати йому виписку з метрики про те, що він поляк. Яків довідався, що батько Зенка метрики не зробив і навіть не відповів на листи сина. Страх за малих дітей зробив Луця боягузом, що відмовився від рідного сина. Яків попросив у Гунькової (Сташків) Ґенки адресу Зенка і в перших днях вересня написав йому листа в Польщу на прізвище господині, (таку адресу послав Зенко). Відповідь прийшла до Львова швидко. Крім загальних фраз, Зенко наполегливо просив метрику, натякаючи, що без неї йому загрожує небезпека. Яків дізнався від Луця, що Зенко після полону записався добровольцем до німецької армії. Коли фронт наближався до Берліна, він втік з армії і пробирався до Галичини. Перебуваючи вже на теренах Польщі, потрапив під нагляд розвідки, якій назвав себе поляком. Тільки і тільки метрика з польського костелу могла його реабілітувати в оточенні польських шовіністів. Яків написав йому вдруге по-польськи, пообіцяв допомогти, та на сором собі, цього не зробив. Не подав сусідові руку допомоги .

Над Яковом згустилися хмари. Деканат повідомив, що йому відмовили в прожитті в гуртожитку. Це був початок третього курсу. Яків був вимушений шукати квартиру. Ромко Романюк, однокурсник запропонував йому перейти до нього жити на вулицю Тарнавського. З ним мешкав студент Ракочий з Тернопільщини. Коли вночі прийшли енкаведисти його арештовувати, він втік через сад Стефаника і більше на квартиру, і в інститут не з'являвся. З анатомки втік Олесь Крет теж при спробі його арешту. На лекціях арештували Любомира Стебельського. Раніше – Юрка Дякова, Ярему Дем'янчука, Івана Желему, Василя Солтиса, Петра Дикого.

Ситуація в інституті стала напруженою, коли сюди перевелися студенти з Ленінграду Сергієнко (Родич Сергінка у 1975р. заступник голови Львівського облвиконкому) та двоє інших.

На комсомольських зборах заявили, що почистять інститут від "націоналістичної контри". Розпочався натиск на місцевих студентів, щоб залучити їх до комсомолу. На лекції патофізіології В. Морачевського до Якова підійшов комсорг курсу і попросив його залишитися в аудиторії. Після лекції в кімнаті комсомолу комсорги групи і курсу запропонували Якову написати заяву в комсомол. Яків відмовився, мотивуючи тим, що ходить до церкви і вірить в Бога.

– Ваші товариші хоч і ходять до церкви вже написали заяви. Ми повинні залучити всіх до комсомолу, бо хто не з нами, той проти нас. Дві години комсорги агітували Якова, пригрозили йому і запропонували подумати (!?). Ромко Романюк уникав розмов про комсомол. Уникали їх і одногрупники.

Інститут готувався до жовтневих свят. Якову доручили нести транспарант з написом: "Хай живе радянське студентство". Колони демонстрантів 7-го листопада рухалися повільно. Усім дошкуляв морозний вітер, тому студенти ховалися по брамах кам'яниць. Ту ситуацію використав Яків, залишив у брамі транспарант, а сам помчав на Підзамче, щоб виїхати до батьків на село.

Своє село Яків любив по-дитячому. Завжди чувся в ньому духовно захищеним, та останні відвідини не були приємними. Неприємне передчуття гнітило Якова. Перша звістка приголомшила його. Мати притишеним голосом розповіла синові про лист від Крушного Василя до його батьків. Василь каявся за співпрацю з НКВД, просив берегти від такої помилки брата. В листі теж була копія протоколу про смертний присуд службою безпеки ОУН.

Хоч який Василь був брехливий, та Яків любив його за винахідливість, безмежний оптимізм і відносну щирість до нього. Він засумнівався у мірі його вини такої степені, за яку засуджено його до розстрілу. Сам себе запитував: кого Василь видав, кому був свідком на суді, кого за нього засудили? А міг видати не тільки Якова, знав нелегалів у Львові. Василь був учасником самооборони, носив як і всі інші зброю. Для "Лева" привозив зі Львова медикаменти, знав де він переховується. Хотів прикрасити свою родинну вбогість і тому пнувся в пани. Можливо дав підписку на співпрацю з Курдішовим, коли його застукали на фальшивих ордерах в заготзерні. Можливо! Та чи треба було його розстрілювати? Не послухав же поради Якова, покинути село і влаштуватися на роботу у Львові чи деінде. Жаль. Жаль, що загинули всі підпільники Деренівки, які могли б тверезо визначити вину Крушного.

В неділю відвідав тітку в селі Довгому. По дорозі зустрів М. Онишка – студента культосвітнього технікуму. В розмові поділився з ним своїм передчуттям про неминучий арешт. Яків поважав М.Онишка за його раціональний розум і національну свідомість. Той розказав про події в селі, про приречених наших хлопців і безперспективність їхньої підпільної боротьби.

Останню ніч 8 листопада спав у матері під впливом самонавіювання і тривоги.