Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

І сниться йому Львів, Галицька площа і він серед неї стоїть, чекає, сам не знає чого. Раптом зривається буря, на дворі темніє, вітер кружляє і несе його. Він опирається, та не в силі опертися, зненацька появляються темні постаті які штовхають його до величезної ями. Не маючи сили опертися натиску сили вітру і тіней скаче в яму. Зібрався тут же з остатком сил, , вискакує з неї. Навкруги день світліє, стихає вітер, зникають темні тіні. Оглянувся назад, нема ями а по дорозі з центра їде батько на автомашині, яка повертає на вулицю Ватутіна (теперішня – князя Романа). На Якова не звертає уваги, немов би не бачить. Яків кричить: Тату!, Тату!. Просипається, над ним нахилився батько і мати, питають, що йому снилося, чого він кричав? Це був віщий сон …

Примітка:

Яків, відчуваючи можливість арешту (з тактичних міркувань, поміняв паспорт, в якому змінив рік свого народження і ім'я з Якова на Зенка.

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

Арешт і концтабір в Башкирії,

а серце віщує, невже воно чує,

що доля покривдить мене.

10 листопада 1948 року було таким, як і попередні дні, що нічим не відрізнялись у студентському житті. Заняття в аудиторіях відбувались за розкладом деканату. На першу пару Зенко запізнився, бо їздив до батьків на Тернопільщину. Поїзд-телятник цигикав, цигикав цілу ніч з Тернополя і прибув на Підзамче з запізненням. Та й трамваї, як на зло, вранці чомусь їздили рідко. Один втік з-під носа, а наступного Зенко не міг дочекатись. Нарешті з'явився трамвай, і всі пасажири з поїзда (гендлярі, студенти, військові) з переповненими пакунками заповнили його вагони. Студенти, як правило, квитків не беруть, тим більше вранці. Змучений, сонний, по вулиці Зеленій він добрався на помешкання, що містилось на вулиці Тарнавського 20.

Ой, як хочеться спати. Ромка-однокурсника вже не застав. Вмився холодною водою, трохи відійшов, а після склянки чаю повеселішав, поголився, причепурився. Витяг з куферка мамині продукти: смалець, солонину, гречану крупу, пшоно, кукурудзяну кашу. Все це виніс на балкон, до продуктової шафки. А куферок, сам не знаючи чого, погладив і засунув під своє ліжко. Глянув на розклад лекцій. На жаль, треба іти в інститут, бо друга пара "Патологічна анатомія", потім "Патофізіологія", яку читає професор Морачевський. Того, що він розказує, у книжці не викладено. Зенко вклав конспекти в офіцерську польову сумку, яку виміняв за солонину у демобілізованих солдатів, що переїжджали товарняками через деренівську залізничну станцію. Він любив цю сумку, пишався нею в селі і в інституті. Правда, один раз у селі їй зрадив, коли Стефан Щербатий запропонував йому помінятися на автомат Калашнікова з двома дисками. Тут Зенко не встояв перед такою спокусою і віддав сумку. Та не прийшлось довго пишатися автоматом. Федько насварив свого молодшого брата Стефана і той повернув сумку, й забрав, на жаль, автомата. Однак сільські дівчата вже бачили студента, так називали Зенка, з автоматом. А це мало не абияке значення.

З вулиці генерала Тарнавського до інституту дуже близько. Ранок був похмурий. Морозний вітер зривав з дерев останні листочки і пронизував холодом все тіло. На інститутському подвір'ї пролунав дзвінок на перерву. На сходах 2-го поверху Зенко зустрів однокурсників, що переходили з лекції "патоанатомії" на лекцію "патофізіології". Зустрів Романа, який повідомив: – "За тобою вже другий день розпитує деканат, давай свої конспекти і йди до Христини Левицької, вона скаже, в чому справа". "Добре", – погодився Зенко, але йти в деканат чомусь не поспішав. "Щоб це мало значити, – думав дорогою, – може, староста настукав. Якщо й ні, то деканат і так знає, що мене не було на лекціях 9 листопада і за це можуть позбавити стипендії".

У деканаті грілась біля кахельної печі Христина Левицька. На німе запитання Зенка криво посміхнулась: "То не я …, вас викликає відділ кадрів …, ідіть туди". Зенко засумнівався, вийшов на балкон, що вів у кабінет відділу кадрів, згадав Олеся Крета, його втечу з анатомки через вікно, cтеження за ними комсомольців – Ірванцем і Колесниковим. За мить переміг вагання, рішучим кроком зайшов у кабінет: "Ви мене кликали, товаришу Калабухов?".

– А, студент Шкугра! Так, ми вас ждалі …, зайдітє в другую кімнату. – Зайшов …

– Ми думалі, что ви cбежалі, – піднявся з дивана старший лейтенант і підійшов впритул до Зенка. "Обіскать! …" – наказав його напарник. Обшук робили поверхово. Почався перший допит. Всі допити велись тільки російською мовою.

– Кого ви знаєтє с членов ОУН в інститутє, какое ваше псевдо? – насідав майор. – Какой воєнний ранг вам присвоіл районний провод у Будановском районе? – Зенко мовчав, переводячи погляд від одного чекіста до другого. – Что, так і будешь молчать? – Запомні: чистосєрдєчноє прізнаніє уменьшаєт виновность подсудімого, – продовжував тиснути на Зенка майор. Зенко, оговтавшись від наступу офіцерів, прокручував в голові, яка у них є інформація про нього і від кого вона йде…Офіцери, маючи немалий досвід роботи, знали, що перші хвилини ошелешеного допиту дають найбільше потрібної інформації: "Ви помнітє тот день, когда вас прінялі у члєни ОУН?" – атакував майор. Зенко зробив невинний вигляд і перепитав: – "А що то є ОУН?"... Чекісти перезирнулись: – Он ти какой – прикідиваєшся. А как ти думаєшь, что такоє ОУН? Зенко посмілішав: – Це… Це якась абревіатура. – Ну, ну, а какая єто абревіатура, – розсміявся лейтенант. "Мабуть, це асамблея об'єднаних націй". – "Ох, как ти разбіраєшся в політікє, а дєлаєшь із себя дурака. Ми думалі, что ми здєсь по-дружескі поговорім, ти нам поможешь раскрить банду і єйо связи во Львове, а ми тєбє разрешим окончить інститут …, но ти, как відім, іздівєшся с нас, поєдєшь туда, откуда нет возврата", – погрозливо закінчив він свою тираду доброзичливця. Офіцери вдягнулись в свої шинелі без погонів, з кобури вийняли револьвери, поклали у кишені і дали команду: – "Пашлі, предупреждаю – шаг влево, шаг вправо, буду стрелять без предупреждєнія. По путі ні с кєм нє разгаварівать, понял?" Зенко кивнув головою. Всі вийшли з відділу кадрів. На ходу кинули Колабухові: "До свіданія". Зупинились на балконі. "Може, тікати?" – блиснула думка на сходах деканату. Зенко йшов всередині між чекістами. На подвір'ї нікого не було. Йшла друга година другої пари. Біля прохідної зустріли однокурсника Зеника. Він хотів щось спитати. Зенко знизив плечима, і той все зрозумів. За прохідною стояв "вілюс". Заспаний сержант відкрив дверці. Першим сів лейтенант, потім Зенко і тоді лиш майор.

– Поєхалі, – скомандував майор.

– Товаришу майор, я в аудиторії залишив конспекти, білий халат і сумку..., може я заберу, – з наївністю попросив Зенко. –Ха-ха-ха, – засміялись чекісти, – там, куда ти єдешь, конспекти і бєлий халат не понадобятся! Там нужно... Ха, ха, ха …"

Їхали знайомими вулицями Львова, мозок Зенка працював на передбачену зустріч з людоїдами. Прокручував можливі запитання й аргументовані відповіді.

Відновлював у пам'яті питання офіцерів у відділі кадрів, а також можливу поінформованість. Звідки ж вона іде? З інституту чи з Тернопільщини?! А, може, вже хтось арештований з дівчат?!

Сестра Ґеня приходила до гуртожитку, розмовляла з однокурсником Леонідом Кіндрасем. "Чому вона плакала?" – питав Льоня Зенка ще весною, після депортації батьків. Хоч Ґеня не признавалась, яке горе спіткало її батьків, але Льоня запідозрив тоді Зенка в якомусь підозрілому зв'язку з Марійкою (так вона називалась після переходу з нелегального становища, а сестра – Кубів Євгенія Іванівна рахувалась у Львові в учительському інституті як студентка Марія Галянто). "Ну і що з того, що вона стриєшна сестра?…, – вже оправдувався Зенко в уяві перед слідчим. – А цей сержант, що ночував у гуртожитку …, а лейтенант, що приходив до інституту, а лист з Польщі від Туркули Зенка про метрику, а Олесь Крет, що зник через вікно в анатомці?! … Ой, як багато вони можуть знати. На всі питання кагебістів треба мати готову відповідь".

"Вілюс" заїхав на подвір'я КДБ, що на вулиці Дзержинського (тепер вулиця Вітовського). Пройшли через подвір'я до прохідної. Після телефонної розмови Зенко в супроводі двох офіцерів увійшов у найвищий будинок Львова (так жартома називали львів'яни обласне КДБ, бо з нього видно Магадан). І знову два слідчих, які дали Зенку два аркуші паперу і наказали написати детальну автобіографію. Зенко писав і після кожного речення думав, де є крамола, яка буде причиною для арешту. Написане передав слідчому. Він пробіг очима біографію й повернув, щоб розшифрувати деякі моменти та поставити дату й підпис. На папці, що мала напис "ДЕЛО", вивів красиво № 7392, і в перехресному допиті почалась стара пісенька про український буржуазний націоналізм. Коли і куди поступав, хто і як приймали, які доручення давали, що виконував, яку зброю носив, де тепер вона зберігається, в яких боях брав участь, яке псевдо носив, з ким співпрацював в інституті, у Львові, в районі, які псевдо носили співпрацівники, їхні адреси тощо. На всі питання Зенко відповідав: "Ні!", "Не знаю", або мовчав. Щоб якось психологічно вплинути на Зенка, слідчі почали пошепки радитись, що з ним робити. – "Я думаю, потрібно з ним… кінчати… тут? – Та, ні! – Там… нехай вони, ... або почекай ще…"

Телефонний дзвінок перервав їх нараду. Молодший офіцер взяв трубку: "Харашо, слушаюсь. – Мене викликає генерал", – повідомив і швидко зник за дверима. Майор пройшовся за столом, щось роздумував і лагідним голосом почав: "Товариш Шкугра, мені вас жаль. Ви такий розумний хлопець і пропадете нізащо. Ми знаємо про вас все. Ви звідси просто так не звільнитесь. Ми зараз відправляємо вас до інших … Вони не будуть церемонитись, – і багатозначно натякнув, – Якщо ви згодитесь співпрацювати з нами, вас жде блискуча кар'єра. Навіщо вам цей зас…ний інститут? Подумайте, я теж селянський син і роблю кар'єру, матеріально забезпечую батьків, допомагаю державі очистити Західну Україну від банди. І скоро банда буде знищена і народ заживе заможно. А ви, якщо і залишитесь живим, то в таборах проклянете себе і своїх батьків, що вас народили.