Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Зараз я викличу охорону, яка відведе вас в слідчу тюрму. Якщо вам буде тяжко і надумаєте прийняти мою пропозицію, попросіть свого слідчого зв'язати вас зі мною, назвавши пароль "красний".

Зенко читав протокол, складений слідчими, перечитав ще раз свою біографію, стараючись все написане запам'ятати. З "високого дому" охоронці привели Зенка до слідчої тюрми. При вході знову ті самі попередження: "Крок вправо, крок вліво, буду стріляти без попередження, по сторонах не розглядатись, із знайомими не вітатись". Перед входом до тюрми глянув на призахідне вечірнє сонце: – "Невже це мій захід?".

По вулиці проїхав трамвай, тротуаром йшли усміхнені дівчата, за ними чимчикував згорблений селянин з торбою на плечах, дорогу переходили два п'яні солдати і наспівували: "На позіцію девушка, а с позіції мать, на позіцію ... чесная, а с позиції блядь …"

Зайшли у відчинені двері слідчої тюрми, що на вулиці Сталіна, (тепер С.Бандери, 1). Охоронці віддали пропуск. Кілька телефонних розмов і Зенка перебрали під свою опіку два інші охоронці. Йшли довгими коридорами, потім сходами вниз і знову коридори. Охоронець відкрив металеві двері і штовхнув Зенка у велику кімнату з бетонною підлогою, без вікон, з одним єдиним стільцем посередині кімнати.

– Роздягайся!… – вигукнув охоронець, що виринув немовби з-за стіни, ледве освітленої електричною лампою. Зенко вдивлявся в риси охоронця: – Для чого? – перепитав. – Роздягайся! – закричав татарин–охоронець, – зараз побачиш. Зенко зняв плащ і тримав його у руках. Вішалки не було, на єдиному стільці біля татарина лежав невиразної форми клунок. – Раздевайсь, такую твою мать! Чево вирачил на меня глаза?! – ричав татарин, – не панімаєш человеческого язика, раздєвайся … Зенко поклав на мокру бетонну підлогу свій улюблений кавалерський плащ, згорнувши його підшивкою назовні, зняв маринарку, поклав на плащ і глянув на татарина. – Далєє, далєє, – ричав татарин, – догола!

Зенко роздягнувся, чекав … – Стать к стенке, рукі на голову, ліцом к стенке. "К стенке", раптом згадав Зенко цей вислів із книжки "Холодний яр". Він стояв у нерухомій позі на холодній підлозі і чекав, коли пролунає постріл у потилицю, чув кроки татарина, який підходив до нього, чекав … удару по голові. Невже кінець?! Блискавично пролетіли у пам'яті сцени його короткого життя. Дитинство, школа, товариші, зброя … Чому не використати її проти них, було б не жаль вмирати, а так … бідні батьки, як взнають, та чи взнають?

– Ширє ногі, – скомандував татарин, – руками достать пола. Охоронець почав обмацувати Зенка під пахвами, в задньому проході, а потім заглядав у рот, у вуха, між пальці на ногах. Після ретельного обмацування почав оглядати одяг, з кишені витряс все на підлогу, підрізав підшивку і перевірив кожний рубець. Забрав ремінь від штанів, повідрізав всі ґудзики в одязі і дозволив одягатися. Зенко споглядав за його професійними, натренованими рухами пальців і думав: "Чому він, виходець із того покривдженого, нищеного репресіями народу, згодився на таку чорну, принизливу роботу?!" Закінчуючи шмон одягу, охоронець запитав: – А грошей чи годинника не було? – Були …, там забрали, – згадав, що сам поклав на стіл слідчому "найвищого будинку" Львова. Так велів слідчий. Нервовий стрес заспокоїв свідомість, і Зенко відчув, як по тілі виступили дрижаки. Татарин ще довго нишпорив у підшивці нових мештів і накінець промовив: "Адєвайся!"

Йшли по коридору, руки за наказом Зенко тримав за спиною. З підвалу вийшли до чергового. Тут знову чергові охоронці помінялись і повели Зенка на верх на другий поверх. В коридорі стояв черговий наглядач і через вічко в металевих дверях заглядав у камеру. Такі камери з металевими дверима містилися по обидва боки коридору. Зупинились біля камери №40. Наглядач коридору відкрив її і дверима заштовхнув Зенка всередину. Ще раз заскреготів засув замка іншого, мовби потойбічного, світу. Зенкові вдарив у ніс різкий аміаковий запах. На протилежній від дверей стіні блимав зайчик у загратованому маленькому віконці. У напівтемній камері сиділи на підлозі двома рядами зарослі, неголені мужчини. Зенко ступив крок. Хтось з них крикнув: "Яма", – і всі зареготали. – Видно, новачок … Звідки? Як звати? Коли?, де?, чому? – посипалися запитання. Зенко був приголомшений від почутого і побаченого, його мозок не переварював всієї, отриманої за день, інформації, і, мабуть, тому він не міг втямити, чому реготали ці люди. Перші питання до нього не доходили. Він стояв біля дверей розгублений, не знав з чого почати. До нього підійшов дідусь з довгою бородою, кремезний і повторив питання: – Ти зі Львова? Може, студент? З якого? З ветеринарного, – майже скрикнув дідусь… – А Олю Дзядик знаєш? – Ні, не знаю. – То, може, знаєш… футболіста Іванського, – не переставав допитуватися дідусь .

– О, цього знаю… – Та це наречений моєї дочки Олі, – зрадів дідусь, що хоч накінець щось взнає про долю своєї сім'ї. Зрадів і Зенко, що може щось сказати про знайомих дідуся, якого звали Миколою. Він взяв Зенка під свою опіку. Зробив місце біля себе, розстелив свій кожух на два місця (на дві кістки). Зенко, сівши на підстелений зверху свій демісезонний плащ, почав відповідати докладніше на питання в'язнів. Всіх найбільше цікавило, чи скоро буде війна з Америкою, що пишуть газети, що говорять люди. Чи арештовують студентів? Микола Дзядик перебивав однокамерників запитаннями, щоб більше довідатись про Іванського і свою дочку Олю. Зенко напружував пам'ять, згадуючи 4-курсників, з якими мешкав у минулому семестрі в гуртожитку на вулиці Стельмаха. Перебирав у пам'яті футболістів інститутської команди.

Розмови припинив стукіт у металеві двері, відкрилась "кормушка" (мале віконце в дверях), до нього підходили по черзі в'язні й отримували черпак баланди у металеву миску. Останнім отримав миску баланди і Зенко. Сів на свою кістку і мішав то, що називалося баландою – дві маленькі барабольки у чорній підсоленій теплій воді, в якій плавали грудочки глини, що відірвались від неочищеної картоплі. Зенко дивувався, як в'язні з'їдали цю каламуть, закушуючи рештками від сніданку – шматочком чорної пайки (порція чорного хліба). Колір пайки був подібний до тієї рідини, що звалась баландою. Зенко вийняв ложкою одну барабольку і нігтями відділив від неї лушпину. Очищену барабольку з'їв одним ковтком. Дідусь, який бачив цю муку Зенка, відломив шматочок хліба і подав Зенкові: "Завтра віддасиш, бо ввечері для тебе хліба не виписали, дадуть тільки завтра". Взяв шматочок з вдячністю, бо вже розгорявся апетит. Згадав, що ранком пив тільки чай, а на вечерю привик їсти сито і багато. А тут дві картоплини і шматочок хліба тільки роздрочили шлунок. Та скаржитись не було кому. Сусід з першого ряду споглядав, як Зенко мішав баланду і спитав, чи буде він її доїдати. Зенко віддав свою баланду і споглядав з гіркотою в душі, як сусід доїдав цю каламуть. Після вечері камерні чергові прибрали парашу, а наглядач по коридору зібрав миски через "кормушку" і зі всіма в'язнями камери пішов у загальний туалет. Камеру залишали відкритою, щоб провітрити.

Після вечірнього туалету Зенко почав освоюватись. Дізнався, що камера має старосту. Це був бухгалтер Микола Сліпець. У камері перебував священик на прізвище Грош. Перед сном він разом із Миколою Сліпцем проводив молитву. Коридорний наглядач ніколи не заважав молитися. Це був єдиний захід, який не забороняли здійснювати всім в'язням – стояти і голосно молитися. Стояти і розмовляти вголос в камері заборонялося. Непокірних забирали в карцер. Це тюрма в тюрмі. За протест цілої камери всіх в'язнів могли позбавити отримання передачі. Змовивши три рази "Отче наш" і "Богородице Діво", в'язні готувались до спання. Замість подушки клали на підлогу своє взуття, на нього маринарку і светер, лягали одягненими, переважно на правий бік, підставляючи руку (кулак чи долоню) під голову. Правда, лягати можна було тільки по команді коридорного наглядача, що ходив коридором і вигукував: "Атбой". Сплеск денних подій і нестерпний біль в ділянці клуба: "Будеш пам'ятати, що таке "тубер майор", а в ньому "рубер ет функціолєзе", – посміхнувся Зенко в думці.

Ще довго Зенко не міг заснути. Хоч очі були заплющені, та через повіки проникало світло електричної лампочки, яка горіла і вдень, і вночі, щоб коридорний наглядач міг спостерігати за в'язнями через вічко в дверях. Наближалася північ, вибраний час для "успішної" праці слідчих. Відкривається "кормушка" і наглядач притишеним голосом питає: "Кто на букву "Н?" Сонні в'язні піднімають голови, а з "кормушки" знову чути: "Кто на букву "Н.Н?" "Наконечний", – теж притишеним голосом відзивається в'язень."Нєт, другой на букву "Н.Н?" І знову: "Некрич", – говорить інший. "Одєвайся". В'язень позіхає спросоння, взуває черевики, одягає плащ, шапку і підходить до дверей. В'язні цього ряду, з якого викликали когось на слідство, полегшено повертаються горілиць і знову засинають. Задеревіла вся права частина плеча, включно з рукою, поволі відходить. В'язень відчуває фізичну полегшу, вже не чує, як дзенькнули ключі, рипнули двері й товариш по камері вийшов у коридор, і почалапав до слідчого складати зізнання. Камера не почує, коли його назад приведуть вранці. Він не розштовхуватиме товаришів, щоб лягти на своє місце, бо через кілька хвилин наглядач по коридору гукає: "Падйом!" Неохоче піднімаються в'язні, стелять свої конверти, взувають чоботи чи черевики, не зашнуровуючи їх. Два наступні чергові беруть за ручки смердячу парашу і, коли наглядач відкриє двері, першими виходять в коридор, а за ними йде вся камера у спільну вбиральню. Ніхто зубів тут не чистить, всі вмиваються холодною водою і витираються своїми сорочками, за винятком священика. Священик Грош мав все необхідне для перебування в тюрмі, систематично отримував передачі, користувався предметами туалету. Хоч заздрості у в'язнів тим не викликав, користувався в камері авторитетом, що було традиційним для священиків-галичан. Крім нього, рушник, мило і зубну щітку мали Дзядик і Сліпець, це була так звана еліта в камері. Із загального туалету в'язні повертались у такому ж порядку, як і заходили.