Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Першими йшли чергові з парашою, за ними решта. В камері в'язні застали своєрідний безпорядок. Всі речі були розкидані по підлозі. В час відсутності в'язнів тюремні охоронці провели шмонт (обшук). Деякі речі було реквізовано. І знову в'язні збирали докупи свої речі, тихо проклинаючи владу та її лакеїв.

Наглядач через вічко у дверях спостерігав за в'язнями камери і, мабуть, чув деякі епітети на свою адресу, бо, відкривши "кормушку", кричав:

"Малчать! В карцер захатєлі!"

Поскладавши речі, в'язні ставали до молитви. Після молитви через "кормушку" роздавали їм пайки чорного хліба на цілий день, потім 3-4 штуки камси і півмиски такої, як на вечерю, баланди з гнилою картоплею. В'язні з'їдали все. Зенко знову очищав від лушпиння і гнилизни картоплю та камсу від шкіри, від якої відривав головку і хвостик, і те, що залишалось, з'їдав з хлібом.

Щоб заглушити голод, в камері починалися дебати: що було, що є і що буде … Розмову починав переважно Микола Сліпець: "Ану, розкажи, хлопче, як то ти з кривої люфи підстрелив голову сільської Ради?", – звертався Микола жартома до наймолодшого в'язня. – "Маєш добре воко", – підхвалював і продовжував: "О, хлопець! З першого разу, бах – і наповал! Таки козак! Козак від расової кози. Нехай хто з нас так потрафить … правда?" – кинув очима на камеру, – "хлопець зух"! Всі звертали увагу на соромливого хлопчину, який нахилив голову і легенько посміхався.

Хлопцеві було приємно, як досвідчений Микола на всі лади вихваляв його зв'язок з УПА та діяльність, що було у центрі уваги всієї камери.

Сліпець хотів знати все про кожного. Робив це досить професійно, розповідав дещо з своєї біографії, пересипаючи розповідь про свої вчинки й наївні плани жартами, іронією та сарказмом. Розказував про свій зв'язок з підпільниками села. Знав багато псевдонімів місцевого проводу ОУН. Такі розповіді тягнулись тижнями. Забігаючи наперед, треба зазначити, що Зенко застав Сліпця в 40-й камері й пробув з ним 3 місяці.

У неділі і святкові дні священик Грош відправляв вранці, після сніданку, Службу Божу. Всезнаючий Сліпець допомагав йому як дяк. Всі в'язні стоячи підспівували. Коридорні наглядачі не забороняли молитись і відправляти Службу Божу, лиш би неголосно. В неділю до слідчих не викликали нікого, то після обіду в'язні могли наговоритись і навіть тихенько поспівати.

Часом співав Сліпець, що знав багато пісень і часто заспівував:

Замело тебе снігом, Вкраїно,

Закурило імли сивиною, Мов по матері діти під тином, Так заводять вітри за тобою.

Замело, замело, закурило,

Лиш видніє в далині небосхил,

Не повернем вже більше додому,

Не повернем до рідних сторін.

Після такої пісні зростав авторитет Сліпця, навіть о.Грош починав розказувати дещо про себе, про власне перебування в Українській галицькій Армії в ранзі офіцера, про своїх синів – Юрка і Влодка, про парафію, яка про нього дбає, бо кожного тижня парафіяни приносять йому передачу.

Зенко почав звикати до тюремного життя. Звикав до голоду, до смердячої баланди, до немитої тюльки, до товаришів по камері, до їдкого запаху сечі, до запаху індолу екскрементів, до нічних викликів в'язнів. У середу вночі Зенко почув: "Кто на букву Ш — Ша?", – через "кормушку" в півголосу запитав наглядач. Підвівся один в'язень, після другий. "Нєт, нєт, кто трєтій?" – перепитав. "Мабуть, мене", – стиснуло горло, – "Шкугра", – тихо назвав своє прізвище і ще раз повторив голосніше. "Звать как?", – Зенко назвався, – "Адевайся", – і наглядач замкнув "кормушку", бо коридором вже когось вели на допит. Рипнули двері: "Вихаді". Біля дверей чекала охорона. "Рукі назад, по старанам не разглядиваться". В кінці коридору металеві гратовані двері, замкнені на ключ. Їх відкриває черговий і знову закриває, пропустивши конвоїрів. І ще сходи та коридори, нарешті кімната слідчого, в куті якої була табуретка. Зенко стояв посеред кімнати й спостерігав за чекістом, що сидів за столом і довго писав, не звертаючи на нього уваги. Зенко осмілів, підійшов до табуретки і присів. Слідчий відірвався від писання і крикнув: "Встать, такую твою мать!". Потім щось подумав, витягнув з шухляди ручку та кілька аркушів паперу й запропонував Зенкові написати російською мовою свою біографію: "Очень детально".

Зенко згадував дитинство, полинув думкою в рідне село і почав описувати все про школу, церкву, дитячі забави. Дійшов до 4-го класу і попросив ще паперу. Був задоволений собою. Чому така думка не спала йому колись на волі, щоб так "детально", як наказував слідчий, описати свої спостереження з дитячих літ. Слідчий відірвався від свого писання. Перш, ніж дати ще папір, взявся читати те, що написав Зенко. Читав і заводився: "Что ти прідуріваєшся, нахрен мнє твойо дєтство, ти мнє начінай апісивать …, – запнувся, – з того времені, кагда ми вас асвабаділі". Все написане слідчий порвав на клаптики і викинув у сміттярку. Писати так писати … І знову Зенко полинув спогадами у 1939 рік. Писав про перші совєтські танки, про вперше почуте "здрасьцє, мітінг, спічкі, керасін", перші вибори, вивіз колоністів на Сибір… Слідчий поглядав прижмуреними очима на свого хитруватого студента, що писав і сам до себе посміхався. Забрав списані аркуші, прочитав їх і перепитав: " А что, вас освободілі єщо в 1939 году? Так, а сколько тогда лєт ти імєл?" – ще щось подумав і додав – "Сядь на табурет в угол, я сам буду пісать твою біографію. Ти больно уж умний". Допитував тільки про зв'язок з підпільною організацією ОУН, вірніше, задавав ті самі питання, що й попередні слідчі. Сердився, коли Зенко, як і на попередньому допиті, відповідав: "Ні, не знаю". Щоб добитись іншої відповіді, вирішив фізичною втомою зломити волю хлопця. – Я тєбя, Хріста Бога, твою мать, научу, как Родіну любіть! Встать ліцом к стєнкє, рукі поднять ввєрх", – кричав, як несамовитий, чекіст. Зенко стояв і вдивлявся в розчервоніле від злості лице слідчого. І тільки тепер помітив у нього на обпеченому лиці зліва білі рубці. Чекіст ще довго кричав, погрожував знищити Зенка, а якщо він і виживе, то зігниє в північних таборах, а на могилі виростуть будяки, й ніхто про це не знатиме. – А ти прокляньош тот момент, когда родился …, – трошки заспокоївся, наказав повернутись лицем до стіни і підняти руки. Слідчий ходив по кімнаті й сам до себе бурмотів: "Еті бандеровци упрямиє, как козли. Через ніх меня вигонят … хотя б что-то сказал. А то всьо не знаю.. нє та й нє … я вижу тєбя насквозь". Ніч, втома мали свій вплив – ноги підкошувались, в голові шуміло, очі злипались, і Зенкові ставало байдуже, де буде його могила, лиш би присісти і прихилити до чогось голову. На це, мабуть, розраховував слідчий. Прикликав до столу і почав писати біографію, задаючи запитання. Почав з родоводу батьків, їхнього соціального стану, родинних зв'язків. Потім перейшов до біографії Зенка з 15-річного віку: де вчився, з ким товаришував в школі за німецької окупації, в політтехнікумі, інституті. Накінець про з'вязок з підпіллям. Сотні питань і знову "ні, не знаю". Слідчий ще довго писав, а Зенко клював носом до столу. Стрепенувся, коли чекіст підсунув йому протокол для підпису. Хоч як хотілось спати, але Зенко пам'ятав латинське прислів'я (знав їх багато завдяки викладачу Кузику): "Верба волянт, скріпта манент" (Слова летять, написане залишається). Слідчий не втерпів: – Ти что, читать не умєєшь? – Вмію, але я такого не говорив. І Зенко, незважаючи на крик і протест слідчого, викреслював ті місця, які мали двозначний зміст. Чекіст спочатку вирвав від хлопця протокол …, щось подумав, пригрозив, що він ще йому покаже й віддав Зенкові на підпис. Зенко ще раз прочитав закінчення, старався все запам'ятати, в тому числі прізвище слідчого – Юдаков, підписав і поставив дату 17 листопада 1948 р. Юдаков протоколу не підписав. Він викликав охорону, яка відвела Зенка за правилами тюремного режиму зворотним шляхом у 40-у камеру. Зенко присів біля дверей, щоб не будити старого Дзядика і Сліпця, бо місця між ними вже не було. Невдовзі в коридорі пролунав стукіт в двері і вигук: "Падйом!"

В'язні одягались і йшли до вбиральні. Вмившись холодною водою, Зенко трохи відійшов, вже не плентав ногами, навіть старався жартувати, але, з'ївши в камері баланду з хамсою, страшно захотів спати. Дзядик, заслоняючи хлопця своїми широкими плечима від ока коридорного наглядача, сидів на своєму місці, і Зенко заснув міцним молодечим сном.

Через "кормушку" наглядач не дорахувався одного в'язня і підняв всю камеру на ноги, двічі перераховував всіх і дивувався, чому серед сидячих не вистачало одного в'язня. Він же прийняв арештованих 27, а було тільки 26. З полегшенням дозволив знову присісти, коли переконався, що всі на місці. Зенко почав згадувати сон. А може, це не був сон, а тільки згадка про сон перед арештом. Цікаво, як міг сон два рази повторитися слово в слово, як дві копії? Подавали обід – кашу в металевих мисках. Після обіду Сліпець взявся розпитувати Зенка про слідство. Не знайшовши нічого цікавого в допиті, він почав розповідати свій сон. Якщо присняться бджоли, то обов'язково буде виклик до слідчого. І, виходячи з цього, що йому вони приснились, Сліпець був впевнений, що він піде на допит. Згодом він перейшов розкручувати молодого поліграфіста Романа.

– Коли я працював в третій зміні, до друкарні прийшли військові. Вони попросили набрати написаний від руки текст, і ми це зробили – розказував хлопець про свою справу.

– То ти про все зізнався слідчому? – перепитує Сліпець, – то за що він тобі носа розбив? Ромко розсміявся: – Я йому десять разів розповідав – прийшли вночі військові до друкарні, принесли на папері текст і наказали його надрукувати. А слідчий своє: – Які вони були, які відзнаки мали? – Та, кажу, були файні офіцери. Ми швиденько набрали текст… А він знову за своє: – А що там було написано? – Не пам'ятаю, – а він своє: – Згадай, а то будеш стояти з піднятими руками біля стіни до ранку! Стояв і все думав – сказати чи ні. – Не скажу, – затявся я. А слідчий: – Якщо не згадаєш, то вранці підеш на три дні до карцеру. Ну то як? – А в мене руки дерев'яніють, ноги теж.