Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Я йому кажу, повертаючись до нього лицем: – Вони були одягнені як радянські офіцери. Ми їм швиденько набрали матриці, – і питаю – можна присісти? Не дочекавшись відповіді, сідаю і швидко продовжую: – Ми їм швиденько наклепали кілька тисяч примірників, вони подякували і швиденько пішли.

Дивлюсь, слідчий встав і витріщив на мене свої баньки: – А що там було написано? – Та я … та я всього не пам'ятаю. А він за своє і так напосів, що я зопалу сказав: – Що ви, ви окупанти і вас всіх треба вішати. – Что, что? – закричав слідчий, а потім почав бити мене по голові. Я йому кажу: – Та то не про слідчих було написано, а про москалів". Хлопець зареготав, і всі почали сміялись з його вигадки, бо ніхто не повірив, що так Ромко відповідав на допиті. Він наслухався розповідей про різні пригоди однокамерників і захотів теж відзначитися оригінальністю. В камері між в'язнями панувала довіра, бо всі були українцями-галичанами. Всі знали про підпільний рух в селах, про який часто розповідали між собою. Ніхто не думав, що в камері може бути провокатор. Після Ромка Сліпець почав розкручувати Петра з села, прилягаючого до Львова. "Ну…ну, розкажи як ти вцілив з обрізу з кривою люфою в голову сільської Ради і то все за першим пострілом. Ось тобі козак від старої кози. Я тобі не вірю, бо виглядаєш так, що ввечері мама виводить тебе попісяти за поріг хати. А може, під ліжком мама тримала для тебе ведро?". Петро то обурювався, то сміявся з подібної розмови. Та камера розуміла, що Петро все-таки має якесь відношення до вбивства голови. Про себе Микола говорив, що скоро його випустять, бо слідчі не мають проти нього ніяких доказів, хіба що посадять за підробку підпису на бланку бухгалтерії, де він працював до арешту. Тепер йому пришивають статтю за побутові злочини. Як на бухгалтера Сліпець був досить розвинений. Він вмів розвеселити в'язнів, викликати кожного на відвертість.

Дзядик теж надіявся скоро вийти на волю, бо книжки "За сестрою" і "На уходах" А.Чайківського, що були знайдені при обшуці, не можна трактувати, як антирадянські. Та й збір коштів для підпільників не доказаний.

Сліпець умів кожного розкрутити. Зенко теж не відставав від інших і похвалився своїм знайомством з районним проводом ОУН на Тернопільщині.

За розмовами швидко збігав час, і менше докучав голод. Подали вечерю і вода в баланді була трошки світліша. Священик Грош отримав від парафіян чергову передачу. Камера знала, що з передачі отець нікому нічого не дасть. Чергові хлопці разом з іншими в'язнями перейшли до загальної вбиральні, помили "парашу", помились самі і на душі стало легше. В камері, як і в попередні дні – сніданок, перед ним молитва, а потім розмови про всяку всячину. Всі в'язні були з довколишніх сіл Львова, знали про події на Львівщині, цікавились політикою, особливо розвитком підпільно-визвольного руху, в якому в певній мірі брали участь. Одруженими були тільки Микола Сліпець і Микола Дзядик. Вся камера знала з оповідань Дзядика, що його сім'я була переселена в 1945 році з Польщі на Україну. Крім дружини, на нього вдома чекали дві дочки і син. Старша – Оля вчиться у ветеринарному інституті, молодша – на архітектурному факультеті в політехніці, а син в 9-му класі. Арештували Дзядика за зв'язок з підпільниками – збирав для них гроші. При обшуці знайшли антирадянську літературу: "На уходах" і "За сестрою" А.Чайківського. А звинувачують його за статтями 54-1 А-11/ 20 і № 54-10 ч.1, це йому загрожує близько 10 років ув'язнення в загальних таборах. Микола Сліпець розповідав про себе менше. Всі знали, що його дружина учителює, родом він з Магерова.

Микола знав всі статті кримінального кодексу: 54-1 А – це зрада батьківщини, 54-11 – це антирадянська організація. Якщо у них є додаток 12, то – про певне порушення знав, але не доніс. Якщо після № 54 стоїть 6 – це шпигунство, 8 – це тероризм. 54-1Б – це військова зрада, 54–10 № 1 – це антирадянська агітація у вузькому колі, № 11 – це антирадянська агітація на вулиці, в залі, й згідно з кодексом УРСР, за неї засуджували на 25 років ув'язнення. За політичний анекдот на кухні прокурор вимагав позбавлення волі 10 років. Це була найменша кара за політику. Розглядали справу в обласному суді, у військовому трибуналі. Якщо не могли висунути звинувачення, але людину вже арештували за примхою НКВД чи КДБ, то справувала заочно так звана трійка. Вона присуджувала переважно 25 років ув'язнення. Звинувачення М.Сліпця не мало ніякого відношення до політики. Він це усвідомлював і чекав, що йому можуть дати найбільше три роки, або випустять додому.

У неділі й свята вранці, після сніданку та відправи Служби Божої, в'язні вели розмови на релігійні й політичні теми. Часом шум в камері викликав у коридорної охорони незадоволення. Охорона тоді вривалася до камери, шикувала в'язнів у ряди, перевіряла їх наявність за списком і попереджувала про можливі санкції для всієї камери: заборона передач, відмова подавати в камеру воду та проведення групових прогулянок або переведення всіх на карцерний режим. Після кожних 10 днів в'язнів камери зі всім одягом водили в лазню. Весь одяг здавали в суху прожарку. Після однієї з таких чисток Зенко побачив на своєму новому плащі величезну коричневу пляму, яку ніколи вже не вивести. Раз на місяць тюремна адміністрація робила обхід, питала про скарги. – Хочемо їсти, не робіть нічних допитів з фізичним і моральним насильством! Але після слів: – Как твоя фамілія, – в'язні замовкали. Розуміли, що таким чином проблем не вирішити...

Не раз камера прокидалась вночі від істеричного крику жінки з верхнього поверху, від її жалісливого співу, прокльонів власної долі або своїх катів. Тоді довго, навіть до самого ранку, в'язні не могли заснути. Кожний задумувався над власною долею та сенсом життя. Зенко, як і інші, линув спогадами в своє дитинство, в рідне село, до друзів. Порівнював свої умови та майбутнє із ситуацією й долею тих, що були на волі, в лісі, в замаскованих бункерах. Взявши добровільно в руки зброю, вони зреклись молодості в ім'я Великої мети – незалежної держави без панства, рабства, насильства та зрад. Зенко засинав над світанком з думкою і мрією про краще. Щоб перебороти свій хвилевий песимізм, хлопець згадав перший вірш, присвячений вимріяній дівчині:

Життя – це спіраль хвиляста,

Законів нема тут на щастя,

Для тебе бажав би життя

без контрастів.

Хоч знай, що життя

це боротьба за щастя.

Скеляста дорога,

терниста тропа

– Це спіраль хвиляста,

Це нитка життя.

Іти вже не страшно,

Бо перші пройшли

І факел далеко

по ній занесли,

хоч трупи їх орли давно

рознесли.

Нічні допити почастішали. Почали теж інколи допитувати про розмови між в'язнями в камері, тоді всі мовчали. В'язні почали підозрювати, що в камері є стукач. Перед одним з візитів до слідчого Зенко не міг заснути й відчув нерівне дихання свого товариша "по ліжку" – Миколи Сліпця. Повернув до нього голову (повернутися всім корпусом було неможливо із-за тісноти) й пошепки запитав сусіда: "Не спиш?" – Микола тяжко зітхнув: – Чомусь не можу … – І мені не спиться, можливо, скоро я вийду на волю, бо в слідчого нема ніяких доказів моєї вини. – Сумніваюсь, той, хто попав за політику, звідси не виходить, – заперечив Сліпець. Помовчавши, Зенко зрезигновано додав: – Можливо, бо Юдаков обіцяє очну ставку з тими, що докажуть мою вину, але якби так і сталось, то я не хотів би мінятись місцем з тими, що прийдуть мене звинувачувати. Я не розумію тих людей, що роблять доноси на своїх. Ну добре, нас засудять, хтось загине в таборах, але хтось таки повернеться і покаже пальцем на стукача. Як він буде дивитись у вічі людям, своїй родині, своїм дітям. Тавро зрадника пристане навіки, до сьомого коліна. Зенко ще більше повернув голову, щоб глянути Миколі в лице. Той мовчав, тільки губи тремтіли. "Невже це він", – промайнула думка. – А ти як думаєш, Миколо? Чи ти спиш? – Микола силувався щось відповісти, та не зміг. Потім прошепотів: – Будемо спати … – промовив і повернув голову лицем в умовну "подушку". – Значить, він, – свердлила мозок думка. Зенко довго не міг заснути. Не спав і Микола.

Вдень Микола ні з ким не розмовляв, уникав зустрічі з очима Зенка. Уночі Миколу викликали до слідчого. Через місяць в касаційній тюрмі на дверях вбиральні хтось залишив надпис: "Сліпець – провокатор". Як стало відомо пізніше, навіть в хрущовську відлигу КДБ практикувало такий метод в отримуванні камерної інформації через провокаторів. Сексоти за "добру працю" звільнялись з ув'язнення до судового розгляду їхньої кримінальної справи. Не один інтелігент Львова чи й районних міст таким способом купив собі волю, а пізніше ставав членом КПУ і робив собі кар'єру. Чи можна судити тепер одного з директорів львівських шкіл, що пішов на такий злочин? Хоч, зробивши кар'єру, він у школі виховував дітей в національному дусі, і тим заглушував закиди своєї совісті. Скільки є також тих, що заради матеріальних благ стали колаборантами? Заглушили свою совість, а тепер демонструють свій патріотизм.

Все-таки Юдаков дотримався своєї обіцянки, і на третьому допиті в кімнаті слідства сидів однокурсник з інституту Леонід Гриліцкий, з яким Зенко мешкав два роки в кімнаті гуртожитку по вулиці Стельмаха № 1. Зенко нічого доброго не очікував від цієї зустрічі.

– Чи знайомі ви з тов.Гриліцким? – запитав слідчий. – Так, – коротко підтвердив Зенко. – У яких стосунках з ним ви перебували перед арештом? – У ненормальних! – Яка причина?

Зенко згадав, як Гриліцкий погрожував йому після кімнатної сварки при обговоренні англійської вимови слів. Згадав свою насмішку, коли Гриліцкий вимолював оцінки у викладачів. Значить, він затаїв образу. Тоді Зенко не повірив погрозам. – Я можу кожного посадити в тюрму, – заявив зухвало Гриліцкий.

Згадав, як всі три східняки із спільної гуртожитської кімнати (Леонід Гриліцкий, Леонід Кіндрась, Василь Некоз) реготали, коли він після вечері молився, коли кожної неділі одягав вишивану сорочку і разом з товаришами йшов до церкви, в Преображенку, щоб послухати проповідь о.Костельника.