Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Зенко милувався там співом хору й підспівував: "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", незважаючи на переслідування, підозру й страх. Преображенка була заспокійливим бальзамом душі не одного зневіреного мешканця Львова. Це духовне піднесення приносив Зенко в гуртожиток і ніколи з ним не крився. Так колись вчив його отець Весоловський: "Відрікатись, навіть перед ворогами, від своїх традицій, віри, церкви, Бога – це непростимий гріх". Зенко, як багато інших студентів-галичан, дотримувався батьківських заповітів. Зенко завжди захищав набуті в дитинстві християнські принципи, чим викликав в однокурсників-східняків не тільки глузування, а й відкриту ненависть, злобу. Западенці, так називали галичан, гуртувались разом. Вони разом готувались до екзаменів, разом ходили на забави, танці, разом їздили поїздами до батьків на ферії, за продуктами, якими ділились й підтримували себе фінансово, морально і матеріально. Хоч всі за походженням були українцями, але між західняками і східняками росла прірва, яку важко було подолати.

Коли в кабінеті слідчого появився Гриліцкий, Зенко нітрошки не здивувався. Не було в нього подиву й тоді, коли на питання слідчого Гриліцкий сказав, що знає Зенка як антирадянську людину. Здивувався тільки, коли на питання слідчого уточнити, що Гриліцкий розуміє під тим поняттям, той пояснив, що Зенко має сумнівні зв'язки з націоналістами. Всі вони – "м'єсниє", збираються разом: Желем, Стебельський, Дем'янчук, Крет, Лободинський, Леся Мостова й інші. Всі про щось домовляються, висловлюють антирадянські думки. – Що ти верзеш? – перебив його Зенко і пішов у наступ:

– Тобі не подобається, що ми ходимо до церкви, віримо в Бога, ми так виховані …

– Вот ти какой? – перебив Зенкову тираду Юдаков, – все понятно, падпісивай протокол – і підсунув його аркуш паперу з готовим текстом. Гриліцкому підписав пропуск і дозволив іти.

Зенко читав протокол і висловлював вголос своє обурення: – Але то все брехня, такого не було.

Слідчий заспокоїв: – Ти падпісивай то, что сам гаваріл і ознакомілся з тем, что гаваріл Гриліцкий. Падпісивай, если не хочешь в карцер, ілі ….

– Вот тебе первая десятка обеспеченна. Теперь поіщем фактов на четвертак, – самовдоволено потягнувся, відкинувши плечі на спинку крісла.

– На севодня достаточно, можешь ідті! – Зайшов конвой і повів Зенка знайомою дорогою до камери, в якій уже всі спали. Слабенька електрична лампочка освічувала зарослі обличчя в'язнів. Хтось хропів. У першому ряді плакав у сні хлопець з друкарні. На верхньому поверсі тужливо співала душевнохвора дівчина, на яку гримав, щоб замовчала, черговий по коридору. Зенко приліг на своє місце і прокручував у пам'яті зустріч із свідком Гриліцким.

– Він теж українець, що ж його штовхнуло написати донос: підвищена стипендія чи, може, таким Юдаков платить окремо за кожну жертву, чи принцип комуніста?... Але ж при ньому Зенко ніколи не висловлював своїх політичних поглядів … Гм … десятка забезпечена. За що? Ага, обіцяв шукати факти на 25 років. Десь за вікном співали: "Фай дулі, фай, моя цьоця ма англіки…" Згадав – це ж йдуть студенти з танців з першої школи, що біля політехніки. Чи хто згадав його там, чи грає ще група "Не журись"?

Приємні, веселі спогади переплітались з жахливою реальністю. Йому стало жаль себе: –…За що такий хрест мушу нести? – питав сам себе, – але він не найтяжчий. А його ровесники в лісах, у бункерах, часто голодні, там, де чигає смерть на кожному кроці, кожної хвилини. Чи їм легше? Згадав той день, коли з сусідом Кравчуком просидів у бункері.

Перша совєцька розвідка появилась 24 березня 1944 року. Село чекало на помсту за повстання 24 червня 1941 року, коли було вбито голову Будзанівського райвиконкому – Черниша. Тому, при вступі червоної армії, всі чоловіки поховались у раніше приготовлені бункери. Це тривало тільки один день. Бункер нагадував погріб, де батьки зберігали картоплю. Тут було важко дихати, а також вогко і холодно. У ньому ми перебували лише один день, а підпільники прирекли себе на постійне життя в таких підземельних умовах, наслуховуючи, чи нема облави. Минали дні, місяці, роки – і змін ніяких. Всі очікували, що ось-ось почнеться війна.

З'явилась надія, коли Черчіль однозначно заявив про це по радіо, та, на жаль, американський президент не погодився з його ультиматумом і погубив стільки душ, стільки віри, стільки надій.

Так, американці вдруге продали нас. Боже, чи ти бачиш наші страждання, наші зруйновані села, спалені домівки, замордованих кращих синів нації? А несамовитий плач жінок і крик дітей в ешелонах, що везли їх в далекі азійські краї. Чи Бог бачить, чи чує людські благання? Чим ми так його прогнівили? Скільки постів дотримано перед Пилипівною та Великоднем, скільки віддано поклонів, відмовлено молитов на корунці жінками! Та й тут, в камері – вранці й ввечері молитва. А може, це хрест за гріхи наших прадідів…, а може це – випробування? А хіба москалі були і є меншими грішниками? Вони ж не моляться, проклинають всіх, зневажають Бога, святих, церкву. А скільки горя принесли вони іншим народам? Чому нема на них кари?… Мають свою державу, отримали перемогу у війні, всюди мають колаборантів зі середовища поневолених ними народів …

Гм, то чому ж тобі дивно, що жителі східної України ненавидять українців Галичини, стають донощиками на своїх братів, можливо, вербують сексотів із середовища галичан … Який вихід? Яка розпука від нерозв'язаної проблеми цілої нації?! Роздуми перервав стук по металевих дверях і вигук чергового: "Падйом!". Позіхаючи, сонні в'язні витягували з-під голови взуття, яке натягали, сидячи, на ноги й готувались до виходу в загальний туалет. Потекли сірі буденні дні й ночі. Щоб прикрасити тюремне життя, священик Грош часто розповідав різні пригоди з життя галицької армії, оповідання українських класиків. Зенко теж чувся зобов'язаним щось оповідати, до цього його підштовхував Грош. Щоб підняти подавлений настрій собі й товаришам по камері, спочатку Зенко з пам'яті прочитав вірш Лесі Українки "Contra spem spero!", потім розказав біографію Лесі та її родини. Такі літературні розваги захопили в'язнів, а особливо тих, що любили поговорити на різні соціальні теми свого життя. Текли дні за днями. Допити вже не були страшними. І коли Зенко зустрів у слідчого однокурсника Леоніда Кіндрася, не здивувався. Тільки натякнув йому про батька, який втік з колгоспу на зарібки, щоб не вмерти з голоду, про що в гуртожитку розповідав Кіндрась, а тепер на слідстві доказує, що Зенко про колгоспи говорив зневажливо. Зенко заперечував: – Але ж у нашому селі ще нема колгоспу, – доводив слідчому. – Якщо нема, то буде, переконаєтесь, як то буде добре жити на трудодні. Сперечатись не було сенсу. Коли пішов свідок, слідчий пояснив: "... мій обов'язок зібрати матеріал хоч би на десятку" (десять років у таборах виправного призначення). Слідчий психологічно підготовляв Зенка і вмовляв, що іншого виходу нема, бо всі "западнікі" налаштовані антирадянськи і їх можна судити без слідства й допиту. – Не сопротівляйся! Мнє лєгче будєт, – вмовляв Зенка, – у нас плановоє хозяйство. Всє виполняют і перевиполняют план. І я тоже. На стройках комунізма нужни робочіє рукі, а тут іх много і всє потенціальниє контрреволюціонєри".

"Contra spem spero!" – повторяв Зенко, повертаючись до камери. Дорогою компонував оповідання про Прометея, про його відвагу, самопосвяту, безкорисне служіння людям і страждання за вкрадений для людей вогонь від богів. Досипав ночі без снів. І знову день, і знову ніч. Знову оповідання в камері. Блискуче розповідав Зенко придумане після слідства оповідання про Зевса, Прометея, Кавказькі гори, де розп'яли Прометея, і про орла, що день божий довбе ребра …

Всезнаючий Микола захотів вияснити, чи в камері хтось знає азбуку Морзе. Більшість взагалі не знала, що таке азбука Морзе.

– А навіщо тобі? – спитав Дзядик. – Як навіщо…довідаємося, хто сидить тут, може є відомості про те, що діється на волі! – доводив Микола і пересів біля стіни, щоб перестукуватися по стояку труби опалення. Всі цим зацікавилися, і в камері настала тиша. З верхнього поверху почули зворотний перестук. Довго Микола перестукувався, поки наглядач не відкрив "кормушку" і пригрозив, що доповість начальству про порушення режиму тюрми.

А вночі почали викликати в'язнів на допит, на якому кожного попередили, що за порушення режиму всю камеру позбавляють права на отримання передач від рідних. І це було напередодні Різдвяних свят.

Святий вечір кожний в'язень зустрів з гнітючим настроєм. Отець Грош відправив всеношну, помолилися за рідних, за тих, що загинули на полі слави і тих, що не склали зброї. Грош зробив екскурс у біблійні події у Вефлеємі, розповідаючи про Марію, Йосифа й Ісуса. Усі сіли до спільної вечері. Отець Грош вийняв зі своїх запасів сухар засушеного білого хліба, змовив над ним молитву і роздав кожному по маленькому шматочку: – Це вам святочна проскура, Христос Раждається! Кожний відповідав по черзі: – Славімо Його! В'язні цього дня постили, не брали сніданку, крім хліба і камси, відмовилися й від обіду. На святу вечерю їли хліб з камсою та теплу баланду. Після вечері тихенько колядували: "Бог предвічний", а потім сумну-пресумну колядку про "Сумний вечір 47 року…"

Так переколядували всі галицькі колядки і ніхто з наглядачів не робив їм зауваження. Заснули після опівночі. Різдво. Вранці після спільної молитви тиха Служба Божа. А потім спогади дитинства. Дідух біля стола, солома на долівці, сіно на столі. Свічка горить біля миски з кутею. Два великі колачі поперек стола. Лине думка до батьківської хати, як вони там? А як вечеряють підпільники, де вони тепер? Хто з них ще живий?

А десь там на позиції,

Без хліба, без муніції

Вмирають козаки…(О. Олесь)

А кого з них тут чекає розстріл?

Минули Різдвяні свята, і в камеру посипались передачі від родин в'язнів. Заборону на передачі зняли. Отримав передачу і Зенко. Мабуть, тато привіз. Коли запахла ковбаса, всі збадьорилися, стали жартувати і розказувати анекдоти. І зовсім зраділи, коли охоронець оголосив, що підуть позачергово в лазню. В лазні весь одяг здали в прожарку.