Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Та перед тим, як іти під душ, в'язні по черзі підходили до перукарки, яка стригла волосся під пахами і на лобку. За кінець свого члена в'язень тримав сам, а частіше це робила фрезієрка, яка стригла волосся лобка, повертаючи орган в різні сторони, виказуючи тим свою зверхність. Теплий душ, що часто переходив в окріп або в холодний дощ, був для в'язнів розкішшю.

У січні виклики до слідчого стали частішими. На допитах вже були три слідчі, які перехресними запитаннями старалися заплутати Зенка. Вони доводили, що в інституті діяла націоналістична організація, про яку вже призналися і Стебельський, і Дем'янчук. Скоро йому організують ставку віч-на-віч. Щоб доказати Зенкови, що вони про нього все знають, показали йому протокол з Буданівського МГБ, підписаний односельчанином Василишиним.

Протокол складений слідчим району, в якому записано:

Питання: – Кого ви знаєте з членів ОУН в селі?

Відповідь: – З членів ОУН села знаю Зеновія Шкугру.

Питання: – З котрого року він перебував у членах ОУН?

Відповідь: – Зеновій Шкугра був членом ОУН з 1943 р.

Питання: – Яка в нього була зброя?

Відповідь: – Зеновій Шкугра був озброєний автоматом Калашнікова. В нього також були дві гранати і наган.

Питання: – Коли і де ви його бачили зі зброєю?

Відповідь: – Я зустрічав його зі зброєю ввечері 1944р. у своїх сусідів.

Василишин Іван Павлович, дата, підпис.

– Ну, що тепер скажеш ? – самозадоволено підсміхався слідчий.

– Нічого, бо Василишина не знаю, тим більше, що такого прізвища в нашому селі нема.

– Ти хочеш доказати, – змінився на лиці слідчий, – що наші органи брешуть!

– Можливо…або цей Василишин бреше, – самовпевнено підтвердив Зенко.

– Що.. Що? – Слідчий почав "в мать і бога…", а Зенко прокручував у голові зміст протоколу і прізвище Василишин. Чи це чергова провокація, чи справді в селі є Василишин? Слідчий вловив у очах Зенка сумнів і закричав: – ну, що, згадав?!…

Зенко продовжував заперечувати і пішов у наступ: – Якщо є такий свідок, то приведіть його на зустріч зі мною. – За чий рахунок? Думаєш, держава – це дійна корова?! – З тих слів Зенко зрозумів, що свідок не у Львові, а в Буданівській тюрмі, а можливо, його зовсім нема, або придуманий слідчим. Чекіст сам написав протокол допиту, сам його і підписав.

– За мій, – спокійно відповів Зенко. – При арешті у мене вилучили двісті чотири карбованці, то з них і заплатите проїзд свідка до Львова.

– Ти уж больно умний, – промимрив слідчий і викликав охорону, щоб відвела Зенка в камеру. Довго Зенко згадував Василишина і допускав, що під тим прізвищем міг ховатися хтось з підпільників. Або це провокація слідчого. До появи протоколу надіявся на мінімальний термін в суді або навіть на звільнення, а тепер "катушка" – 54-11-1а – це 25 літ у таборах.

Зенко схилив голову і ні з ким в камері не розмовляв. Згадував свої дитячі і юнацькі літа. Пропливали вони в уяві, як довжелезна стрічка кіно. На кінець згадки сам себе запитав: – за чим тобі, Зеню, жаль найбільше? За коханням, якого не зазнав. За тим, що не пішов у підпілля, не стріляв таких, як Юдаков, не мстив за свого учителя Степана Серафина. Хіба тільки за нього, а за всі злочини…і самому краще загинути, ніж тепер йти на 25 років у табори.

Ще один єхидний докір промайнув у думках: – Ти ж хотів, щоб тебе заарештували. Ще й так, як Стебельського – прямо на лекціях. Хотів бути героєм на очах інститутських товаришів, а тепер плачеш, маєш то, що хотів. Не потрібно було з східняками заводити політичні розмови. Навіщо було демонструвати свою вишиту сорочку, ходити до церкви не криючись. Чому не так, як інші: Сокальський, Стояновський, Шуст, Шелест, Головач не поступив у комсомол? Тобі ж пропонували… Чому?…чому?… Та тому, що це співпраця з ворогом, бо це зречення своєї віри, традицій, бо це національна зрада. Найшовся ще один герой! Вони ж про це і не подумали. А ти про своїх батьків подумав? Коли ти через 25 років повернешся, їх на світі вже не буде, а вони ж тебе ростили. Ти ж на їх праці виріс, як паразит. Вони тебе 22 роки годували і мріяли, що ти їм віддячишся, а ти захотів бути героєм?

Муки зневіри зробили його замкнутим, понурим. При запитаннях і розрадах однокамерників уникав їх поглядів, а якщо й дивився, то його очі мали тупий вигляд – це був погляд іншого світу. "25, 25, 25..." – не давало спокою число в мозку. – Можливо, там і загинеш і ніхто на могилі не змовить молитви, не покладе квітів, не посадить червоної калини. З такими думками засинав і з ними ж пробуджувався.

На Йордан уночі Зенкові не спалось. Не спали й інші в'язні, не спали і слідчі, бо час від часу відкривалась "кормушка" і недолугий охоронець питав притишеним голосом: – Кто на К? Піднімалися, взувалися і йшли. Потім: – Кто на П? Пішов… Камера вже не спала. В'язні прислухалися до звуків на коридорі й на вулиці. Що там робиться? Може, йде війна, може, по одному викликають і там у підвалах розстрілюють, як це було в червні 1941 року.

І знову "кормушка" відкрита: – Кто на Ш? – Зенко, наелектризований передчуттям, крикнув: Я! – Фамілія? – Шкугра!… – Одевайся! ...

Одягнувся, взувся, рипнули металеві двері, і Зенко почовгав коридором в супроводі охоронця. Слідчий позіхав за столом. "Шкугра, считай, что слідствіє окончилось і готовься к суду. К суду нужно подпісать протокол №200. Садись і чітай, что ми с тобой сотворілі". Читав і думками літав до товаришів з інституту, до товаришів у село, до тих, що чинили добро, і тих, що чинили кривду.

Він добре знав всі протоколи, та, на своє здивування, не найшов останнього протоколу. Що це? Ще раз переглянув том справи №73-92 і протокол допиту про зброю та членство в ОУН не віднайшов. Це помітив слідчий і спитав, чому він не підписує протоколу №200. В голові Зенка крутилося запитання, а де ж протокол допиту про зброю і свідчення Василишина? Спитати чи мовчати і не викликати вовка з лісу. Інстинкт самозбереження підказував: – не питай, щось в них сталося, це на краще… Довго перечитував протоколи свідчень Л.Кіндрася і Л.Гриліцкого. "Агітація проти радянської влади". Коли? Де? "Зв'язок з нелегалами". З ким? Коли? Голі твердження, без аргументації.

Крутилася думка: – а де свідчення Василишина? Блиснула ідея: – З тих протоколів видно, що мене повинні випустити, – до слідчого, чи до самого себе сказав Зенко.

– Ти думаєшь, что суд тєбя оправдаєт? – засміявся слідчий. – Кто переступіл порог тюрьми, тому оправданія нє будєт – підкреслював кожен склад слова – нє будет. Когда б так случилось, то вместо тебя посадят меня. Тєбє же предлагалі свободу, почему же тогда отказался? Хотел бить правдівим, незапятнанним. Шуруй теперь на Колиму. А кое-кто с ваших твйордих здесь поумнел і уже на свободе, – багатозначно натякнув слідчий. – То, может, єщо передумаєшь?

Зенко продовжував хитрити: – А якщо не передумаю, то на скільки років поїду на Колиму?

– Самоє меньше дадут десятку. Всьо зависит от чістосердечного прізнанія своєй виновності… – Але ж у мене її нема… – Ха, ха, ха…Снова за рибу деньгі,… розсердився слідчий і викликав охорону.

У камері, досипаючи ніч біля дверей (місце біля Дзядика було зайняте), Зенко роздумував: чому не було протоколу Василишина? А може, він появиться на суді і тоді "котушка"?

І тільки через 6 років Зенко вияснив у селі, що такий Василишин все-таки є, і він своєю рукою підписував протокол. Та приїхати до Львова і свідчити проти Зенка не міг, бо лежав у психіатричній лікарні після допиту з "пристрастієм" районних слідчих.

9-го лютого 1949 року привезли Зенка "чорним вороном" в обласний суд, що на розі вулиці Ів.Франка і Пекарської. Охорона з чотиригранними штиками на карабінах оточила студента. Два спереду, два з боків й один іззаду вели його від "ворона" по коридору в зал суду. На другому поверсі Зенко побачив батька, що стояв під стіною. Очі повні сліз... – Тату! – Сину! Злилися воєдино два слова в єдиний родинний код. Від удару охоронцем прикладом у батька з грудей вирвався стогін болю і розпуки. Батько не міг захистити сина. Син не зміг відімстити за батька.

Чи прийде час розплати?…Коли?!…Коли?! І чи буде?!

– Встати! Суд іде! Розглядається справа "Дело № 73-92" громадянина Шкугри Зіновія, уродж.. (тоді…і там…).

Говорив прокурор Чащін…і закінчив: – "дати максимальний термін!"

Адвокат як державний захисник Болєцкий мовчав, говорили свідки: "... він антирадянська людина з темним минулим і націоналістичними зв'язками". Говорив і Зенко, що все це брехня…Суд пішов на нараду.

І знову: "Встати". Зачитали вирок: – Іменем Радянської соціалістичної республіки України…1949 р., 9 лютого, м. Львів.

Обласний суд у складі головуючого А.Сергієнка, членів: Обіхода, Лаптєва, народного засідателя Бережної і Келеваника, з участю прокурорів – Лаврентієва, Коляснікова, Е.Старікова., Чащина, адвокатів – Харітонова, Болєцкого, секретаря – Кравченко, розглянув у закритому судовому засіданні кримінальну справу за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР Шкугри Зіновія, 192…р. народження в с….., Буданівського р-ну, Тернопільської обл., студента Львівського ветінституту, позапартійного, українця, несудимого.

Досудовим та судовим слідством облсуд постановив: "підсудний Шкугра, будучи вороже настроєний проти радянської влади, в період з початку 1947 р. і до середини 1948 р. систематично висловлював думки антирадянського змісту в присутності студентів, з якими мешкав разом у гуртожитку, робив наклеп на радянську армію, колгоспне будівництво, вихваляв фашистську армію, підтримував зв'язки з націоналістичними елементами у Львові.

Признаючи Шкугру винним у скоєнні злочину за ст. 54-10ч.1 КК та керуючись ст. 296, 29 КПК УРСР, Львівський облсуд присудив: Шкугру визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 54-10 ч.1 КК УРСР та позбавити його волі у виправно-трудових таборах на десять років, починаючи рахувати з 10 листопада 1948 р., з позбавленням прав, передбачених ст.29 пунктами А, Б, КК УРСР терміном на три роки, залишаючи засудженого під вартою.

Головуючий (підпис). Народні засідателі (підписи).

В окремій кімнаті після суду в'язні чекали на машину (чорний ворон). Серед засуджених в'язнів був один працівник НКВС.