Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

– А тебе за що?– глумилися над ним в'язні-галичани. – Мене за вірш, який я відправив Сталіну.

– Що, вірш не сподобався Сталіну? – Ні, не сподобався! – Що, мало в ньому ти лизав? – Та ні, я добре лизав, а йому чомусь не сподобалося. – Ну, ну, то почитай нам. – Добре…

– Йосифу Сталіну: "Ну что ж, правітель – геній свєта, к чему Расєю ти прівьол? Ана голодна і раздєта, вєздє бардак і проізвол, ти награждал сєбя нє в меру, носіл шестнадцать ордєнов, позоріл нас і нашу еру, не стоіт слов твоіх чинов.

Приїхав "ворон", засуджених посадили в нього і перевезли на Замарстинів.

На Замарстинові – касаційна тюрма, де кожний в'язень міг писати просьбу про помилування, або протест проти несправедливого присуду.

Яке було здивування, коли Зенко, ввійшовши у камеру, почув своє прізвище від в'язня із верхніх нар. Придивившись до в'язня, він пізнав у ньому земляка – студента Львівської політехніки – Любомира Бойка. Він зробив для Зенка місце біля себе і почав розпитувати про звинувачення і термін присуду. Щиро розсміявся, коли дізнався, що Зенкові дали дитячий термін – десять років у виправних таборах. Мені, каже Левко, дали повну котушку – 25 років нізащо. Ось біля параші сидить бандит Ґеник, котрий вбивав невинних селян, грабуючи їх у Львові. Його група заманювала селян до зруйнованої церкви Святого Духа, біля поштамту, і там їх вбивала, забираючи їх мізерну виручку від продажу молока, сиру, яблук, картоплі. Не менший злочин вони зробили, показуючи на нас як на керівників обласного проводу ОУН, які немовби безпосередньо брали участь у тому вбивстві.

Зенко з верхніх нар глянув на Ґеника, котрий мовчки слухав звинувачення Левка, поклавши голову на руку, що лежала на покришці параші. – А чому він мовчить, – спитав Зенко.

– Що ж він може сказати, коли нашу справу інспірувало КДБ. А їм пообіцяли зберегти життя, якщо вони будуть свідчити на суді на нас як керівників тих вбивств. Тепер їм і нам втовкмачували, що вбиті селяни були радянськими активістами, тому провід ОУН дав вказівку їх ліквідувати. Нас возвели в члени обласного проводу ОУН. Все це брехня, бо ми тих бандитів не знали, ніколи їх не бачили і в проводі ОУН не були.

– А скільки вас було на лаві підсудних? – поцікавився Зенко. – Нас було на суді 12 осіб і їх 12. До судового засідання вони з нами не зустрічалися. Це був фарс КДБ.

На верхніх нарах біля Левка знаходився його товариш по справі, дуже веселий студент. Він посміювався над собою і склав нам вірша: "Був собі студент, Орест називався, хотів вчитись в інституті, а в тюрму попався". Решта студентів по справі Левка були порозкидані в різні камери. Довго затримуватися в'язням в одній камері адміністрація не дозволяла. Їх перекидали з камери в камеру. Не встиг Зенко познайомитись з Левком, як його перевели в іншу камеру.

А можливо тому, що Ґеникові зробили в черговий раз "темну", і він дуже верещав. Зенкові знову прийшлося освоюватися в новій камері.

Камера була велика, в ній перебувало більше 50 осіб, серед них фронтовики, що звільняли Берлін. Це були росіяни, що розчарувалися в можливості побудови комунізму в СРСР. Їх судили за вихваляння американських автомашин – "студебекерів", "люїсів" і цивілізованого життя в переможеній Німеччині.

Їх мова, насичена блатними епітетами, та відкрите глузування з усього радянського відштовхували галицьких в'язнів від дружніх контактів і дискусій. Переважно це були офіцери різних частин Червоної армії. Майор моторизованої частини, колишній депутат Верховної Ради СРСР, не міг нахвалитися багатством Кремля під час сесії:

– Кожний з нас, депутатів Верховної Ради, – розказує майор, – ніколи не слухав ораторів Президії, тільки мріяв діждатися перерви і бігти в їдальню, де на столах були розставлені різні ковбаси, риба, ікра, апельсини, мандарини, шоколад, цукерки, пиво й багато інших ласощів. Депутати моментально згрібали зі столів дефіцитні товари, розпихали їх по кишенях, за пазуху, в рукави, і тільки тоді пили пиво, закусуючи тим, що залишилось. Це все було безплатно.

Галицькі в'язні з недовірою відносилися до таких оповідань. Їм була незрозуміла невихованість людей такого рангу.

Офіцери не відставали в своїх оповіданнях про генералів і кепкували з галичан, що ревно складали на папері апеляції до різних інстанцій, щоби їм зменшили термін ув'язнення, або зовсім звільнили з-під варти.

– Кого ви просите?! В своїх катів?! Вони бояться вас. У них руки по лікті у вашій крові. Вони готові вивезти всю "западную" в Сибір і розкошувати на ваших пожитках… Що, в них совість є? Там, де була в них совість, виріс х… Вони не росіяни і не українці, вони "гомо совєтікус".

Молодий капітан був надто говіркий, він із захопленням розхвалював німецький цивільний одяг, а також самих німців, що спрямували всю економіку країни для ведення війни, та не забули про цивільних.

– Я приїхав з Німеччини у відпустку й привіз у подарунок своїй сестрі шовкову білизну. Дівчата з цілого села приходили її оглядати і мацати. Не вірили мені, що такі шовкові труси носять всі німкені. Вони дивилися на свої спрацьовані порепані руки і шептали сестрі, що, йдучи до нас, поташем мили їх, щоб не заплямити мої дарунки. Хоч я привіз для сестри чотири комплекти білизни, та не міг заставити її одягнутися в неї, хоч у неділю вона обіцяла одягти її тільки на весілля. Дивлячись на своїх батьків, сестру та її подруг, я заплакав. Який комунізм ми збудували? Вістка про подарунки і шовкову білизну розлетілася по всьому селу, і до нас прийшов уповноважений чекіст, який погрожував сестрі, що вихваляння німецької білизни є антирадянською пропагандою і за це…. Батько, що був більш практичний, порадив мені тікати з села, а після демобілізації залишитися в західних областях. Тільки приїхав з відпустки і мене тут забрали…

– То ти сидиш за шовкові труси? – реготав рядовий солдат власівської армії.

Розмова велась так голосно, що черговий по коридору через "кормушку" пригрозив, що посадить камеру на штрафний пайок і позбавить передачі від рідних. Та все-таки черговий доповів начальству про розмови в камері й через два дні в'язнів почали переселяти. Перед самим переселенням Зенко отримав від батька величезну передачу продуктів і з нею перейшов у нову камеру, в'язні якої вже два тижні не отримували передач через штрафний режим. У камері всі були політичними в'язнями і майже всі галичани. Коли вони вияснили, що Зенко студент, то потягнули його на верхні нари до молодих хлопців, теж студентів. Один із них був з учительського інституту, родом зі східної області, другий з торгового інституту – Ковтун Іван. Обидва з багатою біографією і ще багатшою фантазією.

Східняк, хоч і вчився в педагогічному інституті, але до цього закінчив тільки сім класів.

– У шостому класі повезли нас на екскурсію в обласний центр, – розповідає він. – Це була субота, я замітив, що всі тут гарно одягнені – краще, як наш директор школи. В колгоспі так ніхто в будній день не одягався, та і в свята не набагато краще. Оглядаючи вітрини магазинів і людей, що вештались по вулиці, я побачив інший світ, не подібний до нашого села. Захопившись побаченим, я відстав від свого класу й загубився між людьми. Спочатку заплакав, а потім почав блукати без всякої мети. Захотів їсти. Мама дала на дорогу окраєць хліба і двадцять копійок. Де ж мені поїсти, подумав і спитав про це панюгу. Він з цікавістю глянув на мене і, сміючись, показав на широкі двері: – О, тут добре і дешево кормлять. – Я зайшов, сів несміливо за столик, розглядаючи велику кімнату. За сусіднім столиком два панюги їли руками курку. З неї капав жир, а з мого напіввідкритого рота, якого я не закривав від здивування і захоплення, капала на стіл слина. З бокових дверей вийшов старший мужчина з білим фартушкам на животі, а в руках на бляшаній дошці ніс теж кури.

Ковтун дивився на Зенка кривим оком, коли він ділився зі східняком, який в нашому розумінні не був студентом. Його судили за статтею 54-14 (рецидивіст). Він гордився, що має 54-у статтю, бо, як прийдуть американці, то всім буде показувати довідку, де написано, що він політичний в'язень. Зенка він купив тим, що назвав прізвище однокурсника з теребовлянського технікуму – Швалюка, з яким рецедивіст вчився в Львівському педагогічному інституті. Східняк цікаво розказував свою біографію.

– Тоді в обласному центрі він зрозумів, що мусить бути паном, гарно одягатися, їсти в ресторані, нічого не робити й мати багато грошей. Чесним шляхом він цього не доб'ється.

– Життя пливе і не повертається. Що з того, що мати щоденно працює в колгоспі. Грошей вона не має, одяг в неї такий, що в ньому в ресторан не пустять, а їсть тільки картоплю і капусту. Та хіба тільки вона так живе. Всі сусіди, все село так животіє. Колгоспники з поля крадуть свою працю ночами. То чому я теж не можу красти? І я крав…тільки не в селі, а на залізниці. Скидав з вагонів різні речі, перед залізничною станцією скакав на ходу з поїзда, на перегоні підбирав їх і продавав у місті. Спочатку я це робив без помічників, потім підібрав собі команду. Мене зловили на гарячому. Я не видав нікого. Мене засудили, як малолітнього, на три роки. Відбув половину й випустили. Віднайшов колишніх товаришів і почали те саме. Тільки більш організовано. Ми мали пломбіратор, отож зривали пломби з вагонів з дефіцитними промтоварами. Вдруге був заарештований і засуджений на 10 років. У таборі познайомився з місцевими авторитетами. Разом з ними організували втечу з табору. Пограбували районний банк і за гроші та шантаж ми отримали чисті паспорти, купили собі атестати на прізвища нових документів. З новими документами я переїхав до Львова. Організував групу, яка періодично вривалася в банк, переймала інкасаторів, щоб відібрати від них гроші, які влада пограбувала в народу. Наше життя стало сповненням моїх мрій з шостого класу. Ми користувалися всіма благами на рівні влади. Харчувалися в ресторанах, відпочивали в Криму, тримали в страху прокурорів. Мали своїх агентів у силових структурах, які передавали нам відповідну інформацію. За фальшивими документами мене прийняли в педагогічний інститут, де здавав заліки й екзамени за гроші; деколи, щоб отримати оцінку, шантажував викладачів.