Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

У порівнянні з іншими студентами я був фраєр, набув шарму інтелігента, одягався краще наших професорів. Словом, втирався у вищий світ.

– Без мого дозволу член нашої групи пішов на акцію, де погорів і засипав мене. Тепер, на сміх, я політичний в'язень. О, як вас, політичних, високо цінять… Нам потрібно три рази сісти в тюрму, два рази організувати втечу з табору, пограбувати два банки і тільки тоді нам дадуть політичну статтю. Як зміниться влада, я буду пишатися теперішнім присудом, – він заходився реготом від свого висновку. – Ви думаєте, що я довго буду сидіти в таборах? Не більше року… І там не буду працювати.

Два галицькі студенти вірили й не вірили розповіді фраєра, так його називали.

Батьки Ковтуна мешкали напроти тюрми, і лиш тільки зняли заборону з камери на передачі, як родичі майже щоденно почали приносити теплі обіди.

Минув місячний термін, що був відведений на касаційні скарги. Засуджених в'язнів почали перевозити у пересильну тюрму на Замарстинів – це територія колишнього жидівського гетто, потім шпиталь інвалідів Вітчизняної війни. Умови тут були гірші. Камери малі, з дерев'яними двоповерховими нарами.

Надворі буяла весна. Весняне тепло, маленькі віконця і тіснота створювали неможливі умови для перебування в камері. У кінці травня в'язнів вивели на площу для завантаження їх у залізничні вагони. Свіже повітря, буйна зелень, квітуючі вишні та безперспективне становище викликали в психіці в'язнів контраверсійний збуджений настрій. Високим баритоном заспівав чорнявий в'язень: "Не для мене цвітуть сади, не для мене співають дівчата. Для мене тільки етапи і грати"...

У 12-у корпусі сиділи політичні, що були різні за віком – від 16 до 70 літ. Вони були відділені від кримінальних. Територія всіх корпусів була огороджена ще з часу, коли німці сюди зганяли євреїв, і називалася жидівське гетто. Два рази на день перерахували в'язнів. На стіл поклали судові справи, і "покупець" вибирав собі бранців, яких потім вели на товарний вокзал львівської залізниці й заганяли у товарні вагони (телятники) під надривний крик собаководів і гавкання собак.

Такі телятники тоді служили за місцевий пасажирський транспорт, в таких телятниках із загратованими вікнами повезли в'язнів у "нє столь атдальонниє края". Посередині вагона параша. Дерев'яні нари займали решту площі вагона. Поїздка тривала двадцять діб. Три рази на добу охоронці робили перекличку по прізвищах. Їжу приносили вранці, в обід і ввечері. Харчування таке, як у тюрмі. Місця на нарах займали молодші, а під нарами – старші.

Минули Підзамче і на в'язнів насувався меланхолійний настрій. Чи повернуться колись вони додому? Чи чекатиме на них дівчина з чорними бровами? Куди повезуть родину засудженого? Чи варто було встрявати в політику, що завдало болю рідним? Колеса вагона вистукували в унісон: – так-так..., так-так... Пульс на скронях вторив: тік…, тік…, тік…, тік. Хтось продекламував вірш:

…Везли їх, стомлених в тюрмі за гратами,

Везли, щоб там, в краях холодних,

Згноїти велетнів народних,

Крилаті іскри потушить

І знов дурити і душить.

І ось вони на мить одну спинилися,

І на селян крізь грати задивилися,

А ті стояли, як каміння, –

І хтось, лузаючи насіння,

Дививсь на вікна і сміявсь:

"А що, голубчику, попавсь?"

– Диви, диви, у нас тут і поети появилися. Тобі, мабуть, за цей вірш десятку відцибушили, – тикнув пальцем у "поета" Зенко.

– До речі, кому-кому, а тобі треба знати, що цей вірш написав такий ветеринар, як ти – Олександр Кандиба, що взяв собі літературний псевдонім – Олександр Олесь, – спокійно поясняв Зенкові і тим, що заслухалися у слова вірша, старший мужчина з нижніх нар. – Ми такого поета в школі не вчили, – почав оправдуватися засоромлений Зенко. – І яка доля того поета? – запитав чорнявий, із шрамом на лиці, хлопець з верхніх нар. – Його розстріляли? – доповнив питання Ковтун.

– Ні…Він виїхав за кордон разом з урядом УНР, – пояснив "поет".

– А тих, що залишилися…, майже всіх розстріляли… на Соловках, – з сумом в голосі сказав старший з нижніх нар.

Щоб якось реабілітувати себе в очах оточення за Олеся, Зенко розповів про долю письменника Володимира Гжицького, з яким особисто знайомий. Потім виправився (зловив себе на брехні), що він це знає від брата Гжицького, свого професора з ветеринарного інституту. – Він єдиний не лукавив і не писав пасквілів на друзів й на Україну. Не співпрацював з КДБ, як інші – Рильський, Малишко, Тичина, Головко... ба, навіть колишній політв'язень Остап Вишня писав пасквілі – "Самостійна дірка". Читали цей пасквіль? Історик Крип'якевич теж каявся за свою "Історію України". Письменник Галан до сих пір пише пасквілі на нашу церкву, – розійшовся Зенко своїми звинуваченнями і хотів продовжувати, та його зупинив старший з нижніх нар.

– Якби не такі письменники, як Рильський і Тичина, то українська література в Радянському Союзі зовсім занепала б.

– Такими аргументами можна оправдати всіх зрадників, – апелював Зенко.

– Так, так…, бо наша історія – це суцільна зрада і геройство. Щоб судити когось, молодий козаче, – усміхнувся по-батьківськи старший, – потрібно побувати в їх шкірі в ті репресивні 1933–37 роки.

Ще довго Зенко сперечався б, якби сусід по нарах не потягнув його за плече і впівголосу додав: – З ким ти сперечаєшся, він такий продажний, як його Тичина… Тепер вже Зенко почав захищати старшого: – А звідки ти взяв, що він продажний? – Я з такими зустрічався в Чехословаччині…

Зенко з недовірою глянув на сусіда: – А що ти там робив? – спитав і з цікавістю почав розглядати сусіда. Худе видовжене лице, карі пронизливі очі, ледь біліюча сивина натякали Зенкові, що це непересічна людина. – Питаєш, що я там робив?.. Втирався в цивільне суспільство, – розважно і загадково відповів сусід. – Ну, ну і як?

Повернувся сусід горілиць, встромив очі в одну точку, втягнув повітря і…почав:

– Минулого року ми продерлися через Карпати в Чехію. Там нас оточили совєтські військові частини. Два дні ми боронилися, а потім вирішили вночі прорвати їх охорону. Впало багато. Я поранений доповз до села. Три дні пролежав на горищі стайні. Смужками сорочки перев'язав рани. З літньої кухні господаря крав варену картоплю, приготовану для свиней, і залишки хліба для курей. На третю ніч вирішив іти в Чехію. По дорозі вранці заправ у маленькому потічку криваві сліди на одязі. Сонце піднялося, і я вирішив відпочити та просушити одяг біля копиці сіна. Тепле сонячне проміння розслабило тіло, і я заснув, тримаючи в руках свій автомат. Прокинувся від дотику холодної жіночої долоні до мого чола й побачив нахилену наді мою дівчину, а біля неї – мужчину з моїм автоматом. Мене вони привели до своєї хати, й коли поміряли температуру – жахнулися. Ці люди мене лікували і вилікували, виходили. Сталося так, що я з цією дівчиною потім оженився. Та всюди є "добрі" люди, і сусіди донесли про мене поліції. Мене арештували й судили за "зраду батьківщини" – чиєї? І тепер я їду з вами.

– А звідки ви родом? – перепитав Зенко. – З села Березовиці біля Тернополя.

– Знаю,… бо я теж звідти, з Теребовельщини, значить, ми земляки. – Земляки довго не спали, все згадували старі історії. Кожний викладав своє розуміння сучасних подій та сприйняття сучасного світу. Пройшла вечірня перевірка. Далеко за північ Зенко роздумував над своєю долею і долею тих, що їхали з ним у вагоні. Сон не приходив до нього. І раптом десь поблизу параші почулось шарудіння і тріск дошки. Підняв голову. Посередині вагону три напівзігнуті постаті вовтузилися біля підлоги. Ще раз заскрипіли дошки й у вагон увірвався з шумом потік повітря. І під підлогу вагона зникали одна за одною постаті. Знову скрип дошки, й одна постать випрямилася і подалася на верхні нари протилежної від Зенка частини вагона. Зенко догадувався, що сталося, стрепенувся від скреготу коліс вагона і різкого гальмування поїзда. Через хвильку поїзд знову рушив і поцигикав паровозом, постукуючи колесами на стиках рейок.

Щасти їм, Боже! – прошепотів Зенко, повернувся на правий бік і швидко заснув.

Який рейвах зчинила охорона вранці, читач може тільки догадуватися. П'ять раз перевіряли за списками в'язнів вагона і самі собі не вірили, що двох нема. Нарешті догадалися, що через підлогу два втекли. Догадалися теж, що у вагоні є спільник, який після втечі засунув парашу на місце зірваних дощок, попередньо заклавши їх у гніздо. В'язнів залишили без сніданку, обіду й вечері. На кожній станції перевірка за списком. В'язні перед вечерю і після неї били у стінку вагона черевиками та кричали через віконця вагона на зупинках залізничних станцій: – московські холуї, собаки, гади і ще таке, що було незрозуміле галичанам.

Втеча в'язнів і репресії охорони не привели в'язнів до депресивного настрою, а навпаки. В'язні були збудженими, активними. Вони співали повстанські пісні і час минав скоріше. І ось на 20-й день довжелезний етап прибув на станцію Салават Башкирської АРСР. На станції довкола стояла охорона з собаками, що безперервно гавкали. Для застрашування крики, московські мати: "Строїтса по пять, бистро, бистро! Садісь!"

Понад голови вистріли з автоматів. – Пєрвая колона шагом марш! Вторая колона, третья колона… В'язні розглядаються, куди ж їх привезли? Назва станції Салават нікому з галичан не була відома. Хоч був початок червня, ніде не було видно нивки, лиш де-не-де острівок трави. Дорога у втоптаному піску місцями передута маленькими греблями. На бокових рівчаках лежить почорнілий сніг. Сильний вітер-суховій сипле піском у вічі, пронизує холодом до кісток, зриває з в'язнів шапки. Собаки безперервно гавкають, вириваються з прив'язі собаководів. На горизонті нема дерев, нема поселень, лиш степ і степ…, а на шляху відкрилася панорама – пристанище в'язнів – табір ГУЛАГу. Табір оточений дерев'яними щитами висотою 3-4 метри із зашитими щілинами. Над ними дашок з колючого дроту. У кутах і по периметру через 70 метрів – вишки. На них стирчать, як зозулі, охоронці табору. Етап підходить до воріт. Лунає команда: "Садісь!" і для постраху кілька черг з автоматів.