Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Перед воротами стоять столи, на які керівники етапу викладають формуляри про кожного в'язня і передають їх "покупцям" табору. Ті в свою чергу перевіряють дані формуляра з усною відповіддю в'язня, що підходить по черзі до столу. Перевірка тягнеться до вечора. Тих, кого перевірили, пускають в середину табору, формуючи з них бригади по 30 осіб. Охоронці табору супроводжують бригади до їдальні та лазні. Там в'язням видають табірний одяг, в їдальні – пайок хліба й миску баланди. Помитих і переодягнених в'язнів супроводжують до порожніх бараків з двоповерховими нарами. Бараки розділені на секції, які вміщають 50-100 в'язнів. Переважно барак складається з двох секцій, по середині між ними – коридор. Направо і наліво широкі двері в секцію. Коридор розділений на дві половини по довжині. В задній частині коридору знаходяться приміщення для обслуги секцій та інвентарю (лопати, відра, мітли і т. п.).

Стіни бараків складені з дерев'яного каркасу, оббиті дерев'яними щитами з зовнішньої і внутрішньої сторін. У стінах – малі вікна. Дах покритий шифером. Підлога дощана.

Ось в такий барак привели Зенка з іншими в'язнями. Бригадиром призначили Лєщенка, в минулому – начальника поліції при німецькій окупації на лівобережній Україні. Переважна частина бригади складалася з галичан і волиняків. Серед них чотири студенти: Ковтун Іван, Кривіцький Анатолій, Крамар Богдан і Зенко. Хлопці вибрали собі верхні нари, бо на нижні бригадир розмістив старших за віком в'язнів, таких, як Новосад з Рівненщини. В порівнянні з умовами у вагонах етапу бараки мали одну перевагу – це свіже повітря, бо туалет був окремо за бараками, біля низької огорожі зони.

Пройшла вечірня перевірка і втомлені в'язні поснули на дощаних нарах. Вранці знову перевірка, знову баланда, дві тюльки і пайка хліба. В'язням дозволено ще день залишитися в зоні, щоб укомплектувати бригади, вибрати нарядників, начальника колони, поздавати зайві речі в каптьорку, випрати деякі дрібні речі біля водопровідної колонки і т. п.

Анатолій прийшов з каптьорки і з середини бараку гукнув: – Іване, Зенку, Богдане! – Ідемо, пройдемося по…, як кажуть у вас в Галичині, спацером по табору. Всі три прийняли пропозицію Толі.

В'язні отримали обмежену волю. Почали розглядатися по зоні. Смуга прострільної зони, шириною 10 метрів, скопана і загромаджена. Внутрішня смуга зони огороджена колючим дротом висотою до 1-го метра. Перші три спарені бараки – це 9-та колона. Нижче ще три бараки – це 2-га колона. Разом в них розмістилося більше 3-х тисяч контриків, так в таборі називали політичних в'язнів.

Хлопці здивувалися, коли взнали, що їх зона – це половина табору, а друга половина теж має шість спарених бараків, але там перебувають "битовики" – кримінальні злочинці. Зони відділені одна від одної металевою сіткою. Між сітками широка дорога, яка веде до їдальні. Сітка політичної зони прорвана в кількох місцях, тому хлопці вийшли на дорогу.

– Йдемо до їдальні, – каже Іван, – може, щось скураємо, або заміняємо, бо я такий голодний, ще б таке відро каші, яке приніс черговий бригади всім на обід, я з'їв би за один раз. З кімнати конвоїрів вийшов наглядач і почав гукати: – А ну-ка, вашу мать, контрикі, назад в зону, что, в карцер захатєлі?!!!

"Контрикі" хоч-не-хоч повернулись у свою зону. Не встигли зайти у свій барак, як гонг: – бам..., бам..., бам... – кличе в'язнів на спільну перевірку. Бригадири виганяли своїх в'язнів на площу між бараками. Коли всі вийшли з бараків і гонг перестав бамкати, високий азербайджанець дав команду: "Уважно! Всім бригадирам вистроїти бригади лицем до мене по п'ять осіб". Біля нього стояло два в'язні і чотири наглядачі.

Знову низьким голосом рафінованого начальника він вигукнув: – Увага!.. Тихо!.. Слухай мою команду: – Струнко!

В'язні – зареготали: – Подумаєш… начальник.

Азербайджанець, немов би не почувши реплік, продовжував:

– Мене призначено начальником другої колони. Моє прізвище Новак. Мої накази і розпорядження в зоні є обов'язкові для всіх бригад. Справа від мене є Авдєєв, призначений адміністрацією моїм помічником у всіх побутових справах колони: одяг, харчування, влаштування в секціях. Зліва від мене є рознарядник Чистяков, який веде облік в'язнів, що виходять за зону, і тих, що залишаються тут. У кожній секції є "днювальний", який стежить за санітарним станом. На дверях кожної секції вивішено обов'язки кожного в'язня. Того, хто не виконує обов'язки, позбавляють права на посилку від рідних, переписки з ними, або садять в карцер.

Опанувавши ситуацію, він знову вигукнув: – Колона, струнко! Вільно! Розійтись по бараках

Зухвалість начальника з командою "Струнко" була на язиці в кожного в'язня, що з веселим настроєм заходили в барак. Тим більше, що черговий приніс вівсяну кашу на вечерю. Закінчувався перший день відносної волі в табірних умовах.

Вечірній дзвін (удар по висячій рейці) сповістив, що вихід з барака заборонено на цілу ніч. Бараки закриваються з зовні вільнонайманими наглядачами, а перед тим днювальний заносить в секцію "парашу".

На суміжному лежаку верхніх нар Анатолій мугикав російську пісню: – В дальоком степу за Байкалом, где золото роют... – А де ти навчився цієї пісні? – здивовано запитав Зенко.

– Якби ти знав…, та краще тобі цього не знати, – багатозначно натякнув Толя і продовжував... – Бродяга, судьбу прокліная… – Цікаво, розкажи, це, мабуть, не секрет? – Та ні, просто згадав Норильськ. – А хіба ти там був? – Був, Зеню, довгих п'ять років, там школу закінчив. – А що ти там робив? – Рибу ловив, – засміявся Толя, – Тащілся с сумой на плєчах… – продовжував мугикати… – Ну, ну, не мугикай, а розкажи.

Толя інтригуюче покашляв і почав: – Мій батько – поляк, йому по блату продали парцелю землі, надавши позику на 20 років. Він разом з мазурами-колоністами зліпив таку-сяку хату, стодолу, хліви. У 40-му році нас разом з колоністами вивезли на північ до білих медведів. Мати, українка, прокляла всіх поляків разом з батьком, за яких вона страждає зі своїми дітьми. Батько в гніві щось сказав на владу, його забрали, і він десь пропав. Після війни ми назбирали грошей на дорогу і приїхали в мамине село.

Тут я закінчив 10-й клас і поступив у Рівненський інститут. У інституті відмовився від вступу в комсомол і мене, як сина "врага народа", запроторили сюди.

– Вороги! Вороги? Чийого народу? Якщо мого, то слідчими, прокурорами і суддями повинні бути українці, представники мого народу. А то кругом москалі. Слідчий – москаль, прокурор – москаль, конвоїри – москалі, адвокати – перевертні. Та й судді – чужинці. Чужа мова, чужі погляди стосовно нас. І відбувати покарання за фіктивний злочин присуджено на батьківщині слідчих і прокурорів.

– Але ж ти, Анатолію, поляк, як і твій батько. – Мене виховала мати. Я виріс на Поліссі. Я люблю свою поліську хату, свій зажурений ліс. Я люблю тих хлопців, що воюють у наших лісах. А батько? Він, мабуть, був перевертнем. Заради поля став поляком. Вдома ми розмовляли українською. На півночі – вимушено російською.

До корпусу зайшли два наглядачі: – Нє разгаварівать! спать! нє слишалі атбоя?

Хлопці заглибились в роздуми над своєю долею, над долею своєї родини, осягаючи думкою суть життя.

Робочий день

Металевий дзвін рейки сповіщав про неволю в таборі. Піднялися з нар, вмилися перед бараком, поїли баланди і гайда ставати в ряди по 5 осіб. Нарядник двічі перерахував бригаду, а біля воріт два татари ретельно всіх без винятку обшукували. Високо над ворітьми висів транспарант з написом "Тільки чесна праця забезпечить тобі волю!". З гучномовця соковитим тенором витягав соліст: "Я такой другой страни нє знаю, где так вольно дишіт человєк". – Вас би сюди, співаки, – впівголоса сам до себе сказав Анатолій. – А може, вони вже сидять, – додав Іван. – Та ні, це Горького слова, він їх написав, як повернувся з творчої поїздки на Соловки. Наглядач, що проходив повз них і почув останні слова Анатолія, закричав: – Молчать, разгаворчики! – І чому вони всі такі злі, кричать, немовби їм хто маму зарізав.

До тих, що робили обшук, підійшло п'ятеро колишніх студентів, що волею долі опинилися в одній бригаді Лєщенка. Татарин обмацав одного й другого від шиї до п'ят. В'язнів у бригадах перераховував охоронець з числа тих, які приймали колону для праці на будівництві і опісля всі рушили по дорозі повільним кроком. Начальник охорони через рупор двічі попередив: – Предупреждаю – шаг вправо, шаг влєво за колону, будєм стрелять без предупрежденія. Гавкіт охоронних собак підсилював погрозу начальника. Собаководи оточили колону з двох сторін і з заду колони. Крім цього, охоронці направили автомати Калашнікова на колону в'язнів. В'язні колони № 2 йшли попереду. Були це молоді хлопці-росіяни з армії Власова. Ще недавно вони, як конвоїри німецької армії, так вели на роботу жидів і полонених червоноармійців. Яка та доля зрадлива… Недарма кажуть: – Хто мечем воює, той і від меча гине.

Позаду 2-ої колони йшла 9-та. Більшість в'язнів були похилого віку – українці, білоруси, росіяни, які в певній мірі співпрацювали з українським чи білоруським підпіллям, з німецькою окупаційною владою, або виявляли незадоволення радянською владою. Молоді хлопці-політв'язні – це ті, що в тій чи іншій мірі провадили діяльність, пов'язану з підпільною національною боротьбою.

На інші об'єкти виводили колону жінок-політв'язнів, також окремо вели на будівельну роботу кримінальників.

Будівельна площадка обгороджена дошками, зверху яких було кілька рядів колючого дроту. На воротах перед входом охорона знову перераховувала в'язнів. І лиш на площадці в'язні не відчували прискіпливого стеження за собою. До бригади підійшов майстер і визначив обсяг робіт на день. Зняти рослинний шар землі на площі майбутнього 50-квартирного житлового будинку й викопати траншеї на фундамент для нього. Бригадир роздав лопати і відміряв кожному норму. Всі почали з неохотою братися за роботу, тільки Іван, опираючись на лопату, поплентався по зоні між іншими бригадами.

Хоч праця на землі не була важкою, але тюремні дні й особливо виснажливі ночі на допитах, психологічний стрес від судилища, етапна дорога ослабили в'язнів.