Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Давався взнаки й теплий сонячний день, насичений сухим повітрям, що робив їх зовсім кволими, неспроможними виконувати будівельні роботи. Вони лельом–полельом, опершись на лопату, робили вигляд, що працюють. Бригадир, не в змозі дивитися на охлялих робітничків (так він називав лінивих), поплентався по обід. Приніс відро баланди і піввідра вівсянної каші. Почав роздавати обід і тут появився Іван. – Де ти бродиш, Ковтун, чому не працюєш? А, ти ще не починав працювати, то обіду не дам… Іван, сміючись, поскаржився, що не має лопати. – Як? – здивувався бригадир. – Я всім роздав. – Так, але я свою поламав, поламав, щоб не бути тут рабом. На них працювати не буду! Запам'ятай собі. Я політичний, я контрик і краще здохну, ніж буду працювати на них. Хай вони будуть прокляті, що марнують мою молодість, моє життя! Я їх ненавиджу, як і їх холуїв.

Відгомін його прокльонів летів понад головами сусідніх бригад в башкирські степи і повертався відлунням: "Не — на — ви — джу"…, "Не — на — ви — джу"… Ковтун летів за цим відгоміном, немовби сказився.

– Піди за ним, Шкугра, – лагідно попросив бригадир, – а то дурне наробить гріха собі і нам. Головою муру не розіб'єш. Нам потрібно вижити, вижити за всяку ціну, – і пошепки закінчив думку, – щоб їх судити, судити за всі злочини нашого народу.

Бригада, потупивши очі, ліниво зрізала верхній шар грунту. Зенко плентався між чужими бригадами, шукаючи Івана. В'язні поспиралися на лопати й ділилися спогадами. Солодкими спогадами на чужині про рідну землю….

З-поза чагарників появився Іван. – Ти шукаєш мене? – Немов би так… – Почекай мене тут, я провів чудову операцію, – і знову кудись полетів. За хвилину махає рукою: – Ходи сюди! За кущем чагарнику стояло відро, повне вівсяної каші. – Де ти взяв? – Не питай, їж! – А ти? – Я вже трохи їв, а тепер їж ти, бо дали тільки одну ложку. Два колишні студенти за півгодини з'їли більшу частину каші. Трохи подрімали і доїли решту. – Тепер я віднесу відро. – Так хто ж тобі дав кашу? – вдруге перепитав Зенко. – Я заміняв у їдальні за маринарку.– Хоч раз за півроку хлопці наїлися.

Гонг скликав бригади до воріт. Бригадир дивився кривим оком тепер на обох, нічого не питаючи. Такої лафи, байдикування на роботі більше в Зенка не було. Іван знову відмовився від роботи. Норму за нього відробляли Зенко й Анатолій, поки Іван не перейшов в іншу бригаду. Вмовляння товаришів здатися і почати фізично працювати на Івана не мали впливу. Більше того, він соромив товаришів, сміючись над ними: "І ви називаєтеся політичними в'язнями. Українські в'язні за Польщі, за німців не працювали. Згадайте Степана Бандеру, Климишина, Лебедя, Березу Картузьку. Вони відмовлялися навіть спілкуватися чужою для них мовою. Їх тримали в карцері, на морозі, і вони не здавалися. А тут якийсь німецький поліціянт буде мною командувати. Я колись йому голову відрубаю. Ви не політичні в'язні, ви – хлюпіки. Ви подивіться, як ведуть себе блатні в зоні побутових в'язнів".

За межами табору була обгороджена зона з бараком БУРа. Там тримали блатних рецидивістів. У неділю в'язнів на роботу не водили. Тоді можна було помитися, поміняти білизну після лазні, написати листа додому, щоб потім передати через вільнонайманих робітників з будівельної зони.

В одну таку сонячну літню неділю забіг Іван у барак і гукає товаришів: – Ходіть, хлюпіки, на двір і побачите правдивих в'язнів.

З порогу барака було видно БУР. Вірніше, тільки дах їхнього барака. На даху стояли голі рецидивісти і на повний голос кричали: "Далой Сталіна с камсой, давай Трумена с колбасой. Контрікі, подимайтесь, унічтожим ету мразь, етіх кровопійцев. Гніди! Гади! сукі!. Союз розрушимих, сплотіла навекі блядская Русь".

Таке театралізоване видовище тягнулося кілька годин, доки охорона водяними брандсбойтами не зігнала їх в барак. Блатні з побутових бараків стояли біля сітки своєї зони і кричали: – Братци, ми с вамі, розрушім мир кровопійцев!

Іван видряпався на підвіконник і собі кричав: "Да здравствуєт свобода! Смерть Сталіну!!"

Бригадир стягнув його з підвіконника, затиснув у руках і процідив: "Ще не визріла пора, ще не прийшов наш час".

– Для вас його ніколи не буде, бо ви хлюпіки. Ви... ви, – розпука і жаль стиснули йому горло. У нього забракло слів, щоб висловити зневагу до оточення, до своїх товаришів, яким він вірив і якими захоплювався. А тут, в такий час, вони стояли мовчки і тим підкреслювали свою солідарність з бригадиром.

Охорона не на жарт заметушилася, на вишки підняли кулемети. За зоною було чути поодинокі постріли. Ввечері чергувала підсилена бригада внутрішньої охорони. На годину скоріше задзвонили "атбой".

Будівництво житлової інфраструктури 5-го району Ішимбаєва

за перспективним планом забудови

Переважна більшість робітників-політв'язнів до цього часу не зустрічалася з таким масштабним будівництвом, в якому їм тепер довелося виконувати різні роботи. Виконроб – Венцель зробив розбивку в натурі, згідно з планом всіх будинків кварталу. За кожним будинком закріпив бригаду в'язнів. Кожного бригадира інструктував з правил техніки безпеки та правил організації і технології будівельного виробництва. Земляні роботи в'язні виконували повільно. Бетонування фундаментів дещо зацікавило. Появилися нові терміни: марка цементу і бетону, термін твердіння, опалубка, міцність, лабораторний аналіз, гідроізоляція, пароізоляція, руберойд і т. п. Та коли бригада почала складати з дерев'яних брусів стіни, то деякі в'язні почали вже сперечатися з прорабом стосовно виконання роботи, бо такі стіни вони складали в Карпатах.

Сусідній будинок будували азербайджанці. Вони теж були різного віку. До Зенка почав приставати молодий азербайджанець із різними питаннями про Львів. Його батько немовби був убитий у Львові "бандитами". Слово за словом виявилося, що азербайджанець родом з Баку, він колишній студент політехнічного інституту й був засуджений за антирадянську агітацію серед студентів. Вірніше, за розповсюдження рукописної інформації про відокремлення Азербайджану і приєднання його до Туреччини. Він вважав себе турком. Цей в'язень хотів багато чого дізнатися від студентів –західняків. Запитував, яка різниця між українцями, хахлами, бандерівцями і гуцулами. Був прихильником філософії Баха й Авенаріуса та критикував Гегеля за ідеалізм. Теж схилявся перед філософією Ібсена. Суперечки набирали захоплюючого інтелектуального змісту. В єдиному студенти мали спільну думку, що найбільшим ворогом всїх націй є ненажерлива Росія. В їхній пам'яті ще збереглися лекції з діалектики. Бо в той час студенти всіх інститутів вимушені були вивчати марксизм і ленінізм з додатковою марксистською літературою.

В'язні не зчулися за розмовою, коли до них підійшов чоловік у військовій формі.

– Ви і тут ведете антирадянську пропаганду? Значить, судили вас справедливо, – заявив безапеляційно офіцер. Азербайджанець першим, оглядаючи з ніг до голови непрошеного гостя, відрізав в унісон: – Ваша заява характеризує вас як випускника церковно–приходської школи, що розбирається в діалектиці як…, – поки він підшукував відповідне слово, офіцер опам'ятався від першого шоку. – Ти, молокосос, будеш мене вчити діалектики, я закінчив Ленінградську академію. – Якщо це так, – втрутився Зенко, – то вам треба знати, що діалектичний матеріалізми не є антирадянською філософією. – А те, що Росія є ворогом всіх націй, – як ви обидва заявили, – не є антирадянщиною?

– Але про це писав Сталін у своїй геніальній праці "Національне питання в Росії", том третій, сторінка 176, – випалив Ахмед Аджієв без запинки.

Офіцер стояв розгублений. – Але він…, – запнувся, – писав про царську Росію.

– Дійсно щось подібне писав Ленін чи Сталін, – нагадував собі в думці офіцер і, щоб вийти з неприємної ситуації, перепитав:

– Ви що, історики? – Так, наукові працівники, – збрехав Зенко.

– А я – головний інженер будівництва 5-го району, – і для більшої переконливості додав, – капітан Лісіцин.

Перекур вже закінчився і бригадири двох сусідніх бригад почали розшукувати своїх прогульників…Лісіцин зайшов до бригади разом із Зенком і почав професійно пояснювати правила врубки місця з'єднання брусів під назвою "хвіст ластівки". Перевірив кут перегородки єгипетським трикутником. Пояснив необхідність застосування антисептичного розчину і розпрощався не як начальник, а як звичайна людина.

Йшла осінь, сильні вітри дошкуляли в'язням вдень і вночі.

Перукарем 2-ої колони був Ромко – львівський панок, що немовби працював артистом у театрі імені Марії Заньковецької. Він прихильно поставився до своїх земляків і запрошував хлопців приходити до нього погрітися. В його маленькій кімнаті було завжди тепло і, коли не було клієнтів, він грав на скрипці різні галицькі мелодії та українські пісні. Хлопці йому підспівували, згадуючи рідні сторони. Ці миті були одночасно приємними, радісними і сумними. "З журбою радість обнялися", – часто патетично мелодійним голосом потішав Ромко своїх молодших товаришів. У перукарню до нього приходили також працівники охорони табору, коли в'язні йшли на будівництво, бо Роман на загальні роботи не ходив. Хлопці з цікавістю слухали від нього різні оповідання з театрального життя у Львові. Особливо про зустріч з Остапом Вишнею після його повернення з табору, а також про те, що в нього підстригається опер Соколовський зі Львова. Опери – це найнебезпечніші працівники табору, що можуть за дрібне порушення посадити в'язня на кілька діб в карцер, і таке знайомство підносило авторитет Ромка в очах земляків.

На будівництві велися роботи по спорудженню даху. Холодні вітри і протяги в кімнатах спонукали в'язнів до розкладання вогнищ біля будинку проти волі начальства. Часом приходив Лісіцин і заставляв їх погасити вогнище. Однак розумів, в якому жахливому становищі знаходяться в'язні, тому наказав привезти скло й засклити вікна в одній кімнаті. Привезли "буржуйку" з трубами і облаштували кімнату для обігрівання бригади. Хлопці жартували: "І жізнь хороша і жіть хорошо".

Лісіцин одного разу признався, що із розмов хлопців пізнав західняків. Про Галичину в нього залишилися приємні спогади, коли він на Тернопільщині будував у 1940 р.