Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Вікно, яке правило Піту за дзеркало, стало знову вікном, коли надворі спалахнули вогні. Дві палахкі цятки, схожі на очі якоїсь страхітливої істоти, що наближалася. Пітер підійшов ближче до скла й пригледівся, але фари машини зникли, щойно він зрозумів, що це таке.

6

Усе його життя вело до цього

Темна пора перед світанком. Рандеву одруженого чоловіка з малознайомою жінкою, коли вони обоє далеко від своїх домівок. Якщо це й було непристойно чи могло якимось чином ускладнити ситуацію, Пітер не витрачав даремно своїх життєвих сил, щоб непокоїтися цим. Вони обоє, Пітер і Ґрейнджер, мали власну роботу, і Господь пильнував їх.

До того ж реакція Ґрейнджер на його вигляд, коли Пітер відчинив двері на стукіт, заледве чи підбадьорювала. Наче не впізнавши Пітера, вона відсахнулася й придивилася пильніше — достоту, як то роблять у мультфільмах. Голова жінки сіпнулася так сильно, що Пітерові здалося, Ґрейнджер зараз поточиться назад у коридор, але вона тільки хитнулася на ногах і вп’ялася очима в чоловіка. Великий чорнильний хрест на його грудях, звичайно, вразив жінку. Побачивши це в її очах, Пітер нараз знітився.

— Я дослухався вашої поради, — спробував він пожартувати, обсмикуючи рукава дишдаші. — Про джинсівку.

Ґрейнджер не всміхнулася, лише далі пильно дивилася на нього.

— Ви могли б звернутися до когось, хто розмальовує футболки, — промовила вона нарешті, — щоб вам це зробили... гм... професійно.

Її власне вбрання лишилося незмінним від часу їхньої останньої зустрічі: та сама біла блуза-спецівка, бавовняні широкі брюки й хустка. Аж ніяк не традиційний західний одяг, утім якимось чином на Ґрейнджер це все виглядало природніше й менш претензійно, ніж його вдяганка.

— Хрест... то випадково, — пояснив Пітер. — Кілька ручок із чорнилом луснули.

— Гм... ну гаразд, — відказала жінка. — Що ж, виглядає, наче сорочка домашнього виробництва. Аматорського — у хорошому розумінні.

Він усміхнувся на цей поблажливий дипломатичний жест.

— Ви гадаєте, що я виглядаю як фертик.

— Як хто?

— Позер.

Ґрейнджер глянула вздовж коридору, в бік виходу.

— Не мені про це судити. Ви готові?

Пліч-о-пліч вони вийшли в темряву. Тепле повітря оповило їх, м’яко, пристрасно, і Пітер уже не так ніяковів через своє вбрання, адже воно бездоганно підходило для цього клімату. Везти свій старий одяг з дому аж на Оазу було безглуздо, тепер чоловік це усвідомлював. Він мусить створити себе заново, і сьогоднішній ранок — саме слушний час, щоб розпочати.

Машина Ґрейнджер була припаркована просто коло виходу з бази, освітлена сяйвом ліхтаря, що виступав із бетонного фасаду. Це був здоровенний автомобіль, схожий на військовий, очевидно значно потужніший за ту невеличку малолітражку, яку мали Пітер і Беа.

— Я вам вельми вдячний за машину, — сказав Пітер. — Напевно, у вас їх обмежена кількість. Пальне треба економити, все решта.

— Краще, щоб машини були в русі, — відповіла Ґрейнджер. — Інакше вони накриються. У технічному розумінні цього слова. Вологість їх убиває. Ну ж бо, покажу вам дещо.

Жінка підійшла до машини і з клацанням підняла капот, щоб показати двигун. Пітер слухняно нахилився й заглянув туди, хоч і нітрохи не тямив, як працюють автомобілі й що в них усередині. Він не зумів опанувати навіть найпростіших речей, на відміну від Беа, що знала, як заливати мастило, застосовувати антифриз чи під’єднувати до акумулятора стартер-кабелі. І попри все це, навіть Пітер побачив, що щось тут не так.

— Це... бридко, — сказав він і засміявся через власну нетактовність.

Але то була правда: увесь двигун було перемащено якоюсь глеюватою гиддю, від якої тхнуло, наче від зіпсованого котячого корму.

— Авжеж, — погодилася Ґрейнджер, — але я сподіваюся, ви розумієте, що це не пошкодження, це лагодження. Запобіжний засіб.

— Он як.

Жінка штовхнула капот, доклавши саме стільки сили, щоб той став на місце й заклацнувся.

— Щоб змастити таке авто, треба цілу годину. Змасти кілька — і ти смердиш увесь день.

Мимоволі Пітер спробував відчути її запах або ж, принаймні, відновити в пам’яті, як вона пахла до того, як ступила в тепле й вологе повітря. Запах Ґрейнджер був нейтральний. Навіть приємний.

— Це одне з ваших завдань? Змащувати машини?

Жінка жестом показала йому, щоб сідав усередину.

— Кожному з нас час від часу доводиться щось змащувати.

— Дуже демократично. І ніхто не нарікає?

— Тут не місце тим, хто полюбляє нарікати, — відказала вона, застрибуючи на водійське сидіння.

Пітер відчинив дверцята з пасажирського боку й приєднався до неї. Він ще не встиг усістися, як Ґрейнджер увімкнула запалювання. Двигун заревів.

— А як щодо тих, хто нагорі? — запитав Пітер. — Їм також доводиться щось змащувати?

— Тих, хто нагорі?

— Ну... адміністрація. Керівники. Чи як ви їх тут називаєте?

Ґрейнджер закліпала очима, неначе її запитали про приборкувачів левів чи циркових клоунів.

— У нас немає жодних керівників, — відказала жінка, вивертаючи кермо й перемикаючи передачу. — Ми всі робимо свій внесок, працюємо почергово. Що треба робити, цілком очевидно. У разі незгоди ми голосуємо. Здебільшого ж ми просто дотримуємося аміківських інструкцій.

— Звучить занадто добре, щоб бути правдою.

— Занадто добре, щоб бути правдою? — Ґрейнджер похитала головою. — Не ображайтеся, але те ж саме можна сказати і про релігію. А тут ідеться лише про звичайний розподіл обов’язків, який потрібен, щоб двигуни не заіржавіли.

Говорила Ґрейнджер переконливо, але щось у її голосі змусило Пітера запідозрити, що сама вона не надто вірить у те, що каже. Він, наче радаром, непогано вловлював сумніви, які люди ховають під бравадою.

— Але ж мусить бути хтось, — наполіг Пітер, — відповідальний за проект загалом?

— Певно, що мусить, — погодилася жінка.

Машина тепер набирала швидкість, і вогні будівлі швидко відступали в темряву.

— Але ці люди далеко звідси. Не можемо ж ми сподіватися, що вони вестимуть нас за ручку, правда ж?

Їдучи крізь ніч до невидимого обрію, вони жували булку з родзинками. Ґрейнджер поклала між передніми сидіннями велику свіжу хлібину, сперши її на ручку перемикання передач, і вони