Читати книгу - "Петрогліфи, Артур Сіренко"

О, так! Там – в Гіпербореї смерть. Тут у Фландрії чи то в Галії в яку довелось тікати від божевілля людей вічний падолист. А там крижана смерть. Недарма Данте у найглибших колах пекла розмістив кригу і холод – крижане пекло Колими. Данте передчував ХХ століття. 

Звісно, Верхарн спробував співати про лютий і про грудень. Але диво! І лютий і грудень вийшли в нього як продовження падолисту, його продовження, закономірне завершення. Таке відчуття, що це не зимові, а осінні місяці – саме так. І не треба тут говорити, мовляв, Фландрія, що ж тут дивуватися. Це світобачення – осіннє. Падолистове:

                                 «Відкрийте, люди, відкрийте двері!
                                   У вікна гримаю і в косяки.
                                   Відкрийте, люди! Я – вітер зимовий,
                                   З мертвого листя шати мої…»***

Крім осені у світі Верхарна існує ще Місто. Але він не співець міста – так говорити гріх. Ця фраза святотатство. Це все одно, що про Данте говорити, що він співець пекла. Світ жахливий і в цьому світі крім сумної осені є ще Місто. У місті не буває осені. У Місті Верхарна взагалі не буває сезонів чи пір року. Це місто без сезонів. Сюгаро Ямамото зобразив нам в своїх новелах «Вулицю без сезону», але в поезії Верхарна отака от вулиця розростається до розмірів Міста. Саме в цьому місті правлять криваві диктатори і не менш криваві юрби, що цих диктаторів скидають з тронів, але починають нищити всіх і вся:

                               «На чорний ешафот ти голову несеш
                                 Під дзвонів крик і глянеш з п’єдесталу
                                 І крикнуть м’язи і блисне ніж,
                                 І це буде бенкет і крові і металу!»***

Дитя Фландрії – він не міг не писати про революцію Дантона та Робесп’єра, бо це була і його революція, революція, яка створила ЙОГО МІСТО. Не замкнений мурами світ готики, чи навіть романського собору чи пишного ренесансу, де є середмістя та передмістя. І між ними мури – як соціальна градація якщо хочете. Проте революція для Верхарна це заколот, бунт, що породжує Місто. Місто Верхарна не здатне на революцію, бо це місто без сезону, місто металу і машин-молохів. Тільки на заколот. Це обов’язковий атрибут цього міста:

                           «Туди – де над площею ніж гільйотини,
                             Де заколот кличе, набат по домам!
                             І мрії – і всі божевільні – отам!»***

Місто Верхарна – це місто чисел. Місто Духу Механіки. Точніше Демона Механіки. І цей «Демон глухонімий», як писав Макс Волошин (великий шанувальник Верхарна), править у цьому Місті. Звісно не вічному, бо це місто хворе на самознищення:

                            «Я – божевільний в лісі предковічних чисел,
                              З розбитим лобом в боротьбі фатальній…»***

У цьому місті навіть Смерть тільки гостя. Вона приходить в Місто щоднини (як же без неї? Як же без дорогих гостей?). Але навіть вона за свій візит має платити – бо це місто-шинок. І вогні в цьому шинку теж палають – у свічках:

                             «Смерть собі просила крові
                               Тут, у шинку «Три труни».
                               Смерть іде і на прилавку
                               Чорний залишає гріш.
                               Хто попросить в неї решти?
                               «Вам оце на свічку й траур!»
                               Вийшла, залишивши гріш…»***

І дарма потім Верхарн пише, що «Всесвіт складається з зірок і людей»***. Всесвіт складається з Міста і Осені. Бо зірки – це вогні всесвітнього міста, а люди – це люди осені. Так відбулося. Може було це і не так (в минулому), але ми цього не знаємо: ми там не жили. Ми живемо у Всесвіті сучасного. А сучасне – це Місто Верхарна. Звісно, в минулому була Еско. Прекрасна і дика. Бо все дике – прекрасне. А все цивілізоване потворне: 

                                «Еско! Еско!
                                  Прекрасна і дика Еско!
                                  Ти юності моєї нестримна пожежо…»

Але це в минулому. Минуле пройшло назавжди. І ми грішним ділом сумніаємось, чи воно було взагалі… Бо нині – Місто. Огненне. Місто огненного Мінотавра. В якому «…поцілунки мертві років минулих…»***

І деміург – творець Міста – коваль. Цей сучасний Гефест. Сивий коваль, що кидає в своє горнило крик проклять. І кує ножі. Леза ножів. Навіть не мечі, бо мечі можна перекувати на рала. А от ножі – ні. Ножі це назавжди. І хліб ними ріжуть тільки сьогодні. Завтра не стане хліба, але ножі продовжать жадати плоті – і вже не хлібної плоті Христа – плоті людей. І навіть не нині, а:

                              «… з часів отих, сховавши гнів,
                                     Лягла руда під молот спраглий…»***

Ні, він не співець міста. Навіть не хронограф. І не його літописець. Він бунтар проти ТАКОГО міста. І Маяковський не правий – Небо не гнівалось на Верхарна. На Еміля прогнівався і вбив його Дух Механіки. Він якщо і влаштовує бунти і революції, то не проти себе. А бунтарів проти себе він не просто карає – він їх вбиває. У тому числі і гільйотиною-трамваєм….

Примітки:
* - переклад Юрія Клена.
** - переклад Миколи Терещенка. 
*** - переклад Шона Маклеха.